Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 13сторінка оригіналу ↗

АПОСТОЛУ ПЕТРУ»

Слово Просвіти, №13 за 2007 рік

смердіти вночі. Не можна було спа! ти. Ранком розвідка (одна баба ска! зала) донесла, що наші обробляють дерев’яний міст соляркою. І скрізь ставлять запали. І що коли німці за! йдуть на міст, то міст буде підпалено з двох боків. Ну є в них, тобто наших, такая машинка, що крутиш ручку і во! на все висаджує, або усьо загоря! ється. Головне, дочекатися, доки німці, вся їхня армія втягнеться на міст. Тоді війні кінець. Обробляли моста ще два дні. А біженці все прибували і прибували. У Черкасах був ще один міст, але заліз! ничний. Ближчий пішохідний міст був аж у Києві, а нижче за течією, у Дніп! ропетровську. Тому біженці сунули сотнями тисяч. Піші з клунками, на підводах, фурах, молдавських кару! цах, драбиняках, мажах, цигани на балагулах із накриттям, на биндюгах, із візками і роверами!велосипеда! ми, з тачками і з коровами, переоб! тяженими великими лантухами!сак! вами ніби верблюдихи. Цивільні вже йшли упереміш із військовими. Військові були зі зброєю і без. Маленькими групами й поокремо. Охляп на неосідланих конях, таран! тасами і грабарками. Я тих назв зро! ду тоді ще не знав, не знаю й досі. Це так коментував дід Тарас ту юрбу, бо він сам у молодості був і грабарем теж. Усі були виснажені вкрай. Усі на! магалися скоріше встигнути на ря! тівний міст, доки не наздогнали нім! ці. Казали, що німці вже у Смілі. У ді! да під Смілою був баштан. На башта! ні стояв курінь. Я в тому курені торік їв кавуни. Коли сказали, що німці у Смілі, я пожалкував за кавунами. Ну, думаю, жаби, все ж з’їдять, ще зеленцем. Про німців у Смілі сказав дядя Шура. Він повернувся. Він розповів, що під Золотоношею на колону шко! лярів налетіли німецькі літаки. (Ми ж їх бачили, коли вони полетіли у бік Золотоноші). Почали їх розстрілюва! ти. А вони, хлопці, навіть не знали, що треба робити, що треба ж було розсипатися з дороги по полю як го! рох… А вони стояли і дивилися на лі! таки. Ті їх розстрілювали, як в тирі “Осавіахім” на “Машбуді”. А воєнком лежав у кукурудзі мер! твий. Пістолета в нього не було. Ко! бура була порожня. Тобто в кобурі було повно смаженого гарбузового насіння. Так сказав Шура. Він його Побачив я свого дядю в 46-му гвардії капітаном з орденськими планками на грудях і довічним заїканням від контузії під Сталінградом. І ще Олександр Іванович (Шура) сказав, коли вчив мене пити гарячу самогонку на пляжі під Сосновкою, що правильно його тоді мій батько побив. На соші юрба якось раптово по! міняла тональність ґвалту. Ми, діти, кинулись до воріт. У натовп ззаду і з боків увітнули! ся німецькі мотоциклісти. Вони нікого не вбивали. Вони пробивалися на міст. Ото був справжній суржик — су! міш голосів німецьких мотоциклістів, які гавкали на біженців, що вискаку! вали їм з!під коліс; біженців, які гала! сували, як кури, на яких із неба впав шуліка; фальцетне іржання запале! них, у жовтому клоччі піни, коней; со! піння роззброєних червоноармійців; скиглі загублених дітлахів; хоровий спів випущених на волю аборигенів смілянської психлікарні, буйного від! ділення; іномовлення кинутої на! призволяще, змішаної з німецько! єврейсько!українсько!російсько! молдавсько!татарським натовпом худоби: недоєних шльондр!кіз, озві! рілих овечок, цнотливих телиць, кол! госпних шкап у собственном соку, реп’яхах і колтуном у гривах, переля! каних, ніби левретки, племінних бу! гаїв — усе вило, мекало, мукало і ве! рещало. Суржик! Батько схопив нас — маму, Вади! ма, мене і Місю — і городами, потім попід залізничним містком біля ват! но!одіяльної (що я можу зробити, раз вона так по-ідіотичному назива! лася) фабрики, потім навпростець через очерети Митниці потаскав до переправи. З собою ми встигли взя! ти лише того візка, з якого почалась війна. Накидали у візок найнеобхідні! ше з речей, однаково, сказав батько, з речами на пароплав не візьмуть. Коли ми прибігли на пристань, уже пролунала команда: — Отдать конци! Звідки взявся батько, звідки він, як шуліка з неба, впав на наші голо! ви, я дізнався вже згодом, коли ми через три доби припливли в Дніпро! петровськ, де він нас уже зустрічав. Батько тоді був евакуатором заводу Петровського і будівельного інститу! грудей вичавлене до останнього ди! ху. Вадим тримав на руках Місю, стоячи десь зо два метри від мене. Візок загубився. Ми всі були притис! нуті до леєрної огорожі палуби. Ота огорожа і була, власне, дротом, що зв’язав народ у єдиний віник. Стояла тисячонога юрба!потвора не на па! лубі, а на даху пароплава, на якому ніколи не возять пасажирів. Бо на даху буває лише труба, ря! тувальні човни, канати і пожежні баг! ри. Коли двоколісний пароплав за! плескав пліцами величезних коліс по воді, не стало чути, що кричав батько з причалу. Пароплав нахилився на лі! вий бік, ледве не черпаючи воду бор! том, пароплав був перевантажений. Капітан люто вивергав через рупор на голови натовпу якісь спеціальні слова упереміш із матом, як гарячу лемішку зі шкварками. Смужка води між батьком і нами стрімко розширювалась. Я заплакав без слів. І вперше — без сліз. То був плач для самого се! бе. Плач, якого ніхто не побачить, бо немає сліз і слів. А міміка плачу і смі! ху абсолютно однакова. Більше того: однакова вона в людини, собаки і ко! ня. Плач без сліз і слів — є абсолют! ним плачем, плачем самого по собі, плач у собі за Еммануїлом Кантом. Річ у собі і плач у собі — це абсолюти трансцендентного в людині. Це вже я сформулював потім, коли став режи! сером, і ще потім, коли покинув бути режисером, я, бувало, двадцять чо! тири години на добу думав, як зоб! разити на екрані відчай, найвищий шал суму, безодню скорботи, хаос паралізованого сумління, німотіння заляканої життям душі, трансцен! дент виття страждаючої душі… Артикуляція сміху і плачу одні й ті ж. Думаю, й чинники сміху й плачу такі самі, однакові. Хоч у трансценденті, хоч і тут, у житті, в перманенті. Хочеш — смійся, а хочеш — плач. Тоді на пароплаві “Надєжда Крупская” я зняв з голови со! лом’яного дідового бриля і кинув батькові. Бо батько був простоволо! сий. Бриль підбило вітерцем, він по! кружляв, покружляв, довго не хотів вмочати крилаті криси у воду, і, рап! том, ніби підстрелений, впав на жов!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин