Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Якою буде доля нашої мови — доля народу?” · с. 9сторінка оригіналу ↗

МОВА ЄДИНА

Слово Просвіти, №13 за 2008 рік

ледь не донищив українську мову. Невже все забуто? Невже ми народ пропащий?” (519). В іншому місці “Щоденників” читаємо: “В східних реґіонах мільйони знедуховлених, позбавлених чуття національної гідності. І вони не винуваті, їх від колиски вчили відступництва від мови, від нації, вчили науки безликості” (283—284). Та, на щастя, не всіх східняків удалося одурманити, про що свідчить виступ на 10-му з’їзді письменників України молодого шахтаря з Горлівки. Олесь Терентійович цитує фразу з цього виступу: “В мене відібрали мову, відібрали Бога, нас усіх душить червоний терор імперських сил…” (350). Такі люди, як молодий горлівський гірник і молодий січеславський (дніпропетровський) викладач металургійного інституту Анатолій, який “у найлихіші часи не відцурався рідної мови” (474), тішать зболене серце письменника і сповнюють його доброю надією. У боротьбі за вільний розвиток і вільне функціонування рідної мови головна роль, на думку О. Гончара, має належати духовній еліті українського народу, зокрема вчителям загальноосвітньої школи, викладачам ВНЗ, науковцям і письменникам. Звичайно, про долю рідної мови мають дбати передовсім майстри художнього слова. І вони дбають. О. Гончар ставить за приклад деяким своїм колегам діяльність із захисту української мови Анатолія Погрібного (216), Дмитра Павличка, Степана Пушика, Романа Лубківського (151), Віталія Коваля (193), Ірини Калинець, Івана Світличного та Василя Стуса (478). Великі надії Олесь Терентійович покладає на талановиту молодь, яка прибуває до нашого красного письменства. Він каже: “Молодих! Треба більше молодих залучати до відродження української культури! Може, це останній шанс врятувати мову України, врятувати націю! Ми не повинні упустити цей шанс” (216). Щоденникові записи автора “Собору” свідчать, що й сам він доклав немало зусиль до захисту рідної мови. Він не тільки вболівав, скаржився й обурювався, сидячи за своїм письмовим столом, а й сміливо вступав у боротьбу за материнське слово, часто опинявся в епіцентрі тієї боротьби і своєю мужньою поведінкою надихав тисячі патріотів. Будучи великим патріотом і водночас справжнім інтернаціоналістом, О. Гончар подавав свій голос на захист не лише української, а й інших мов народів радянської імперії. Наприклад, його дуже обурювали висловлювання О. Твардовського про білоруську мову: мовляв, це “мова неповноцінна, це тільки діалект великоруської…” (209). Є в щоденникових записах О. Гончара думки, що стосуються і російської мови. Письменник іронізує з приводу модного в манкуртсько-чиновницькому середовищі називання цієї мови “общепонятным языком” (188, 215), висловлює зневагу до тих наших державців, які порушують закон і навіть у Верховній Раді виступають по-російському (300), тривожиться від почутої з уст Президента (Кучми — В. Ч.) під час його урочистого вступу на посаду фрази про надання “мові колишньої імперії” офіційного статусу (537). Після цієї фрази — “оскаженілі оплески шовіністичної більшості парламенту”, нотує Олесь Терентійович і додає: “Від кого треба захищати російську мову? Хто й де її дискримінував? І яка ж тоді роль відводиться мові т. зв. “державній”? Яке лицемірство! І як швидко забуто, що свідома Україна прокляла Щербицького саме за його безсоромну русифікацію. Курс на русифікацію народів — хіба не він був однією з причин розвалу Союзу? І коли кажемо про незалежність України, то це ж найперше мова, мова! Без неї незалежність — пусті слова” (537—538). Вихід із тяжкого становища нашої мови, яке склалося в результаті кількасотлітнього московського (царського й більшовицького) панування, О. Гончар вбачає в наданні їй статусу державної. Тому він гостро критикує реакціонерів у Верховній Раді за те, що вони замість закону про державність української мови намагаються протягти закон “про вільний розвиток мов в Україні” (244). Коли ж ці підступні намагання “п’ятої колони” парламент відкинув і державні права української мови було підтверджено конституційно, Олесь Терентійович вельми зрадів. Уже понад десять років минуло відтоді, як покинув цей світ великий син України Олесь Гончар, але його полум’яне слово залишилося з нами. Воно, як і слово Тараса Шевченка, стоїть на сторожі рідної землі, на сторожі багатостраждальної нашої мови. І стояти йому вічно!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин