Сторінка · с. 15сторінка оригіналу ↗
«ХОККАЙДО НАГАДАВ ПРО УКРАЇНУ…»
Слово Просвіти, №13 за 2007 рік
Цей рядок із поезії Людмили СКИРДИ в книжці “Чарівна мушля”, яка ви% йшла в Японії. Відома українська поетеса, книги якої перекладені багатьма мовами, учений%літературознавець, есеїст, громадський діяч, п’ять років вивчала культуру Країни Східного сонця. Про незбагненне японське диво говорять, що хоча ця країна одна з най% більш високорозвинутих, вона зуміла зберегти все найцінніше зі свого націо% нального духовного скарбу.
— Останні п’ять років я прове! ла в цій країні. Мій чоловік був Пос! лом України в Японії і мені пощас! тило дуже добре пізнати цю країну, відвідати майже всі реґіони та по! знайомитися з безліччю цікавих і талановитих людей. В Японії у ме! не вийшло чотири книги: три — мої власні, і переклад прози її велич! ності Імператриці Японії Мічіко ук! раїнською мовою. — У Вас є прегарна поезія про свято в Імператорському Палаці. Коли б не вся ця східна архітек% тура, яку описуєте у вірші, і при% сутність імператора, то мальви і зозуля, які живуть у поетичних рядках, — це ж про нас? І хоч то зовсім різні культури, але якщо сіється по всьому світу ця маль% ва, то щось нас об’єднує? — Можливо, ця думка парадок! сальна, але у нас багато спільного. Насамперед лагідність, ліричність,
притаманна українському характе! рові, прагнення краси, вміння зро! бити своє середовище гарним. Пригадуючи своє дитинство (воно минуло в селі), я згадую квітники моєї бабусі та наших сусідів, вони були такі розкішні, що ми могли в них загубитися. Це якісь ліси квітів, щось неймовірно прекрасне! І різ! нокольорові гами, і різні сорти, і за! пахи… Цей вечірній запах матіоли чи петунії — усе це присутнє в Япо! нії. У них генетичне прагнення зро! бити своє середовище красивим. У цій країні ви не знайдете жодного під’їзду (де б ви не були — чи в То! кіо, чи в селі, чи в якомусь малень! кому містечку), де б не стояли се! зонні квіти щороку і щодня. І це ро! бить не комунальна служба — буди! нок прикрашають самі мешканці. — Я спробувала так прикра% сити навіть не під’їзд, а коридор біля квартири — виставила вісім горшків, які постояли чотири тижні, а потім вони почали зни% кати і мені довелося занести решту в квартиру. — Шкода, (сміється), це теж на! ша біда. А ось в Японії це пов’язано з релігією, бо за їхніми віруваннями все, навіть камінь, має свою душу, ауру, власну енергетику. Чим більше живої енергетики довкола людини, тим легше жити. Ось що мене стра! шенно дивувало: ідеш вулицею, ба! чиш маленьку стару хатинку (Токіо складається з хмарочосів і малень! кого приватного сектора будиноч! ків), а на ній написано “Королів! ський двір” або “Принцес!плаза”.
Ярмарок японських віял у Кіото розкоші, але ставлення до цього нормальне. Вони вважають, що так можна жити. — За цього аскетизму, важ% кого життя, Ви хочете сказати, що вони уникають депресивних станів, відчуття невдоволеності життям, з посмішкою дивляться на оточуючий світ? — Так, найгармонійніша нація в світі! Щасливішого народу не до! велося бачити. Кожна людина в спілкуванні випромінює таку непід! робну радість, що це не можна пе! редати словами, це не піддається жодному аналізу, це якесь диво. Коли я приїхала до Японії, то дума! ла, що вся Азія така, що це харак! терні риси всього того реґіону: ввічливість, теплота, уважність, прагнення допомогти на кожному кроці. Аж ні, це лише в Японії. Ось, наприклад, ти запитуєш: як про! йти? Тобі довго не пояснювати! муть, а беруть за руку і ведуть, як би це далеко не було. Істотна частина існування кож! ного японця — здоровий спосіб життя. Вони надзвичайно багато працюють, можливо, набагато більше, ніж будь!яка інша нація. Щодня кожен перепрацьовує три! чотири години, які оплачуються. Але ніхто не піде з роботи, не пере! виконавши норми. Немає нега! торства, є педантизм. Усе зробити і якнайкраще. Зрозуміло, що віль! ного часу в них дуже мало. Дорога додому забирає півтори!три годи! ни. Тож здоровий спосіб життя — це дієти, дуже продумане харчу! вання, причому, страву ніколи не готують на два дні. Вони не уявля! ють баняка голубців або печені на три дні, все купують невеликими порціями. Продукти надзвичайно дорогі: яблуко чи помідор — до! лар, так само картоплина чи огі! рок. Ми навіть уявити собі цього не можемо. У них усе маленькими порціями, свіже, переважно мор! ські продукти, риба, овочі, фрукти, ніякого об’їдання… І, звичайно, спілкування з природою. Як тільки з’являється можливість, вони їдуть на річку, узбережжя, в ліс… — Перепрошую, і в їхніх гра% доначальників немає такої жа% дібності, побачивши зелений куточок природи, одразу його знести і побудувати там буди% нок? — Якби хтось таке зробив, я не уявляю, яким би був громадський резонанс подібної акції. Там не те що куточок, а навіть дерево ніхто не має права зрізати. Будують го!
Виявляється, це програмування життя через назву. Якщо будинок не буде гарно названий, причому не просто, а так, як я навела вам за приклад, удача, успіх, щастя не від! відають його. І тому квіти, гарна наз! ва — цього досить для повного щас! тя, і це всюди, на кожному кроці. — На жаль, у нас побутує ін% ше: високі паркани, злі собаки і вічні скарги: ми такі бідні! — І назви: Чорнолісся і таке ін! ше. Недавно довелося мандрувати Полтавщиною і я вражена назвами сіл. За японською філософією ці назви не мають права на існування. Там тільки назви квітів, чогось гар! ного, доброчинностей. Жодної наз! ви, яка несе хоч крихту негативу. — Але така історія прокоти% лася нашими ланами, саме во% на й породила ці назви… А ось чи допомагає японцям таке програмування?
— На 150 відсотків! Я в це вірю також. Адже справа не в тому, що ти справді король, а в тому, як ти себе бачиш і відчуваєш у світі. Можна бу! ти щасливим, живучи в дуже скром! них умовах і сприймаючи це не як ґанж чи покарання, а як гармонійне життя. В Японії життя надзвичайно складне. Здебільшого люди живуть у маленьких помешканнях, самі японці називають їх “кролячими но! рами”. Можете собі уявити: десять квадратних метрів, практично від! сутні меблі, сплять тільки на підлозі, дуже аскетичне життя, ніяких зай! вих предметів, тим паче предметів
Щорічний спектакль гейш і майко “Міяко” у Кіото тель, і якщо на території цього майданчика стояли дерева, вони будуть вписані в архітектуру, хоч би й проростали крізь стелю. Квітка імператорської родини — хризантема. Вся символіка Япо! нії пов’язана з квітами, у них немає орлів, вепрів, тигрів, левів. Квіти культивуються і складають дуже важливий компонент духовного іс! нування людини, тому що людина в Японії не може існувати без квіт! ки; японці купують вазони, щось садять, створюють ікебани, для них це дуже важливо. — А як ставляться там до митців, із такою ж любов’ю, як до природи? — Це тема окремої і дуже дов! гої розмови. Ніде в світі так не ша! нують митців, як у Японії, вони ма! ють титул національного скарбу. Це майстри, які представляють стародавнє мистецтво: театр ка! букі, порцеляну, різні види і сорти кімоно. Це ті ремесла, які народжу! ються в родині, не передаються за межі, і 8!10 поколінь продовжують цю традицію. Як правило, найвиз! начніші майстри, які представля! ють такі мистецтва, мають титул національного скарбу. Вони пов! ністю на утриманні держави. Зви! чайно, вони не купують собі пала! ців у верхів’ях Луари, а живуть ду! же скромно, тому що знають, — за них платить держава. — А соціальний захист інших категорій населення, скажімо, інвалідів? — Усі будинки інвалідів за ме! жами Токіо в зелених, надзвичайно красивих зонах, спеціально збудо! вані приміщення для каталок, ві! зочків, — усе продумано до дріб! ниць. Розкішних інтер’єрів там не побачили, але пацієнтів, образно кажучи, там носять на руках. На кожного дві персони обслуговую! чого персоналу, повністю на утри! манні держави, можливо, є й інші, розкішні приватні, але ті, що я ба! чила, дуже комфортні. Гарно году! ють. Усі добре себе почувають, ус! міхаються, не відчувають своєї не! потрібності, ушкодженості. Японію відкриваєш пласт за пластом. Коли приїздиш, здаєть! ся, ти все зрозумів. І, проживши півроку, бачиш, що не зрозумів, аза рік збагнеш, що нічого взагалі не знаєш. Увесь цей час я думала, а що нам заважає бути такими? Але зрозуміла, що перенести цей дос! від неможливо, тому що цей гене! тичний код, національний менталі! тет формувався не сьогодні і не вчора, а віками. Був надзвичайно важкий період в історії Японії Сьо! гонато. Золотий вік закінчився, прийшли дужі, сильні, енергійні молоді князі. Імператорський двір, який створив колосальну культуру (якою нині живе ця країна), творив її чотири століття без війн. Їх усуну! ли, сказавши: ми будемо здійсню! вати реформи і жити по!новому. Реформи здійснювалися мечем, ось завдяки чому, наприклад,
сформувалася виняткова ввічли! вість японського народу. Якщо в селі князь проходив вулицею і хтось не впав навколішки і не вкло! нився, людині рубали голову. Це був страшний урок для родини. Минуло сім століть, ми маємо фе! номенально ввічливу націю, страшний момент відійшов, але генетична здатність радіти контак! ту і вітати людину залишилася. — Але ж це жахливий звичай, як він не пригнітив самої нації, не перетворив на рабів? — Мова не про закріпачення нації (щоденне приниження — ось що пригнічує), а мова про вихован! ня, кодекс етикету, те ж саме, коли в інших народів рубали руку за кра! діжку, як це було в Китаї, і люди не крадуть. В Японії теж не крадуть, не брешуть і не сваряться. — Чи поралися Ви по госпо% дарству в кімоно, або хоч примі% ряли його? — У мене навіть є вірш про кі! моно, звичайно, це дуже незруч! ний одяг. Я пригадую зустріч із кі! ноактрисою, вона така красива. Я кажу: “О, яка краса!”, а вона: “О, як незручно!” — А колекції ляльок, які зби% рають чи не в кожній японській родині? — У тих, де є дівчатка, збира! ють колекцію — це імператорська родина з ляльок. Їх виготовляють лише спеціальні майстри, які вчаться цьому від своїх предків. Колекції виставляють навесні на спеціальне свято дівчаток у всіх вітринах магазинів, вдома, запро! шують гостей. Вони передаються з родини в родину. Я бачила колек! ції, яким чотириста років. Вони зберігаються в коробочках, загор! нуті в спеціальні тканини, їх вис! тавляють на тиждень, а потім знову ховають, і все це лежить до наступ! ного року. Вважають, якщо немає такої колекції в хаті, то дівчинка не буде щасливою. Ставлення до ді! тей у японців надзвичайне. Мама перебуває з дитиною в найтіснішо! му контакті, носить її на собі або возить у візочку не менше, ніж три роки, а то й п’ять. Як вважають японці, за цей час дитина одержує любов і теплоту. Якщо порівняти з нашими традиціями, то молоді батьки найчастіше відправляють дитину в садочок чи до дідуся й ба! бусі та продовжують кар’єру. Це колосальна помилка. Бо дитина зовсім інша, коли вона з мамою, я не бачила жодної, яка б плакала і жодної мами, яка б гримала на ди! тину. Це щебет! Діти гарні, догля! нуті. Малесенькі японські мами не! суть на собі опецькуватих хлопчи! ків і дівчаток. Тому що мама дає дитині те, чого не дасть жодний са! дочок чи бабуся. Біологічне, духов! не, вражаюче відчуття затишку оборони, прихистку. І дитина росте без комплексів, спокійна, впевне! на в собі, щаслива.
Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО
Телекомпанія NHK бере інтерв’ю у Людмили Скирди та в посла Юрія Костенка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
