Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Чому безпечно розмовляти українською в усіх країнах світу, за винятком України?” · с. 5сторінка оригіналу ↗

М Міійй ппррооттеесстт — — ттоо ппррооммееттееїїззммм До 100&ї річниці Олекси ГІРНИКА

Слово Просвіти, №13 за 2012 рік

Віктор ТУПІЛКО, фундатор музею “Смолоскип” 27 березня цього року виповнилося 100 років від дня народження Народного Героя Олекси Гірника. У ніч на 21 січня 1978 року, вдень Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був 15-градусний мороз, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав — тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди на снігу) могилу Т. Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори і облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички — все тіло спалахнуло факелом. Упав на спину. Вранці тіло знайшли. Повідомили в міліцію. Олекса довго і важко йшов до цього кроку — акту самоспалення. Він розумів, що “оборону тримають тільки ті, хто залишився живим”. Він бачив тотальне нищення українського народу й усього українського, усвідомлював, що здатних тримати оборону залишилося мало, тому “кожний жовнір” мав велику ціну. Але він також бачив, що більшість уже припинила оборону. Постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений голодомором народ був виснажений і значною мірою знищений. Залишалися діти тих, хто дивом врятувався, діти зрадників і тих, хто погодився бути такими, як зайди, — неукраїнцями. Вони розуміли: вижити зможуть, якщо будуть, “як усі”, як сіра маса. Та Олекса бачив, що навіть у цій обплутаній брехнею “масі” живуть настрої протесту. Щоб розбурхати людську свідомість, іншого засобу, ніж стати “смолоскипом” для свого народу, Олекса не бачив. 6 січня 1978 року в останньому прощальному листі до дружини він написав: “Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”. Хоч радянська влада зробила все, щоб замовчати чи Микола ПШЕНИЧНИЙ Здається, це було так недавно! Дякуючи колишньому випускникові Дубенського медичного училища, лауреатові Літературної премії імені Лесі Українки, видавцеві-просвітянину Євгенові Шморгуну, 20 років тому вперше в Україні побачили світ масовим накладом твори нескореної Олени Теліги під вельми промовистою назвою на обкладинці: “Найгостріше слово — Україна!” Аж ось дубенці (спільно із львів’янами) знову подарували нам неабиякий раритет. У бібліотечці альманаху “Український вісник” імені В’ячеслава Чорновола вийшла книжка Наталі Лісової та Інни Павлюк “Я — вогонь! Я — вихор!” з підзаголовком: “Світлій пам’яті Олени та Михайла Теліг присвячується”. Передувала цьому видатна творча подія, коли у Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької кілька місяців тому глядачі побачили неперевершену п’єсу “Олена Теліга. Або-або”, враженнями про яку ділиться з нами лауреат Дубенської Міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця, видавець, кандидат технічних наук, просвітянин Ярослав Гелетій: — Коли йшов дивитися виставу невідомих мені авторів Наталі Лісової та Інни Павлюк, упереджено думав, що побачу чергову сучасну політичну п’єсу з патріотичною риторикою, шаблонними лозунгами-закликами любити матінку-Україну, жити заради неї “і в той же час зусиллями ура-патріотів своєю нездатністю об’єднатись в єдину національно-патріотичну силу фактично донищувати Україну”. Після вистави моя думка кардинально зміоббрехати подвиг Олекси Гірника, правда про нього і його чин живуть і діють. У Донецьку, в головному офісі Всеукраїнської громадської організації інвалідів “Чорнобиль- Допомога” 5 листопада 2008 року, через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха було урочисто відкрито громадський музей “Смолоскип”. Це перший і єдиний такий музей у світі. З його експозицій дізнаємося, що себе заради рідного народу спалило троє українців. У часи царату, в Петропавлівській в’язниці на знак протесту облила себе гасом і спалилася Марія Вітрова. Після цього були багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі й Москві. Враховуючи, що Марія була “народовольницею”, радянська влада трактувала її вчинок на свою користь і навіть вулицю в Києві назвали на її честь. 1968 року на знак протесту проти вводу військ у Чехословаччину й проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього будь-які свідчення або згадки було знищено. Подвиг Василя повторив чех Ян Палах. Була спроба публічного самоспалення Миколи Береславського, та цьому завадили, а потім Береславського ув’язнили. Є факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років у криївці на Місце спалення Олекси Гірника на Тарасовій горі мушені самоспаленням?”; “Чому будівлю музею неодноразово підпалювали в нібито українській державі?”; “Чому безпечно розмовляти українською в усіх країнах світу, за винятком України?”; “Чому донецький Владика Сергій говорить про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів боронитися?” Запитань багато. Відповідь одна — Олекса Гірник віддав життя недарма. Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну зброю опору й освітив шлях українському народу до волі й долі. 31 березня у читальній залі музею відбудеться науково-практична конференція на честь Олекси Гірника “Прометей України”. Слава Герою! Тернопільщині. Коли його оточили військові, він не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я — Юрій Михайдовський. Навряд чи ми б колись дізналися про цих та інших великих достойників, якби не подвиг Олекси Гірника. Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко — канівський лікар, який усе подальше життя присвятив вивченню шляху Героя, зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про нього стала нашим набутком. Це був поштовх для дослідницької роботи ВГОІ “Чорнобиль-Допомога” і створення музею. Вчинок Олекси Гірника і його попередників спонукає людей задуматися над своєю долею. Виникають питання: “Що ж це за “братерські” обійми, що звільнятися від них люди ви-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин