“Слово Боже, слово віще, Як свічу, оберігай!” · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПЛОМІНЬ РОБОТЯЩОЇ ДУШІ
Слово Просвіти, №13 за 2008 рік
До свого сімдесятиліття відомий український письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Олесь Лупій прийшов з вагомим творчим доробком. Це півсотні книг віршів, поем, перекладів, повісті й романи, кіносценарії, твори для дітей. Ще 1969 року Андрій Малишко у статті “Молоде жниво” писав про вірші цього поета: “Він весь повен такої акварельної прозорості і того хорошого оптимізму, що не цурається гострих граней чи болючих імпульсів людської душі”. А Павло Мовчан 1970 року так відгукнувся про творчість свого побратима: “Голос розкутий, у лунких веселих ритмах стримана радість, поривний рух, схвильованість непідробна, за якою бачиться добре серце поета…” А ось думка критика Олекси Мишанича про історичну прозу ювіляра: “Історичні твори Олеся Лупія є здобутком української літератури останніх років, новим словом і рубежем у нашій белетристиці. Письменник дав читачеві потрібні, актуальні, високохудожні твори, які по-новому висвітлюють далекі сторінки історії, відроджують нашу високу духовність, утверджують державність, що має тисячолітню традицію”. Олесь Лупій — людина щиросердна, добра, відкрита для спілкування, як весняний обрій у чистому полі. Мені випало на долю працювати разом з ним в апараті письменницької спілки, коли він був першим заступником голови НСПУ. Важко знайти іншу людину, яка б так переймалася чужими клопотами і боліннями, перечитувала стільки надісланих книг, уважно вникаючи в усі подробиці життя і творчості старших і молодших колег. У цьому Олесь Васильович неповторний. І я переконана, що саме таких турботливих і уважних особистостей так не вистачає сьогодні на Банковій, 2. Вітаючи Олеся Лупія з поважним ювілеєм, щиро зичимо йому ясного і натхненного високоліття, нових талановитих книг і вдячних читачів. Ніна ГНАТЮК
Подалі за нехрещені урали, Подалі, у забутий Богом світ, Щоб ми там замерзали, вимирали, Щоб там про нас і загубився слід.
Та відірвати нас від України Нікому не вдавалось і на мить. Ми думали про матінку єдину, Молилися і нам хотілось жить.
Молилися і Господа просили, Щоб рідну Україну нам зберіг І захистив, і кожному дав сили Вернутися на батьківський поріг.
І ми, долаючи шалену втому, Долаючи зневіру, страх і час, Хоч і не всі, вернулися додому І Україна привітала нас.
* * * На цих зелених берегах, У лісничівках, диких пущах, Де панував всесильний страх Та окупантів сила злюща, Творилась армія УПА Щодня в смертельному борінні. Там не один герой упав, Життя віддавши Україні. Там під травою-муравою Поміж деревами лежать І слухають, як рідні пущі Про їхні подвиги шумлять.
СУЧАСНІСТЬ
Сучасність вічна, бо немає Ані початку, ні кінця. Вона невпинно обертає Планети, зорі і сонця.
Що проминуло — теж сучасність, Минуле в кожному живе, Воно спресоване у часі, А все, що в часі — вікове.
Але ж прийдешнє має бути? Воно, як всесвіти, без меж: Що називаємо майбутнім, Мабуть, і є сучасність теж.
* * * Бережи свою духовність, Наче свічку у четвер Чистий, бережи, як совість,
Доки ти іще не вмер. Доки сонце у зеніті, Дню твоєму не кінець, Доки ти на цьому світі І господар, і творець. Все роби по заповіту Давніх праотців своїх, І сягнеш вершини світу, Обминеш смертельний гріх. Все роби, що ти повинен, Як нащадок козаків, І легендою полине Добра слава в глиб віків. Пам’ятай про найцінніше, Про духовність пам’ятай, Слово Боже, слово віще, Як свічу, оберігай!
НОВА ВЕСНА
Зима не хоче відступати, Бо так сподобалося їй Привільно господарювати У рідній стороні моїй.
Та годі вже, зимо сувора, Розкошувати, йди собі. Нова весна надійде скоро І ще дістанеться тобі.
Веселе сонце березневе У чисті вікна загляда, І вже бунтуються дерева, Бурунить з-під снігів вода.
Зійдуть сніги, впаде полуда, Тепло прилине іздаля, Зітхнуть птахи, зітхнуть і люди, Зітхне з полегкістю земля.
* * * Було колись, давно колись, Слова, немов струмок, лились, Слова веселі, молоді — Сміялось сонце у воді. У невгамовному струмку, Що здоганяв стрімку ріку, А вітер по долині біг, Та під горою занеміг. Перепочивши у яру, Знов починав веселу гру. І ми в тій грі, мов і не ми, А птахи з дужими крильми, Кудись летіли навмання, І так весь час, допоки дня: Усе раділо, все цвіло, І наше щастя в тім було.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
