Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Не реальність визначає силу поезії, а душа поета відлунює на реальні дії й кодує тимчасовість у вічне”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

КОВЧЕГ У ХРАМІ — ТО «КОБЗАР»

Слово Просвіти, №13 за 2011 рік

Микола Стороженко Юрій ІВАНЧЕНКО, мистецтвознавець Творче життя Тараса Шевченка — не лише потужний вияв таланту, корені якого сягають у глибини творчого генія українського народу. Це також формування його як митця шляхом наполегливого навчання в інших митців, шляхом опанування культурного досвіду багатьох європейських художніх шкіл і найкращих їх представників. Він, увібравши в себе величезний пласт знань, був енциклопедично обізнаним у всіх галузях мистецтва, літератури, історії, філософії, сам справляв великий вплив на своє оточення. Як патріот своєї Батьківщини, він бачив у мистецтві не лише засіб “естетичного перетворення дійсності”, а й ставив перед собою широку програму, що мала охопити всі аспекти етнокультури… Його ідеями перейнялися Л. Жемчужников, М. Сажин, С. Васильківський, М. Самокиш, І. Рєпін та багато інших митців ХІХ і ХХ століття. Одним із яскравих прикладів впливу Шевченка на творчу долю багатьох поколінь українських митців є творчість Миколи Стороженка (1928 р. н.) — народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Серед найвизначніших творів майстра — монументальні розписи в церкві Миколи Притиска у Києві на Подолі (1998—2000) й ілюстрації до “Кобзаря” Шевченка, уперше видані 2004 року видавництвом “Дніпро”. Того ж року вони експонувалися в Національному художньому музеї України і викликали величезний інтерес громадськості — такого велелюддя відвідувачів не було відтоді, як у музеї виставляли скарби Тутанхамона… Потім — виставки у багатьох країнах світу. І от на початку березня цю виставку побачили шанувальники таланту художника в залі Національної академії мистецтв України. Робота над “Кобзарем” тривала не один рік. Він довго виношував концепцію видання, створив сотні ескізів, задля цього винайшов авторську техніку — так звану холодну енкаустику, секрети якої він нікому не розкриває, бо саме нею йому вдалося досягти унікального трактування геніальних поетичних творів Шевченка. Знавці стверджують, що Стороженко знайшов той сокровенний ключ до його поезії, який рідко кому вдавалося знайти від часу, коли ця Біблія українського народу побачила світ. Коли виникло невідступне бажання ілюструвати “Кобзар”, він, уже досить відомий художник, часто запитував себе, а чи збагне він його думи? Чи осягне їхню глибину? Чи зуміє підготувати свою душу? Підготувати душу допомогло йому розписування церкви Миколи Притиска на Подолі, адже національна свідомість українців нерозривно пов’язана з релігією. Саме тому біблійні засади, Христові заповіді стали основою життєвих і творчих принципів Миколи Андрійовича. Поглиблене вивчення християнської культури, іконопису й стінопису відкрило йому шлях до пізнання “Кобзаря” саме як Біблії нашого народу. “Напевно, не випадково мені випало очолити майстерню сакрального мистецтва, як митцеві працювати в храмі… — якось розповідав він. — Адже упродовж вісімдесяти років мого життя при мені завжди була ікона Миколи Чудотворця. Мене благословили нею при народженні”. Кількадесят Стороженкових полотен, представлених на виставці в Академії мистецтв, — це авторське намагання проникнути у світ “Кобзаря”, зрозуміти його незбагненну суть. Адже, як влучно висловився письменник В’ячеслав Медвідь, досі “ціла нація тримала його в душі, але жодне з його застережень не брала на глузд…”. Марно переповідати зміст картин “Русалка”, “Перебендя”, “Великий льох”, “Заповіт”, “Мені однаково”, “Наймичка”, “Думи мої, думи” тощо. Скільки б не дивився на них — щоразу враження різні, щоразу важко вдатися до мистецтвознавчого аналізу. Та й хіба можна до кінця збагнути Шевченка? Можливо, секрети художньої творчості Стороженка і його розуміння поета допоможуть збагнути неопубліковані роздуми Миколи Андрійовича, які він назвав “Роздуми над “Кобзарем”, мною “Чи не покинуть нам, небого...” ілюстрованим, і над “Сочинениями протоиерея Чернавина”. Перше знайомство малого Миколи з “Кобзарем” відбулося в батьківській хаті, коли йому не було й шести років. Тоді його вразила ілюстрація І. Їжакевича до вірша “Мені тринадцятий минало”. А ще запам’ятався образ Шевченка з кобзою — копія самодіяльного сільського художника з картини К. Трутовського на покуті під кролевецькими рушниками, а над нею ікони “Марія Троєручиця” та “Ісус Христос”. Односельці просили його батька Андрія, великого Тарасового шанувальника, щоб Миколка їм малював “Кобзаря”. Мали таку потребу. І він малював. Коли постало питання про ілюстрування “Кобзаря”, він себе перепитував: чи потребує “Кобзар” ілюстрування, чи розуміє він Думи його? Ілюстрація — це рамка обмеженої можливості. Тому слід шукати форму та ще й умилостивлювати душу. Вона мусить відкритися щитом очищення від намулу. Книга книг “Кобзар” має увійти в чисту душу. Шевченко — це Величний храм Краси у слові й Думи глибина. За всіх часів дикі орди й знавіснілі зайди руйнували наші муровані храми, а храми духу загиджували. На інше вони просто не здатні. Про це нагадала книжка проти Шевченка попа-чорноризника протоієрея Іоана Чернавіна, видана ним в еміграції ще 1941 року й нещодавно перевидана в Москві. Якої гиді там тільки нема: і “бєзбожнік”, і “шовініст”, і “мазєпінєц”, і “чєловєконєнавістнік” і т. д. Куди там доморощеній лисій рептилії з київських промосковських газеток! Чому український Кобзар залишається об’єктом саддукейсько-фарисейського випаду навіть через 150 років після своєї смерті? Задум зрозумілий — принизити у свідомості нинішніх і майбутніх поколінь України провідника народних Дум, зняти з нього вінець совісті нації, національного генія. Звідси — асенізаційні потоки патологічної ненависті, чорної брехні. Обурення від того, що Шевченкове ім’я оточено “містічєскім почітанієм” від Карпат до Аляски… “вєздє, гдє собіралось трі-чєтирє украінца”. Протоієрей у своїх “Сочинениях” притягує за вуха теорію Штрауса, що нібито мала вплив на світогляд Шевченка, надаючи його вірі скептицизму й раціоналізму. Хіба ненависник скаже: “Человек в нужде и беде какой бы ни был нации, какую бы религию не исповедывал, делается нам самым близким братом”? Це слова не московського попа Чернавіна. Це — “безбожник” Шевченко. Україна завжди була принадою для заздрісників різної масті. Напевне, тому земля українська народила Мамая — народного героя, месника й захисника від посягань каїна-ґвалтівника. Іван Гонта — Мамай, що кобзу відклав, шаблю освятив і був розіп’ятий. Силою слова Шевченко воскресив героя і передав його у вічність. “Гайдамаки” — грандіозна, космологічна містерія-відлуння земних драматичних подій, де невідворотність — знак на мапі географії, заведений поетом до системи зодіакальних циклів. Така сила поетична — дужча за реальність. Бо не реальність визначає силу поезії, а душа поета відлунює на реальні дії й кодує тимчасовість у вічне. Усі великі поети — Пророки. Зранені в болях і плачах над Долею землі людей: “Поможи мо- “Думи мої, думи мої...” литву діяти до краю” (Т. Шевченко). Жорстока була й плата Гонти з Залізняком. І вознеслися маккавеями в муках правдою сповиті… Поет — не учасник подій, не коліївець. Поет над битвою витає і суд трагедії не чинить. Він по-гомерівському (хоч Гомер і сліпий) усе бачить із прийняттям болю й плачу у вимірах Буття — ів книгу сповіді заносить. І знак, помітку нам, онукам-правнукам, на докір залишає. І небу дає знати: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли. На жаль, не було його ні в Тургенєва з Полонським, ні в Бєлінського з Дубельтом і Кукольником укупі… Шевченко стоїть, можливо, на Канівській кручі, живий, ніхто його не бачить і ніхто не знає Того, з Ким Він говорить, де бере Дух… Мойсей усі десять заповідей одержав на горі Синай, відкривши зір свій вищому — Йому. І дав народу, що стояв біля підніжжя. Вибудуваний Шевченком Храм Духу в Слові — це не світ-земля на трьох китах для герострата, а Величний Храм із притворами: Краси й Світла, Мудрості й Добра. Ковчег у Храмі — то “Кобзар”. Не зітерти з пам’яті народу. Хіба що пам’ять одібрати. І вони, герострати, саддукеї й “нові євангелісти”, силкуються чинити це впродовж століть. Отож вигадували: “кріпак”, “бунтар”, “революціонер”, “демократ”, “народник”. І далі — за московським попом Чернавіним. І за доморощеною бузиною. Їм різь в очах від того, що в стінах Храму — світло. Він — Світло. Його Світло, яке явив нам на полотнах талановитий пензель Миколи Стороженка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин