Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Подія року · “Тернистими дорогами пробивався його талант — письменницький і душпастирський не лише до сучасників, а й до нащадків”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЮВІЛЕЙ У «ЗОНІ ВІДЧУЖЕННЯ» Як Україна відзначить 200-ліття Маркіяна Шашкевича?

Слово Просвіти, №13 за 2011 рік

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, м. Львів 1. Роковини видатних людей та подій у цивілізованому світі відзначаються з висоти національних здобутків і осягнень, котрим давно не загрожують ані внутрішньосуспільні проблеми, ані зовнішньополітичні виклики. У нас — інакше. Українські ювіляри не лише патріаршого, а й біблійного віку й далі наражаються на перешкоди, здавалося б, давно подолані! Отож рано знімати з них лицарські обладунки або тернові вінці. Із Шевченком, Франком, Лесею Українкою — ще тако-сяко. Урядовцям хоч-не-хоч треба “бігти” попереду ювілейного потяга, приймати хліб-сіль від “вдячних земляків” і навіть намагатися прочитати напам’ять два-три рядки класика, завчені в далекому “босоногому дитинстві”… Здається, ми присутні при утвердженні бюрократичного “канону”: який ювіляр “підходить” владі, а який — невигідний. До невигідних, отже, небажаних, належать такі, що сприймаються в контексті дошкульних проблем — захисту рідної мови, збереження національної ідентичності тощо. Як показує наш гіркий досвід, ювілеї майже не заторкують глибинних пластів суспільства. Призабуто або вміло замасковано традицію, за якою саме народна ініціатива була рушієм ювілейних святкувань. А щодо теперішніх офіційних заходів, то вони мають насамперед показово-представницький, себто формальний характер; найгірше те, що вони позбавлені можливості бути виконаними. Поперше, через пасивність “виконавців”, по-друге, через “ніяке” фінансування, по-третє, через відсутність контролю за виконанням не те що Указу Президента України, а й розпорядження чи доручення місцевої влади… У найліпшому, попри все, випадку урочистості зводяться до помпезної “святкової академії”, наспіх підготовлених концертів, тематико-ілюстративних “виставок” на батьківщині ювіляра. Приблизно за такою схемою відбувалося нещодавнє відзначення 150-річчя Івана Франка. Залишилося — до наступних ювілеїв? — недовиконане: присвоєння статусу Національного Літературно-меморіальному музею Івана Франка у Львові та музею-садибі в Нагуєвичах (село, де народився Франко). За межею “можливого” залишилися заплановані м о н у м е н т а л ь н і пам’ятники Ювілярові в Києві та Харкові, майбутній повномасштабний Літературний музей у Львові і особливо важливе — академічне Зібрання творів Франка у 100 томах! Варто пригадати дещо з практики інших ювілейних пошанувань — 200-ліття від дня народження класиків світової літератури Миколи Гоголя та Юліуша Словацького. Щодо Гоголя. Відчувався ювілейний тиск із боку Росії: безліч видань і перевидань, вихід фільму “Тарас Бульба” з глорифікацією російського царату, з карикатурною (переважно!) подачею українського козацтва та відчутними антипольськими “випадами”. Але Україна під час ювілею не просто заявила про своє право на Гоголя, а й внесла вагомі акценти у відзначення пам’яті Миколи Васильовича: оновлені музейні експозиції, знаменита графіка Сергія Якутовича, вагомі публікації в газеті “День”… Щодо 200-ліття Юліуша Словацького. Польща відзначила цю велику дату на високому державному рівні і, як звичайно, зробила все, аби свято відбулося на батьківщині національного пророка — у місті Кременці, у “Волинських Афінах”. Дуже шкода, що офіційний Київ у цьому випадку фактично проігнорував пошанування класика світової літератури, близького нам не лише за місцем народження, а й за демократичним, проукраїнським духом творчості. Центральна влада не захотіла чи не зуміла скористатися поважною датою для розвитку міждержавного українського діалогу. А столична, київська? Бездарно повелася, не зумівши встановити в столиці пам’ятник Юліушеві Словацькому, посилаючись на протести “мєстних” невігласів. Дивні, однак, діла ювілейні! Нещодавно Верховна Рада прийняла постанову про відзначення 120-ліття Міхаїла Булгакова (уродженця Києва). Вже наперед можна уявити, з якою помпезністю відзначатиметься ювілей автора “Белой гвардии”! Цікаво лише, чи буде поставлено виставу за булгаковською п’єсою про Сталіна, чи все зведеться до презентації чергового фільму з антиукраїнськими монологами “їх благородій”? 2. На цьогорічному календарі важливі дві дати, внутрішній зв’язок між якими — незаперечний. Йдеться про 20-річчя проголошення незалежності України і 200-ліття Маркіяна Шашкевича. Ім’я Будителя національної свідомості, основоположника нової української літератури на західноукраїнських землях, сучасника та однодумця Тараса Шевченка і досі постає перед нами в ореолі лицарському й мученицькому. Надто важка доля судилася цьому світлому уму і хороброму серцю; тяжкими, воістину тернистими дорогами пробивався його талант — письменницький і душпастирський не лише до сучасників, а й до нащадків. Невипадково в багатьох світлицях (не лише “просвітницьких”) у Галичині донедавна можна було бачити портрети Шевченка, Франка і Шашкевича. Мало хто знає, що зображення Шашкевича — “віртуальне”, копія давно втраченого полотна Івана Труша, написаного з уяви іза спогадами сучасників: жодне прижиттєве зображення Маркіяна до його першого, столітнього ювілею (1911 р.) не дійшло… Відтак і контури образу речника національного відродження як небуденної особистості на той час окреслювалися дещо загальними штрихами. Але все важливе і сутнісне, що дало шашкевичезнавство кінця 30-х років минулого століття, у 50-ті роки якщо не замовчувалося, то не розвивалося, коли на початку 60-х подвижництво і місія Шашкевича прочитувалися в контексті оборони рідної мови… Сьогодні ж необхідно визначати і підкреслювати особливий вимір цього плацдарму — наступальний. Супроти “релігії” домашніх україноненависників з їхніми агресивними, виплеканими на харчах сталінського “общєпіта” фобіями, націленими в душу власного народу. 3. Актуальність місії Маркіяна Шашкевича і “колись”, і “сьогодні” історично обумовлена. Логіка тієї обумовленості має дуже багато подібних, а навіть парадоксально споріднених сюжетів. Візьмімо чи не найболючіший. Наявне у “безідеологічному” просторі нашої держави антиукраїнське свавілля (політичне, мовне, психологічне) можна означити словами класика як “лихо давнє й сьогочасне”. Історичних аналогій, парадоксальних “точок дотикання” з ідеологією і практикою окупаційних режимів, хоч греблю гати. Накладання “негативу”, накопиченого в суспільстві, на поодинокі проблиски в культурному житті, вакханалія табачникіади, що разюче нагадує “унтер-пришибєєвщину” і “гохштаплерство” в одній іпостасі, — це воістину макабричне тло сучасних ювілейних “академій” і “урочин”. Проте ювілеї здатні лікувати хворе суспільство, принаймні ставити діагноз, перепиняти певною мірою повсюдну зневіру та апатію. У чому воно, коріння наших негараздів? Як зупинити деградацію ще не сформованого за демократичними принципами громадянського суспільства? Та конкретніше. Почастішали настирливі спроби розчленувати єдину національну історію на регіональні уламки, клерикально-імперська інвазія агентури “рускава міра” в духовний світ українства — очевидна! Її супроводить намагання ліквідувати українські школи на сході й півдні країни. А цинічні заяви доморощених, нібито патріотичних політиканів: віддаймо Росії Крим, “будуймо” Україну по Збруч і не далі! А паплюження кав’ярняними циніками літературної класики! А спроби стилізувати Львів, Івано-Франківськ, Чернівці на австрійський манір! А ревні зусилля запопадливих “європеїзаторів” повернутися до заміни кирилиці латинкою — “абецадлом”, упровадження якого в нашу писемність Шашкевич уважав щонайменше недоречним! У країні, де національні святощі намагаються плюндрувати всі, кому не ліньки, — і владоможці, і п’ята колона, і продажна преса, й інтелектуальні люмпени-ботокуди, нема часу на Шевченка, Франка, Лесю Українку, Антонича, Шашкевича. “Ювілейні” тривоги спонукають до того, аби відповісти на запитання Франка: “чому відступників у нас так много?” Серед них — і талановитих! Свідоме ренегатство часів Шашкевича і Франка нехай би нині послужило уроком для тих, хто, зрадивши своєму народові, ніколи не доробиться чогось путнього навіть у досить щедрих хлібодавців. В епіцентрі антиукраїнського шабашу, але і в контексті національної спадщини “прочитується” подія всеукраїнської ваги. Та її, цю подію, ігнорують. 200-ліття від дня народження основоположника нової української літератури в Галичині не потрапило у “святці” Адміністрації Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Міністерства культури, Академії наук (з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка), численних партій “національно-патріотичного” спрямування, громадських організацій, творчих Спілок. Справді, нефортунний ювілей! Чому за декілька місяців до відзначення великої річниці Громадська гуманітарна рада при Президентові України ігнорує саме ім’я не тільки галицького, а й всеукраїнського Будителя? Кому “без надобності” ювілей Маркіяна Шашкевича? Гаразд, Бог з ними, домашніми святцями. А чи подавало наше рідне МЗС пропозицію до календаря ЮНЕСКО? Хто заявляв про доцільність проведення міжнародної славістичної конференції, випуску у світ ювілейної медалі, документальних фільмів, відеокасет, поштових марок? Чому ювілей Маркіяна Шашкевича відсунуто в глуху “зону відчуження”? Як відомо, Шашкевич володів дивовижною здатністю об’єднувати навколо себе не тільки однодумців, чинити опір сваволі, поборювати зло і захищати право на суверенність особи і нації. Отой чіткий морально-етичний імператив і сьогодні конче необхідний у святій справі державотворення! Якби! Отут аж проситься на папір Шевченкове: “Якби ви вчились так, як треба…” і Франкове: “Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть…” От і виходить, що максимальне зосередження на головному, цілеспрямованість у досягненні мети, самовідданість у праці, незламна стійкість у переконаннях — повинні бути перейняті від Шашкевича і застосовані, скажемо так, його духовними правнуками. Організатор “Руської Трійці” дав гідний приклад того, як сильна особистість формує оточення, а коло прихильників викристалізовується в націєтворче середовище! Знаємо відданих справі національного відродження як безпо- Уривок із поеми Т. Шевченка “Причинна”, переписаний рукою Маркіяна Шашкевича з альманаху “Ластівка”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин