Українці в світі · “Наш футбол безнаціональний, а тому й приречений не сягнути нормального європейського рівня”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Наш Пеле, або Батяр Лєньо з Левандівки
Слово Просвіти, №13 за 2012 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Приїжджаючи до Торонто, я щоразу неодмінно зустрічався з ним. Це стало в нас ніби обов’язковим ритуалом. Ми заприятелювали ще відтоді, коли я писав тут книжку “Українець, який відмовився бути бідним”. Скоцень віз мене до якоїсь кав’ярні, де ми могли просидіти й півдня. Я розпитував його, він розповідав. Мені відкривалася цікава людська й спортивна доля. Я хотів написати про нього. Він уявлявся мені (й нині уявляється) яскравою антитезою нинішнім спортсменам-космополітам. Скоцень завжди й повсюдно пам’ятав, що він українець. Коли при ньому хтось назвав його патріотом, він протестував: “Це надто голосно про мене, наче про якогось героя… Я просто українець. І завжди ним лишався”. Я кілька разів писав в українських часописах про його футбольну одіссею. Він не приховував своєї радості з того приводу. Йому, звичайно ж, хотілося нагадати про себе саме в Україні. Він мав усі підстави сказати, що без нього історія київського “Динамо” неповна. Якось ми розглядали знімок київського “Динамо” 1940 року. Він вказав мені на анонімне коліно збоку. “А це — я”. Коліно лишилося від того, хто стояв крайнім. Скоцень дістав зі свого альбому знімок, який був спотворений у книжці. На ньому крайнім стояв кремеза з його ще молодим обличчям. Це ще одна виразна подробиця з того, як у нас редагували історію. Як викидали з неї активних дійових осіб. Мене заохочували писати про нього колишні львів’яни, які зберегли яскраві спогади про форварда львівської “України” Лєньо Скоценя. Я зустрічав їх то в Торонто, то в Оттаві, то в Нью-Йорку, Вашинґтоні, Варшаві… Коли останніми роками спостерігав бездарну гру київського “Динамо”, коли чув, як висловлюються буцімто українські футболісти зі столичного клубу, що вперто відгетьковують од себе українське слово, мені знову й знову хотілося розповісти їм Скоценеву історію. Може, на її тлі дехто з них відчув би себе нікчемою, і це могло б стати поштовхом до національного прозріння. А слідом за таким бажанням неодмінно з’являлася скептична думка: наш футбол безнаціональний, а тому й приречений не сягнути нормального європейського рівня, бо ж до майстерності й жадання високого гонорару мають додатися ще й національні амбіції, як це бачимо чи не в кожного футбольного гранда. Такими були наші розмови зі Скоценем. Він теж пророкував Суркісовій команді роль безперспективного статиста на будь-якому турнірі. Як показав час, Скоцень не помилявся. Але це — не той випадок, коли він радів би з того, що не помиляється. Сьогодні Скоценя з нами немає. Однак його обличчя постає переді мною, коли я думаю про Торонто. Воно досі не уявляється мені без нього.
* * * Змалку Лєньо (лінивець, лінтюх — так його звала мама) став на Левандівці (околиця Львова) знаменитістю. Ніхто з його ровесників — чи й навіть старших хлопців — не зміг зрівнятися з ним на футбольному полі. Він був найменшим в українській збірній Левандівки, яка вела затяті поєдинки з польською збірною Левандівки за пальму першості. На голову нижчий за всіх Лєньо часто приносив своїй команді перемоги вирішальними голами. Шістнадцятирічним уже грав за дорослу команду “Тризуба”, що виступала в першості Галичини. Згодом запросили до “України” — найкращої команди не тільки у Львові, а й у всьому краї. Перша його гра — з тернопільськими “Кресами”. Перші гайнував часу, входив в акції та індивідуальним проривом здобував ворота, частогусто в безнадійних ситуаціях виривав гру”, — написав пізніше в спогадах. А в Києві міркували, як повернути Скоценя в Україну: перспективний! Якогось дня Лєньо отримав листа з дому — повідомляли: йому прийшла повістка до Червоної армії. Його справу вирішував НКВС України. “Ви більше до Москви не поїдете. Ви нам тут потрібні. В “Динамо”. А перед тим для годиться на деякий час призначили тренером армійської команди — щоб не такою прозорою була зміна клубу. І ось — “Динамо”, що виступає в Москві проти ЦБЧА — головного претендента на звання чемпіона СРСР. Кияни вирвали перемогу. Долю матчу вирішив єдиний гол. Його провів Скоцень. Розпочинався сезон 1941-го. У перших чотирьох матчах на виїзді Скоцень забив шість м’ячів. Такого бомбардира в київському “Динамо” ще не було. Спартакіада народів СРСР. Фінал у змаганнях із футболу. Зустріч у столиці України з тбіліським “Динамо”, за яке виступає неперевершений Борис Пайчадзе. Два постріли Скоценя — два м’ячі в сітці воріт футболістів Грузії. Третій — під завісу — з подачі Скоценя провів Павло Віньковатов. Це було в середині червня. Київ чекав 22-го числа, на яке призначалося відкриття новозбудованого Центрального стадіону й матч “Динамо” — ЦБЧА. Того дня Київ уже на світанку бомбили німецькі літаки. А наступного — Скоценя заарештували: все “Динамо” говорило російською і тільки він один — українською. Націоналіст! Його ще перед цим застерігали приятелі: з ними зустрічалися “особи в цивільному” й розпитували, чи веде Скоцень провокаційні розмови. Радили або раптом зникнути з київських обріїв, або ж притримувати язика. Але куди йому було зникати? Футболісти столичного клубу постійно на такій видноті й такі популярні в усій країні, що ніде їм не заховатися. А щодо язика, то він ніколи не був пустомолотом. Навпаки — мовчун безнадійний. А тоді, коли місто наповнили сум’яття й паніка, ввечері, коли Скоцень після важкого дня земляних робіт повернувся зі стадіону, де спортсмени рили бомбосховище, й вечеряв зі своєю молодою дружиною, троє у відповідній формі забрали його з-за столу й поконвоювали у відомому напрямку. Ясна річ, у володіння НКВС. Допит. Ультимативна вимога: зізнайся сам у своїй шпигунській діяльності. Мовляв, ми й самі все добре знаємо. У нас удосталь відповідних свідчень. Ми хочемо від тебе щиросердого зізнання. Він знетямлений і зрозпачений. Намагається щось пояснити. Йому ніхто не вірить і ніхто його не слухає. Невже він зникне слідом за тими багатьма, кого він знав особисто й кого вже не бачить, а тільки чув про них мовлене здебільшого пошепки: “Посадили…” Та певно, Лєньо, як мовиться, у сорочці народжений. Мабуть, той, хто вирішував його долю, був його фанатом. Інакше пояснити те, що сталося, просто важко. Скоценя відпустили з наказом зникнути з Києва геть, і не потрапляти на очі. Що він і зробив. Знову Львів. Але тут уже інший окупант. І сьогодні в те важко повірити, але так було насправді: війна — війною, а футбол — футболом. Життя завжди й повсюдно вимагає свого: і у війну закохуються та справляють весілля, одружуються, народжуються діти. І в війну засівають поле та збирають урожай. То тільки в художній літературі й у кіно завжди все відображено трагічно-однолінійно й схематично. Є далека периферія війни, котра вельми відрізняється від тих місць, де йдуть кровопролитні бої і смерть справляє свою страшну косовицю. Тут усе — інше. Спортивне товариство “Україна” організовувало матчі з командами різних німецьких військових частин. Звичайно ж, футбольна дружина Скоценя легко громила цих суперників. Далі був цілий чемпіонат усіх футбольних команд Західної України. Переможець одержував кубок Українського Центрального комітету. Переможцем став Скоценів колектив. Потім — другий сезон. Скоценева “Україна” — поза конкуренцією. Але фронт сунеться до Львова. Німці відступають. Разом із ними повзуть валки втікачів, які не хочуть бути в радянському “раю”. Серед них — і Скоцені. Вони зупинилися в словацькому прикордонному місті Жіліна. І недаремно мовиться: слава йде попереду славетного чоловіка. Невдовзі ті, кого це цікавить, знали: тут, серед утікачів, є футбольний маестро, який грав у грізних московському та київському “Динамо”. І ось уже він має пропозицію пограти за місцеву команду “Жіліна”, що виступає у вищій словацькій лізі. Скоценів дебют у “Жіліні” — три м’ячі. Другий матч — іще три. І так у кожній зустрічі. Скоценя вже просили стати тренером команди, котра з його участю вийшла в одноосібні лідери чемпіонату. Дебютував у “Жіліні” і як тренер. Але війна знову нагадала про себе. Треба полишати й гостинне словацьке містечко, де він став чи не найпопулярнішою особою. І ось він уже в Німеччині, в таборі так званих переміщених осіб. Тут зорганізував футбольну команду “Україна”, що перемагала багатократних чемпіонів Німеччини “Байєр” і “Фенікс”, не кажучи вже про “Ульм”. Уже тоді його запрошували до французької команди “Ресінг”, але виїхати до Франції не зважився. Тримався гурту земляків у таборі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
