“Якщо зникне пам’ять, у держави не буде майбутнього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
АФГАНЦІ ЧОРНОБИЛЯ: ЖИТТЯ ТРИВАЄ…
Слово Просвіти, №13 за 2008 рік
Наші запитання до ОлексанD дра РЯБЕКИ — народного депутата України, голови Всеукраїнської асоціації “Афганці Чорнобиля”. — Розкажіть, будь ласка, яка мета вашої організації, коли її створено? — Коли стався вибух на Чорнобильській станції, там працювало 250 афганців. Вони першими пішли рятувати світ. Обпалені Афганістаном і Чорнобилем створили організацію, щоб захищати себе соціально, і стали добиватися від держави повернення боргів — афганських і чорнобильських. Нині асоціації 17 років, її створили 1991-го. — Як ви допомагаєте афганцям і чи вважаєте, що вони захищені в Україні?
— Звичайно, ні афганці, ні чорнобильці не захищені. Держава у боргу перед ними. Сотні тих, хто 28 років тому пішов на війну, зараз не мають житла. Хоч закон його гарантує, держава і досі не надала їм квартир. Афганці не можуть отримати медичної допомоги, якої потребують. Наша асоціація відшукує кошти, просить державу повернути борги, лікувати недужих, ми забезпечуємо протезами, допомагаємо оперувати хворих, встановлюємо телефони. Сумно, що цей процес занадто затягнувся, бо вже минуло 19 років відтоді, як вивели війська. Державний комітет у справах ветеранів працює разом із громадськими об’єднаннями: Державною спілкою ветеранів Афганістану та воїнів-інтернаціоналістів. Є також невеличкі, але потужні об’єднання, які працюють для нашої спільної справи. Одне з них — Всеукраїнська асоціація “Афганці Чорнобиля”. Державна допомога сім’ям загиблих мізерна — 64 гривні. Тому шукаємо бізнесменів, які б їм допомогли. Так, один із меценатів — власник київського “Партнер-банку”, офіцер. Він радо зголосився допомогти нам: з його коштів ми надали допомогу 15 сім’ям афганців. Це системна, а не разова акція. Хочемо, щоб держава піклувалася про тих, хто втратив здоров’я в Афганістані. А загалом українці брали участь у 24 військових конфліктах. Та ми тільки зараз можемо вільно про це казати.
— Як ви готуєтеся до 20-річчя виводу військ з Афганістану? — Разом із Українською спілкою ветеранів Афганістану, за підтримки уряду плануємо масштабні заходи: художні виставки, концерти, зустрічі й відкриття пам’ятників. Хочемо, щоб усі знали: наші бойові побратими і нині готові служити Батьківщині. Загострюємо увагу іна патріотичному вихованні. Наші нащадки мають пам’ятати і передавати славу своїх батьків, бо якщо зникне пам’ять, у держави не буде майбутнього.
Продовжуємо діалог з Юрієм ЗУБКОМ, народним депутатом України, першим заступником голови Української спілки ветеранів Афганістану, головою Всеукраїнського об’єднання “Закінчимо війну!” — Як Ви оцінюєте війну в Афганістані з позиції учасника бойових дій? — Початок цієї війни — політичний вибір СРСР. Введення військ в Афганістан — політична помилка. За 10 років загинуло понад 12 тисяч військовослужбовців. Але ті солдати, що пройшли дорогою афганської війни — герої, які самовіддано виконали свій військовий та конституційний обов’язок. — Скільки афганців померло вже після війни внаслідок поранень та незахищеності з боку держави? — На жаль, не маємо точної статистики, але кілька тисяч учасників бойових дій уже відійшли у вічність. Вони померли внаслідок поранень і контузій, не маючи змоги вчасно отримати кваліфіковану медичну допомогу. Ці люди могли б принести ще багато користі суспільству, передаючи знання та набутий досвід молоді, працюючи для власних сімей, виховуючи дітей. — Зараз у Фонді сприяння розвитку мистецтв проходить виставка “Як довго ця війна триває…”. То вона все ще триває? — Війна закінчиться тільки тоді, коли з військовими почестями буде поховано останнього солдата. Наша організація здійснює пошукову й перепоховальну роботу. 63 наших співвітчизники зараз у полоні або вважаються такими, що пропали безвісти. Працює, на жаль, лише одна організація — Спілка ветеранів Афганістану, тобто активісти громадського руху, колишні військовослужбовці, яким це болить. На державному рівні все це відійшло на другий план. Зараз готуємося до 20-річчя виведення військ із Афганістану. І, гадаю, основне, що повинна взяти на себе держава, — сприяти поверненню на Батьківщину тих військових, які ще й досі перебувають на території Афганістану, та перезахоронити прах загиблих українців, що лежать у чужій землі. — У зв’язку з імовірним вступом України в НАТО існує думка, що нас можуть втягти в не потрібні нам війни. Як захиститися від цього на законодавчому рівні? — Передусім потрібний соціальний захист — страхові компенсації не тоді, коли сім’я втрачає солдата, а впродовж усього періоду його служби у тій чи іншій державі. Виплати повинні бути такими великими, щоб політики, складаючи бюджет, бачили, який фінансовий тягар візьме на себе Україна і платники податків, якщо трапиться поранення, контузія або, не дай Боже, загибель військовослужбовця. І тоді жоден політик не проголосував би за введення наших військ на чужу територію, де тривають бойові дії. Наше військо сьогодні не має потрібної підготовки та потенціалу для виконання військових місій. Під час війни в Афганістані солдатів кидали у пекло після тримісячних курсів. Великі втрати були зумовлені не надпідготовкою моджахедів, а неготовністю до участі у бойових діях наших військових. Тільки після війни розумієш, що потрібно солдатові, щоб вижити.
Вважаю, що Україна повинна бути позаблоковою державою і не брати участі у жодних збройних конфліктах, які відбуваються в світі. — Чи варто у людей, які хочуть зробити власний вибір (воювати у чужій країні за контрактом), забирати можливість заробити на життя таким небезпечним способом? Яка позиція вашої організації щодо контрактної армії в Україні? — Не можна заробляти гроші власним життям. До такого вибору провокує військовослужбовців мізерна зарплата. Та на чужині вони заробляють менше, ніж солдати інших країн. Часто 20—25-річний контрактник не розуміє, на що йде. І якщо він повернеться інвалідом, ніхто, крім сім’ї, про нього не піклуватиметься. Держава надасть пенсію 800 гривень. А як на них прожити, коли нема змоги пересуватися? Поки що соціальний захист колишніх військовослужбовців, які втратили працездатність, недостатній. 38 тисяч учасників бойових дій в Афганістані стоять на черзі на житло. Миротворці в Косово теж незахищені. Багато питань пов’язано з їхнім подальшим життям і реабілітацією. Контрактна армія у нас уже є: прикордонники, майже вся міліція, частина Збройних сил. Затратна частина бюджету, спрямована на контрактну службу, сьогодні дуже велика. І потрібно прорахувати всі видатки, адже зарплата контрактника невелика. Алей зібрати 100 тисяч фізично розвинених, розумних юнаків, які можуть професійно виконувати військові завдання, не так просто. Тому можливий лише поступовий перехід на контрактну службу. — Назвіть реальну, на Вашу думку, дату повної відміни призову. — Усе залежить від того, куди поверне Україна: чи буде позаблоковою, чи інтегруватиметься в НАТО. А, можливо, орієнтуватиметься на європейську безпеку, тобто ОБСЄ. Гадаю, європейська безпека — саме те, що потрібно Україні.
Спілкувався Іван ОЛІЙНИК
Недарма кажуть, що смерть однієї людини — горе, а сотень — статистика. Минуло вже 19 років з дня виведення військ із Афганістану. Багато молодих захисників Вітчизни полягло на тій війні, чимало померло вдома внаслідок поранень, стало інвалідами та борються ще й із моральними травмами, нанесеними мечем невблаганного Ареса. Колишнім афганцям непросто знайти місце в мирному житті, тому ветеранам та їхнім сім’ям конче потрібен гідний соціальний захист, на який держава, на жаль, не спроможна. Але є небайдужі люди, які власними силами намагаються допомогти колишнім воїнам. Розмовляємо з учасниками афганських подій.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
