Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Кінозал · “Про яскравих особистостей, захоплених справою свого життя, реалізованих та успішних”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Молоде кіно України: інтимність як стиль

Слово Просвіти, №13 за 2012 рік

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА, головний редактор журналу “Кіно-Театр”, керівник центру кінематографічних студій Національного університету “Києво- Могилянська академія” Ітиметься про молодих, які, за поодиноким винятком, працюють як незалежні режисери. Таке явище, як незалежне кіно, нове для України. Виникло воно, можна сказати, на хвилі Помаранчевої революції. Тоді вийшло аж три повнометражні картини одної тематики — “Помаранчеве небо” Олександра Кирієнка, “Прорвемось!” Івана Кравчишина і “Оранж лав” Алана Бадоєва. Та розгорнути старт у довгу дистанцію вдалося не всім — Кирієнко зняв ще кілька фільмів із російськими акторами, які були в прокаті (“Інді”, “Страх ілюзій”), Кравчишин переробив свій фільм і запропонував на МКФ у Карлових Варах, щодо Бадоєва, то ЗМІ повідомляли про його роботу над кліпами. Була ще “Штольня” з претензією на “перший в Україні фільм жахів” і з потужним піаром, було ще щось, але згадати, що саме, важко. Молоді, які утвердили свою майстерність на початку 2000-х (Ганна Яровенко з чудовою “Кіноманією”, Вікторія Мельникова з філософською трилогією про музику в житті людини), після економічної кризи осені 2008-го працюють на телеканалах і, здається, перестали думати про кіно. Тарас Ткаченко, що в дипломній роботі виявив рідкісний талант комедіографа, зняв ігровий повнометражний “Право на Надію”, тепер працює в кіно документальному (фільм “Святослав Гординський”, студія “Кінематографіст”). Зі свого боку Державна служба кіно 2007 року обнадіяла глядачів, що за державний кошт найближчим часом буде знято шість повнометражних дебютів, але до економічної кризи встигли зняти тільки двоє — Марина Кондратьєва та Валерій Ямбурський, проте обидва фільми виявилися невдалими. Сергія Лозницю, що також входив до цієї шістки, язик не повертається називати українським режисером — живе в Німеччині, зняв російсько-німецько-українську копродукцію “Щастя моє” російською мовою, з російськими акторами і про російську дійсність. “Оранж лав” Багатообіцяючий дебют Валентина Васяновича (режисер мав престижну нагороду в Клемон- Феррані за короткометражку “Проти сонця”), який стартував тоді ж, фінішу ніяк не дістанеться. А Тарас Томенко, що надовго зупинився на стадії сценарію, здається, зійшов із дистанції. Тому сьогодні картину українського молодого кіно формують стрічки короткого метра. Короткий формат, з одного боку, має переваги: він недорогий і дає певну ілюзію кінематографічної діяльності (ледь не щодня в Києві відбуваються фестивалі короткометражних фільмів), але з другого — звужує сферу впливу і можливість виходу до широкого глядача. Знявши короткий метр, який дивиться коло друзів, молоді виставляють його на якомусь із сайтів, у кращому разі посилають на МКФ — і цим задовольняються. Схоже, що вони остаточно перейдуть у віртуальну сферу. Але якщо кінематограф інших країн живе повноцінним життям (прокат, масштабні фестивалі, ринок DVD), то в нас тішаться життям віртуальним. Дуже хотілося б, щоб молоді з таким становищем не мирилися. Фільми, про які йтиметься, створені незалежними режисерами, і лише один є дебютом за державний кошт. Цікаво те, що молоді перестали сподіватися на ласку держави, їм вдається самостійно знаходити кошти або в своїй країні, або за кордоном. Окремі українські стрічки стали помітними, скажімо, “Кров” Ірини Правило за твором Нодара Думбадзе, знята у Грузії, куди авторка вклала половину власних коштів, а також “Крос” Марини Вроди (спільне українсько-фран- “Kairos” цузьке виробництво), який 2011 року здобув “Золоту пальмову гілку” в номінації короткометражного кіно. Та оскільки про обидва вже чимало писали, зупинимося на менш відомих чотирьох документальних і одній ігровій картині. Інтимність як стиль молодих чи не найяскравіше виявилася у стрічці Максима Васяновича “Мама померла в суботу на кухні” (2009). Півстоліття тому у фільмі “Як у дзеркалі” Інгмар Бергман висловив сумнів, чи має право митець втручатися у сферу таємниці іншої людини так, як це робить герой фільму Давид. За цей час міра відвертості зросла дуже помітно. Та згадався той сумнів у зв’язку з фільмом Максима Васяновича. Молодий документаліст занурився у приватне і світське життя свого батька, аби якомога скрупульозніше, до найменших дрібниць, його зафіксувати. Безперечно, спостерігати за близькою людиною легше: звично бути з нею вдома, у концертних буднях, у спілкуванні з колегами. Отже, щось на межі з “реаліті-шоу”. Максим фіксував тривалий час, очевидно, батько не заперечував, хоча, мабуть, не зовсім затишно жити під пильним поглядом кінооб’єктива. З показаного ненав’язливо виринає думка про творчу кар’єру цієї людини, яка могла б скластися, адже батько мріяв стати диригентом великого симфонічного оркестру і навіть дістав запрошення навчатися в консерваторії, але не судилося — він не зміг покинути на якийсь час родину, малих дітей — тож і залишився в обласній філармонії, де й працював усе життя. Був людиною веселою й енергійною, за це його шанували і любили. Фільм цікавий насамперед як портрет. Звичайно, він тільки виграв би, якби менше було проходів, які відволікають від образу, розріджують кінематографічний час. Загалом же режисер переміг у двобої з неабияким обсягом ма- “Крос” теріалу, надавши йому цілісності. Відбувається кінематографічне диво: фільм викликає роздуми про сенс людського життя і проблему самореалізації обдарованої людини. На відміну від Бергмана, перед українським документалістом етичної проблеми не виникало — сьогодні йому важливіше було досягнути правдивості. Досвід Максима цінний: обравши шлях незалежного кінематографіста, він шукав гроші й таки зумів переконати зарубіжних інвесторів. Фільм добре оцінили професійні глядачі, це підтверджує гран-прі престижного КФ документального кіно із захисту прав людини (Київ, 2010). Але вже третій рік режисер шукає можливості зняти наступний фільм — хто його профінансує, поки невідомо. На спостереженні інтимних подробиць і на позиції невтручання у дійсність базує свій документальний фільм “Поліна” і Роман Бондарчук — випускник майстерні Юрія Іллєнка. Сім років тому за свою дипломну роботу “Таксист”, де показано сучасне життя і не дуже привабливий світ сучасної людини, здобув приз на “Кінотаврі”. “Поліна” — фільм для міжнародного проекту, оплаченого Францією і Латвією, в якому зібрано портрети молодих людей, що виросли у часи державної незалежності в країнах СНД. Початок стрічки — мотив материнства через оголену натуру — фото жінки, яка чекає дитину. Ще не підкріплена умотивованість початкових кадрів, може бути під питанням, але, зрештою, переконуєш себе, що це цікаво як прийом. Потім бачимо новонароджену, і нарешті дівчинку-підлітка, яка навчається грати на саксофоні, робить успіхи і виступає в концертах. Це Поліна, яка живе в Херсоні й уславилася тим, що дуже добре грає на різних інструментах. Режисер відходить від трафаретів портретного жанру. “Мама померла в суботу на кухні” Відчувається його фах, та оскільки кошти на ігровий фільм знайти в Україні дуже важко, то Роман Бондарчук виявляє свою творчу фантазію в документі. Він легко почувається в стихії “життя зненацька” — так вибудував свого ігрового “Таксиста”, це бачимо і в “Поліні”. Фільми схожі за стилістикою, тому важко провести межу між документом і творчою фантазією, між героєм вигаданим і реальним. Випускниця майстерні Валентина Марченка Інна Павлічук у документальному фільмі “Кai- ros” (Національна кінематека, 2008) історію двох відомих людей — лікаря Ольги Богомолець і фотографа Ігоря Гайдая — розгортає значно впевненіше, адже йдеться про яскравих особистостей, захоплених справою свого життя, реалізованих та успішних. Тому атмосфери натяків чи чогось недомовленого тут немає. Ольга Вадимівна Богомолець — спадкоємиця славетного лікарського роду — розповідає про свою родину, про навчання в медичному інституті, раннє заміжжя і народження дитини всупереч волі чоловіка, з яким невдовзі розлучилася. Нині її старший син уже дорослий. А найменшій “квіточці” усього три роки. В Ольги четверо дітей. Камера Юрія Мещерякова спостерігає за щасливою мамою з дітьми. Ольга Богомолець — творець власної долі і як фахівець, і як співачка, і як колекціонер, і як громадський діяч. Завдяки їй ми бачимо у фільмі приклад вражаючого протистояння гуманістичної місії, діяльного добра, яке зцілює і фізичні недуги, і людські душі, псевдозначущості красування амбітних і галасливих політиків. Якщо б Інна Павлічук обмежилася тільки портретним жанром, фільм також був би вдалим — завдяки його героям. Але він став до певної міри кінопортретом нашої дійсності. Епізод, знятий на телебаченні перед початком прямого ефіру, в якому бере участь Богомолець, і самої передачі, стислий, у тканині фільму є однією з багатьох ліній. Зате він влучно розкриває суть тих, для кого позірна мішура затінила сенс професії політика — робити добро для своєї держави, її громадян. Так само вражає епізод, знятий у жіночій в’язниці, де Богомолець виступала з концертом, аби морально підтримати жінок. Час життя обох героїв дуже продуктивний — Ігор Гайдай не тільки фотографує людей, а й ділиться цікавими думками, творчими принципами, теоретичними засадами мистецтва фотографії.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин