Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Олесь Гончар робив усе від нього залежне для збереження національної спадщини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЗАХИСНИК ДУХОВНИХ СКАРБІВ

Слово Просвіти, №13 за 2009 рік

Інна СИРОЇД Лейтмотивом творчості й громадсько-політичної діяльності Олеся Гончара був розвиток української культури, мови, духовності. Становище у суспільстві й високі посади у владних структурах давали можливість письменникові відстоювати національні інтереси українського народу, ставати на захист його святинь. Тож серед проблем, які непокоїли Олеся Гончара, було збереження, охорона і відродження історико-культурної спадщини. Як згадував заслужений архітектор України О. Силін, очоливши 1959 року СПУ, О. Гончар створив при ній своєрідну раду, метою діяльності якої був аналіз глобальних проблем захисту історико-культурних пам’яток і природного середовища країни. Думки й пропозиції ради письменник подавав до уряду як обґрунтовані документи, з якими мають рахуватися владні структури. Ось так протягом багатьох років обстоювали пам’ятки національної спадщини. У 1960—70-х роках Олесь Гончар неодноразово звертався до різних партійних і державних діячів УРСР і СРСР з актуальних питань, що стосувалися збереження святинь українського народу, вшанування пам’яті видатних українців. Академік П. Тронько розповідає: “О. Гончар, ставши на чолі письменницької Спілки, зумів переконати і ЦК, і уряд, що ювілеї національних геніїв мають стати всенародними святами. Гончар був їх “мотором”. То були не тільки великі народні дійства, а й міжнародні події — симпозіуми з участю найбільших майстрів слова планети, справжній Великдень українського духу”. В умовах ідеологічних заборон не все давалося просто, однак Олесь Терентійович з його вродженою інтелігентністю, делікатністю і тактом умів бути “танком”, коли йшлося про національні святині, великі імена, які позначили наш духовний поступ. Спілка письменників України на чолі з Олесем Гончаром стала колективним членом-засновником Товариства охорони пам’яток історії та культури Української РСР на чолі з академіком П. Троньком, створеного в серпні 1965 року задля залучення широкого загалу до справи охорони, збереження та популяризації історичної та культурної спадщини українського народу. СПУ надавала значну допомогу в справі виявлення, збереження й охорони пам’ятних місць в Україні. 19 грудня 1967 року заступник голови правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Я. Петрусенко звернувся до голови Спілки письменників з пропозицією прийняти спільну постанову цих двох організацій “Про участь філій, установ та членів Спілки письменників України в охороні пам’яток історії та культури”. Проект постанови було ухвалено у грудні 1967 року. Він містив рекомендації щодо залучення членів Спілки письменників до охорони пам’яток історії та культури, посилення громадського контролю за їхньою охороною, використанням та реставрацією, активізації спорудження меморіальних дощок та пам’ятників у місцях, пов’язаних з визначними історичними подіями та видатними діячами науки, культури та мистецтва, створення місцевих історико-краєзнавчих музеїв тощо. Прикладом втілення в життя постанови став проект увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією українського козацтва. 31 серпня 1965 року ЦК КПУ ухвалив постанову “Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією Запорозького козацтва”. Було сформовано обґрунтований план, який передбачав спорудження на території республіки 45 гранітних обелісків, 25 скульптурних зображень видатних діячів українського козацтва, 50 стел, 21 пам’ятного каменя та 14 мармурових меморіальних дощок. Широкий комплекс робіт планували розгорнути на о. Хортиця. Олесь Гончар не лише цікавився ходом робіт з увічнення пам’ятних сторінок історії українського козацтва, будівництвом унікального заповідника на Хортиці, а й разом з іншими письменниками у листопаді 1967 року взяв активну участь у дискусії щодо поданих на конкурс проектів. Крім того, він лобіював інтереси запорожців у Києві, зокрема в ЦК КПУ. Про це можна знайти свідчення у щоденникових записах тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста: “Зайшла мова про створення музею Запорозької Січі на острові Хортиця. Гончар до цієї ідеї і задуму віднісся з великим інтересом і взяв активну участь у підготовці матеріалів, вніс багато розумних пропозицій”. З іменем Олеся Гончара пов’язана також боротьба за збереження комплексу пам’яток Київського братства і Києво-Могилянської академії. На сторінках щоденників митця час від часу з’являються думки з приводу цих історичних пам’яток та їхнього значення для розвитку української та світової культури. Перший такий запис датовано 1966-м: “1615 року київська горожанка Галшка Гулевичівна (Гулевич) пожертвувала свою садибу під братську школу (майбутню Академію). В 1632 році зусиллями Петра Могили братську школу перетворено в Колегію (об’єднано з Лаврською школою). Відтоді: Києво-братська колегія. З кінця XVII століття її стали називати Академією. Але ще й раніше вона жила на правах академії, тобто управлялась своїми законами, від влади була незалежна” (Гончар О. Щоденники. У 3 т. — Т. 1. — К., 2002. — С. 407). Через деякий час письменник занотував: “Академія Києво-Могилянська — це перший у Східній Європі університет в європейському розумінні” (Там само. — Т. 2. — К., 2003. — С. 20). Ці роздуми свідчать про занепокоєність автора сучасним становищем колись відомого навчального закладу. Стало відомо, що на територію Київського братства й Академії претендувало Київське військово-морське училище. Таке становище спонукало митця до рішучих дій. Прагнучи повернути славу Академана П. Конашевича-Сагайдачного. Те, що побачив Олесь Гончар під час візиту у військове училище, не могло залишити його байдужим: “Отам був Борисоглібський собор, його знесли в 30-х роках. А гетьман був похований якраз у соборі чи біля нього. Плити нема. Якщо була вона бронзова, то пішла в брухт. Але ж фундамент собору є? Вибрали, кажуть, і фундамент. Де був собор — ото стоїть кочегарка. А ближче, бачите, в темряві — вбиральня… Ото там десь була якраз могила Сагайдачного. Боже, що ми за люди? Що пережили? Але й досі ніхто не розшукав слідів могили, хоч чиновництва повно…” (Гончар О. Щоденники. У 3 т. — Т. 2. — К., 2003. — С. 44). До цієї проблеми Олесь Гончар повернувся після проголошення державної незалежності України, й тоді всі унікальні історико-культурні пам’ятки було передано Національному університету “Києво-Могилянська академія”. Олесь Гончар не лише обурювався зухвалими методами боротьби з пам’ятками духовної культури, які запроваджували органи державно-партійної влади, а й робив усе від нього залежне для збе- Офіційна радянська ідеологія чимало зусиль доклала до того, щоб у свідомості кількох поколінь образ письменника Олеся Гончара асоціювався із втіленням ідей радянського патріотизму, а сам він сприймався як співець визвольної місії Радян" ської армії в країнах Європи. Розуміючи силу його таланту й авторитет у суспільстві, влада намагалася використати й поставити митця на службу радянській системі. Він мав найвищі офіційні премії та нагороди, ордени, був народним депутатом УРСР і СРСР, членом ЦК КПУ, кандидатом у члени ЦК КПРС, але, передусім, він був совіс" ним митцем. Коли з його “одержавленням” нічого не виходило, як це сталося 1968 року після виходу в світ роману “Собор”, партійно"державна машина СРСР не" щадно застосовувала проти письменника всі випробувані методи впливу. Однак во" ни виявилися “неефективними”, недієвими й безрезультатними відносно Олеся Гон" чара. У нього, як можна пересвідчитись зі щоденникових записів, завжди була влас" на правда, ідеологія, гуманізм, до яких він ішов довго й наполегливо, а досягнувши, не зрадив, не звернув з обраного шляху.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин