Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Павло ФИЛИПОВИЧ (1891—1937) Світлом і любов’ю

Слово Просвіти, №13 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно4критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Тепер я скрізь, де світло і любов. П. Филипович оезія Павла Филиповича не вирізняється ні яскравою образністю, ні оригінальністю * * * Заклинаю вітер і хмари, Заклинаю, земле, тебе! І бринять найміцніші чари — Заклинаю сонце сліпе. Пролетіли огненні бджоли Між зелених полів людських. Заклинаю вас, тихі доли, Не пускайте до себе їх! А глухі снігові градини, Смілий вітре, хоч ти розвій, — Хай живуть і квіти й рослини У країні бідній моїй! Ясний світе, степе без краю, Срібна пісне роси й трави, Вас кохаю, вас заклинаю, Хочу бути таким, як ви! * * * Коли затихнуть двері, Коли заснуть стільці, І ляжеш без вечері, І втома на лиці, — Я знаю, знаю, знаю: Я знову не один — Неначе рухи гаю, Зростає шум хвилин. Чиїсь таємні тіні Годинник виклика, В невпинному стремлінні Біжить віків ріка. ковських і петербурзьких журналах і навіть перша його українська збірка “Земля і вітер” вийшла під подвійним прізвищем Филипович-Зорев. Ще в студентські літа написав значну за обсягом роботу про Баратинського, поета, який започаткував ту лінію російської поезії, що сягнула свого піку у творах Тютчева. Це певною мірою промовляє і про нього самого. Про його схильність до споглядання, роздумливості, урівноваженої емоції, негучної інтонації. Між неокласиків Филипович-поет обділений увагою чи не * * * Дивився з вежі На темний бір, Там слід ведмежий І вовчий зір. Там бродять тури У далині, А дуб похмурий Ковтає дні. Дививсь і зброю Стиснув хутчій, Соколів двоє Враз на плечі. Бичача шия, Мов камінь, крик, Не Візантія — До степу звик. Залізна шкіра, Серце тверде — На роги звіра Не попаде. О Мономаше! Ти не навчай, Що щастя наше Покора й рай. Зійдуть на попіл Бліді ченці, Як таємничо стеляться розмови Між білих вулиць сонної зими. Я ждав: промине тоска, Ти крила душі розправиш, І ніжна біла рука Торкнулася білих клавиш. Та тихий тужливий спів Пронісся в темній кімнаті, І поки він вечорів, Спинить його не могла ти. І стала сама смутніш Від тіней в твоїй оселі, Здавалось, що ти стоїш Одна у німій пустелі І бачиш, як день згаса, І небо зникає синє, І ніжна твоя краса Навіки, навіки гине… Володимир Мономах найбільше. Чому так сталося, прояснив В. Державин, автор найглибшої статті, йому присвяченої: “Філософська лірика ніколи не правила за загальноповажаний жанр в українському письменстві”. У своєму часі Филипович виявився чужим духовно “спролетаризованим шарам читацтва”. Їм були ближчі, за словами критика, “безглузді екстраваганції” на зразок М. Семенка і В. Поліщука” і “поет епохи”, “літературно нікчемний і ментально примітивний В. Сосюра — ідеальний речник малограмотного літературного “висуванства”. Київ * * * За всіх крайнощів цих сентенцій, акцент Державина неспростовний: філософська лірика досі перебуває на периферії зацікавленості. Це, можливо, найпереконливіший доказ аномальності еволюційного шляху українського письменства, спричиненого аномаліями історії. У полемічному спротиві Державин назвав Филиповича великим поетом-мислителем, хоча цілком міг обійтися без цього ризикованого епітета. І те ніскільки б не відбилося на репутації поета вже хоча б тому, що мислителі на знеживлених поетичних ґрунтах явище поодиноке. Для Держави- А спис і сокіл В твоїй руці! Гримить відвага На всі віки — Той крик варяга, Той стиск руки! 1923 Не до тебе пливли скандинавські герої, Бойовими човнами розкинувши стан. Ні вінками Атен, ні руїнами Трої Не прославив тебе чужоземний Боян. Хто повірить словам, що Андрій Первозванний На високих горах твою славу прорік? В темну безвість віків одійшли каравани Ватажків степових та азійських владик. Що владарів колишніх потлілі клейноди! І на схід, і на південь твій раб мандрував — Чуєш, там, вдалині, велетенські заводи Іншу долю кують, інше сяєво слав! На майданах твоїх рік за роком конає, Поміліла ріка, вал зрівнявся — осів, Але пісня летить у поля у безкраї, Наче ластівка з теплих країв. 1922 Не вино, не сон і не отруту… В темній чаші — спокій і вода. Ти неславив затінки і скруту. Подивись: проходить череда. Жовтий промінь сяє на оборі, Півником червоним у вікні. Руки загорілі і не скорі Подали напитися мені. Я напився і сказав: спасибі! За селом яри і далечінь, І вітряк вклонився чорній скибі, Тій роботі впертих поколінь. Срібні верби, не згадайте лихом Злидарів і мрійників-невдах. Курявою і гудінням тихим Стелеться повечорілий шлях. 1924

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин