“Червоний штик, кривавий шлях, Стоять могили по полях”. Б. Лепкий · с. 11сторінка оригіналу ↗
А У ВІКНАХ СМЕРТЬ І ГОЛОД
Слово Просвіти, №13 за 2008 рік
Петро НЕСТЕРЕНКО, кандидат мистецтвознавства
У мальовничому селі Успенка, що на Сумщині, живе художник, про якого знають не лише у столиці, а й у світах. Микола Бондаренко має художню освіту й потужний мистецький потенціал. Він єдиний у Буринському районі кавалер ордена “За заслуги”, отриманого від Президента України Віктора Ющенка. Професійну освіту отримав у Харківському художньому училищі, яке закінчив 1972 року. По закінченні його направили у Буди Харківської області. Мав неабиякий хист до живопису, різав гравюри на лінолеумі. Друкувати їздив до Харкова в майстерні колеги А. П. Луценка, тоді ж отримав оцінку праці: ти обдарований графік! Цей вид мистецтва, каже Микола Михайлович, — передусім інтелект, чоловіче начало, кожний штрих немов на долоні. Пізніше викладав в Успенській школі малювання і креслення, працював над оформленням інтер’єрів, завідував художньою майстернею в місті Бурині. Хоч би за що брався майстер: чи за екслібриси (а їх у нього вже понад 500 — чорно-білих і кольорових), чи працював над циклами станкових робіт — завжди демонстрував не лише філософський підхід до кожної композиції, а й оригінальний стиль. У творчому доробку майстра понад 500 естампів. Ось лише найважливіші цикли, виконані у 1980—90-ті роки: “Слово о полку Ігоревім” (80 аркушів), “Шевченкіана” (20 станкових гравюр), серію з 60 портретів, вигравіруваних у два кольори (червоно-чорні) “Корінням із Сумщини” було присвячено землякам, яких доля розкидала по світах. А ще “Хата моя, біла хата”, “Знищений храм” тощо. Та чи не найважливішим у творчості талановитого художника і патріота стало звернення до теми, замовчуваної й офіційно заперечуваної державною правлячою верхівкою СРСР, — геноциду. Ще в дитинстві М. Бондаренко уважно слухав і запам’ятовував розповіді старших про нелегке селянське життя, найстрашніший, найжорстокіший Голодомор 1932—1933 років, про який говорили боязко й неохоче. Збирати свідчення почав у 1987—1988 роках. Про цю трагедію України знали й писали лише на Заході. Конґрес США ще 1988-го офіційно визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу, тоді ж це зробила Міжнародна комісія юристів. Наслідки трагедії відчуваємо й сьогодні, адже крім геноциду професор соціології Лондонського університету Ентоні Д. Сміт визначає ще й етноцид — культурне поглинання та етнічне перемішування. Ці обидва види нищення етносу більшовицький уряд застосував до української нації у XX столітті. До 70-річчя трагедії вперше у Києві було проведено Міжнародну наукову конференцію “Три Голодомори в Україні у XX столітті: погляд із сьогодення”. Один з її учасників Валентина Борисенко у матеріалі “Усні свідчення про геноцид” розповідає, як за спеціально розробленою програмою-запитальником студенти історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка влітку 2002 року записували свідчення про голод у селян низки областей України, зокрема й Сумської. Ось свідчення Ганни Спориш, 1912 р. н., c. Сміле Роменського р-ну Сумської обл.: “Їли гнилу картоплю. Люди були дуже слабі: йде людина, потім впаде — й захолола. Пухли від голоду. Ходили бригади з залізними палками й забирали всі їстівні запаси. Приймали чужих дітей-сиріт в сім’ю, хто міг. Моя тітка Наталка Шаповал, її чоловік Федір і троє дітей — усі померли… Чоловіки їздили підводою й забирали мертвих і скидали в яму. Дожились до того, що люди їли людей. Страшний був голод! Боже-Боже!” Марія Корнусь, 1921 р. н., с. Сміле Ро! менського р-ну Сумської обл.: “Зробили голод. Загонили людей у колгосп. Серед хати в нас була викопана яма і діжка з зерном стояла. Вони ходили і стукали палками і забрали. Ліжники гарні позабирали. П’ятеро моїх братиків умерло: Гриць, Павлик, Хведя, Андрій, а Сашка на війні убито. Я одна зосталась тільки горювати” (Пам’ять століть. Україна. Травень, червень. — №3 (42). — 2003. — С. 71.). Оскільки всі продукти відібрали, селяни споживали котів, собак, голубів, горобців, ворон, пташині яйця, мишей, мертвих тварин. Малі діти в нестямі від голоду ловили і гризли різних комах (хрущів, бабок, метеликів), гусінь їли разом із листям. Під час збирання матеріалу Микола Бондаренко відкрив для себе “меню”, в яке важко повірити. З рослинної їжі вживали пирій і конюшину, коноплі й лепеху, кропиву й чортополох, суцвіття липи й акації, лободу і вербові котики, листя подорожника і мокрець, а ще кору осики, берези, очерет, жолуді… Прийшло рішення графічними засобами відобразити цей жахливий гербарій, додавши до нього записані художником рецепти приготування “їжі”. Так виник унікальний за ідейним і художнім задумом цикл робіт “Україна. 1933: Кулінарна книга”, до якого увійшло 89 ілюстрацій. Наприкінці 1980-х почав ретельно замальовувати з натури флору і фауну краю, визначився з композиційним рішенням. В основу більшості графічних аркушів (37х26 см) лягло чорно-біле зображення вікна, хрестоподібна рама якого сприймається як тяжкий хрест, який довелося нести мученикам, жертвам геноциду. Зображення рослин, комах чи тварин на шибках — як промінь світла надії пережити жахливий голод. Праворуч на нижній шибці на чорному тлі художник відтворив рецепти приготування ерзац-їжі. Зібрані трави, кору, листя, буряки, торішні перемерзлі корені, качани кукурудзи без зерна сушили, перетирали, переточували на сито й варили юшку, пекли коржики, маторженики. Графічні аркуші зображують механізми, які використовували селяни: щоб товкти різне збіжжя, висушене листя, кору — ступу, бити олію — олійницю, молоти борошно — тертушку, топчак. Після роботи всі ці прилади розбирали на частини й розкидали у різні кутки дворища, щоб не знайшли активісти. Починається альбом гравюрою, на якій зображено ключки, за допомогою яких штирхачі шукали закопані селянами продукти. Кожну ключку художник доповнив радянською символікою. У свідомості українського селянина серп і молот досі асоціюються зі словами смерть і голод. Кожен графічний аркуш супроводжується текстом “Україна. 1933”. Роль лапок виконують червоні зірки, які постійно нагадують про перебування нашої батьківщини в зоні. Це про неї мудро сказав свого часу Євген Сверстюк: всі ми були в зоні, одні — по той бік, інші — по цей. Цікаво, що свою першу виставку ліногравюр “Украина. 1933. Кулинарная книга” художник експонував… на батьківщині Леніна в Ульяновську під егідою Ульяновської обласної організації Добровільного товариства любителів книги Росії та Клубу друзів Сент-Екзюпері в рік 60-річчя трагедії. У невеличкому буклеті виставки на обкладинці було надруковано стилізоване зображення білого колоска на чорному тлі, в якому замість зерен пшениці — чорні п’ятикутні зірки. Три інші графічні композиції до теми Голодомору не мали жодного стосунку, виконували роль камуфляжу, зате у короткому тексті було зазначено, що “за кілька місяців померли в страшних муках (за різними даними) від 7 до 9 мільйонів людей…” Перелік експонованих робіт містив 50 позицій з промовистими назвами раціону: “…Аир, пропавший скот, камыш, птенчики, коты, чертополох, просяная мякина…” У буклеті зазначено, що гравюри експонуються із зібрання М. І. Яценка. Микола Ілліч — керівник Клубу друзів Сент-Екзюпері, автор книжок “Уроки общения” і “Вечно живой Сент-Экзюпери” — організував чимало персональних виставок українських майстрів екслібриса, до яких друкувалися буклети. Експонувалися у клубі в 1992, 1994, 1995 роках і екслібриси М. Бондаренка, зокрема, з портретами льотчика і письменника, виконаними для відомого дослідника і колекціонера Ек-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
