Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Тексти сповнені музики і побудовані за принципом музичних творів”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

У СПОКОЇ ГІРСЬКИХ КРАЄВИДІВ:

Слово Просвіти, №13 за 2009 рік

Юлія ШУТЕНКО, кандидат філологічних наук У сучасному українському літературному дискурсі Петро Мідянка — постать осібна, і не лише через географію (живе і вчителює в селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області), а насамперед через оригінальний творчий метод, що полягає в насиченні текстів топонімікою Закарпаття, діалектизмами й архаїзмами. Вірші, мережані незвичними словами й назвами, створюють враження езопової мови, саме тому, напевне, Петра Мідянку називають поетом-герметиком. Автор і сам пов’язує свою творчість з італійцями Унґаретті, Квазімодо, Монтале. І ось найновіша книжка закарпатця, підсумковий творчий доробок — “Ярмінок” (попередні збірки “Поріг” (1987), “Осередок” (1994), “Фараметлики” (1994), “Зелений фирес” (1999), “Трава Господня” (2001), “Дижма” (2003)). Її успіх, а саме перемога на книжковому рейтингу “ЛітАкцент року—2008”, Іван РЯБЧІЙ “Кров і Честь” — таке гасло прикрашало кинджали, які дарували юним гітлерівцям з нагоди десяти/ ліття. Кров як неодмінна складова Честі. Честь, захищати яку іноді до/ водиться ціною Крові. Ідеться не ли/ ше про честь окремої людини — гас/ ло радше стосується національної, державної, якщо хочете — етнічної гідності. Сучасній українській молоді, зокрема тим, кого, трохи повагавшись, можна назвати інтелектуальною елітою, не завадило б завести й собі схожий девіз. Для перекладачів це могло б бути, скажімо, “Точність і небанальність”. Адже саме цих якостей найбільше вимагає від них наша доба. Ті, хто відповідає цим двом вимогам (а також ще півдюжині вимог, перелічувати й аналізувати які зараз просто немає місця і потреби), — знахідка для України. Молодих і здібних перекладачів небагато. І, безумовно, до їхнього числа належить Дмитро Чистяк. Цей юнак (21 рік), окрім того, що не втомлюється дарувати нам бездоганні переклади, ще й мовчазно пише власне. І не в шухляду, адже шухляди вмирають мовчки… Втім, не знаю, чи буде популярною в Україні інтелектуальна проза Чистяка, що вже знайшла визнання у Європі, — торік Дмитро виборов першу премію у конкурсі молодих французькомовних авторів, що проходив у Швейцарії. Його тексти сповнені музики і побудовані за принципом музичних творів. Тому, на жаль, мені, людині, яка не має музичного слуху, перекладати тексти Чистяка не доведеться… Та передусім Чистяк-перекладач цікавиться здебільшого письменством Бельгії. У нас мало хто займається бельгійською літературою і майже ніхто нічого про неї не знає. Шкода, адже імена Моріса Метерлінка, Жоржа Екаута, Марґеріт Юрсенар, без сумніву, заслугосвідчить про зацікавленість читачів автентикою, бажання зупинити глобалізаційно-космополітичні жорна, опинитися у спокої гірських краєвидів. Петро Мідянка створив власний міф про Срібну Землю, крізь призму української лексики зробив поліетнічне середовище свого краю українським. “Я ту поліетнічність привів у світ української поезії. До українського читача”, — пояснює поет. На думку митця, по-справжньому відчути ці вірші зможе підготований, “добрий” читач, смаки якого сформовані на класиках, і не обов’язково розуміти всі слова й назви, адже для поезії важливе не логічне, а мистецьке, чуттєве сприйняття: “мусай увійти в транс тої метафоричності, тої образної системи”. Поет задокументовує обличчя земляків, сувору прохолоду й вогкість Карпат, назви річок, гір, долин, сіл, побут горян, одяг, інтер’єри, їжу, напої, речі. Він апелює до сучасних і давніх знаменитостей, літераторів, і частенько до сучасників, нікому не відомих, — сусідів, знайомих. Отже, у збірці “Ярмінок”, справді, як на ярмарку, — повно всякої всячини. Образ автора у віршах переважно виступає як відсторонений спостерігач і констататор дійсності. Письмо Петра Мідянки розмірене, виважене. Так само спокійно, повільно він і читає власні твори. І, попри численні діалектизми, топоніми, архаїзми, вірші здаються напрочуд прозорими: На Земплін ти подався в свічкарі, Парохій руських небагаті порти… Рускені зниділі, недужі на сухоти, І дротарі по селах — нестарі… (“На Земплін ти подався в свічкарі…”). У пейзажах читач немов опиняється в позачассі — гори давні, як світ… Раптом піканням мобілки нагадує про себе сучасність: “Вже відотавився в перенизі покіс. / І в тіснині запікає мобілка, / Щоб сполошити все ще дикий ліс” (“Ґрунти тяжкі — різоха і мітлоха”). Композиційно книжка нагадує гірську місцевість — читачеві доводиться зашпортуватися, щоразу переходячи від силаботонічного вірша до верлібра й навпаки, мов сходячи з гірки в долину. Однак не формальний принцип було покладено у композиційну структуру збірки, а тематичний — спочатку патріотична лірика, потім — пейзажно-філософська, наприкінці — релігійна. Спотикаєшся, як об камінець на шляху, й об ламаний ритм у деяких рядках, іноді зумовлений діалектними наголосами. Найнеприємніші, звісно, калюжі на гірських дорогах, а в поезії — збиті або дієслівні рими: “нас — час” (“Тут все по-давньому, сотають тихо будні”); “Україну — сокорину”, “Україну — єдину” (“Все рідше й рідше бачиш Україну”); “небагато — свято”, “жила — села” (“За літографією Отто Бенда”); “зійде — росте” (“Виноградна кісточко, зостанься у моїй склянці…”); “одчинить — спинить” (“Пісня Муціана Іванька”). Мідянка — майстер алітерацій. Ось, наприклад, накопичення “щ”, “ш”, “р”, “ч”: “Лишко юна, вроджена у травні, / На толоці ловиш ти хрущів. / Що ці вірші наші незугар- Як і головний герой “Людського питання”, Франсуа Емманюель — психіатр за фахом. Оскільки тема твору — злочини нацистського режиму, то це неминуче піднімає з пам’яті спогад про те, як за радянських часів дисидентів примусово “лікували” в психіатричних лікарнях. Багато хто того “лікування” не пережив. Психіатр був катом, Йозефом Менґеле, що постійно згадується на сторінках повісті Емманюеля. Від психіатрії — до нацистської теми. У повісті її багато — назви містечок, де розміщувались концентраційні табори (Мєнджижець, Хелмно, Освенцім), змішуються з похмурими згадками про відгалуження фашистської системи (Leben- sborn, Чорний Орден). Але всі ці нашарування і прошарки — лише східці до головної теми, теми Переродження, Спокути, Пам’яті. І, безумовно, Смерті. Утім, Смерть — невід’ємний складник усіх тем. Головний герой — психіатр на ймення Симон — перероджується, змінюється на очах читача. Це нагадує Кафку — скреготання кінцівок велетенської комахи вчувається в кожному рядку тексту Емманюеля. Та й не дивно, адже Комаха — то Вельзевул, а Вельзевул має безпосередній стосунок до Смерті, а Смерть — до Війни. На початку книжки психіатр, що працює у великій транснаціональній компанії, — людина байдужа до всього, що не стосується роботи; наприкінці Симон (ім’я з’являється лише на останніх сторінках повісті) змінюється

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин