Кінозал · “Тільки рабська свідомість байдуже сприймає те, що їй нав’язують наші кіно1 й телеекрани”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №13 за 2012 рік
Слово Просвіти, №13 за 2012 рік
“Гайдамака”
Війну включено в інтимний стан молодої людини як спосіб порятунку від такого собі неврозу. Однак думки про смерть і реальність самої смерті — це різні речі, й письменник це влучно розкриває. Бажаний момент настає досить швидко — письменник глибоко і правдиво передає стан Олеся перед лицем смерті. Ось такий твір з глибокою екзистенційною проблемою. Преамбула ця для нагадування: передати на екрані внутрішній стан надзвичайно складно. Є два шляхи — або вдатися до внутрішнього монологу, який звучить за кадром, але має супроводжувати якусь реальну дію. Або шукати візуальних відповідників для вираження психології героя, а це завдання карколомне і дає дуже мало шансів на успіх. Дебютант обрав третій шлях — перевів внутрішню колізію в зовнішню дію. Олесь ще з одним хлопцем приходить до загону гайдамаків, і командир посилає їх копати могили для загиблих. Це завдання не віщує нічого доброго, і справді, в село, де герої стрічки сподівалися дістати вечерю і нічліг, їх не пустили. Вночі у покинутому, занедбаному будинку на них напали більшовики, ватажків розстріляли, інших повели в губчека. Олесь натер ноги, йти далі не міг, і оскільки свідомо шукав не порятунку, а загибелі, то кинув червоноармійцям: “Убивайте, душогуби!” Проте їздовий виявився милосердним і поклав худенького хлопчину на воза поверх прикритих трупів. Допит Олеся в губчека взято з оповідання і він стає ключовим у фільмі — уже немає закомплексовано-аморфного хлопця, він переконаний і непоступливий, морально перемагає комісара, який намагався на нього вплинути світоглядно. Комісар наказує його розстріляти, а перед тим психічно тероризує. Змінюється акцент — драматизм уже не тільки в тому, що Олеся мають розстріляти, а й у тому, що залучають до розстрілу того іншого хлопця (цього в оповіданні не було), який без зайвих сумнівів перейшов від гайдамаків до більшовиків. Той бере гвинтівку і стріляє в Олеся. Але постріл був холостим, Олесь залишається жити. На цьому фільм завершується. Отже, маємо колізію актуальну: про українців, які готові стріляти один водного на радість ворогам. Молоді режисери нині практично не звертаються до літературних творів. На попередній прем’єрі фільму в кіноклубі НаУКМА Роман Сінчук сказав, що не хотів братися за цей сценарій — йому не сподобався герой, що ниє, але йому запропонували, тож вирішив використати шанс. У процесі зйомок стало цікаво, і вся група захопилася роботою. Самостійно вибудувана колізія, свобода акторів, а також те, що, відійшовши від першоджерела, режисер, на щастя, не спотворив його, дають підстави вважати дебют успішним і обнадійливим. Іван Канівець (випускник майстерні Василя Вітра) займається історичною документаліс-
“Тризуб Нептуна”
тикою. Його фільм “Тризуб Нептуна” — дивовижний зразок просвітницького кіно. Дивовижний, тому що, по-перше, зняв його незалежний режисер. Подруге, зняла молода людина, яка хоче пізнавати історію своєї країни. Маємо пізнавальну історію, що спирається на документальні спогади очевидця про українізацію чорноморського флоту в Севастополі 1917—1918 років і про те, як влада УНР не скористалася з цієї українізації. Канівець обрав тему про створення українського флоту, адже тема Севастополя ак-
“Кров”
туальна для України й сьогодні. Те, що відбулося в Севастополі, має нас цікавити. Радянські історики добре попрацювали, щоб ніхто нічого про це не знав. У цій екранній розповіді вдало застосовано комп’ютерну графіку, є багато невідомої кінохроніки, яку Канівцю вдалося здобути в закордонних кіноархівах. Фільм зігрітий особистим ставленням до зображуваного, хоча воно відверто і не виявлене. Залишається загадкою, як, ніким не підтриманий фінансово, молодий режисер зумів зняти цю стрічку. Нині він працює над картиною “Українська революція” — документальною екранізацією спогадів Всеволода Петріва. Але для завершення цієї роботи потребує фінансової підтримки. Як відомо, світ не без добрих людей, тож не виключено, що читачі “Слова Просвіти” підтримають патріотичні, благородні наміри Івана Канівця. Отже, є фільми, є рух, є національна ідентичність. Кіно, хоч би як ігнорувала його влада, існує. Усупереч усьому. Адже тільки рабська свідомість байдуже сприймає те, що їй нав’язують, ана наших кіно-й телеекранах це чуже і неякісне. Але є чимало глядачів, зголоднілих за українським кіно. І якщо вони захочуть переглянути згадані фільми, то можуть звертатися до автора статті, аби дізнатися координати молодих режисерів.
перевірки документів відповідає поліціянтові: “Паспорт у друга… Я з України”. (Треба сказати, що “любов” російського кінематографа до перонажа “повія-українка” незбагненними(?) шляхами перекочувала тепер і до західноєвропейського). Далі вона разом з партнером тікає на авто й гине від кулі. Поліціянт же байдуже розповідає колегам: жінка була чи з Росії, чи з Румунії… Австрійці, зображені у фільмі “Реванш”, живуть у центрі власного Всесвіту — провінційно-сімейних проблем: старий чоловік не йде в лікарню через відданість коровам та дровам, молодші намагаються налагодити особисте життя. Для них єдиний “посол” України — повія Тамара. Такі фільми нагадують про те, що українська мова — цінність. Нею можна розмовляти, а можна тільки знати, що вона взагалі є (цей вислів чув від поета Василя Довжика). А ще багатьом громадянам України за кордоном доводиться бути “вітринами” чи “вітрилами” цієї землі. Щодо іноземців, то вони не дуже шанують одноманітно-тьмяні “вітрини” чи чужі “вітрила”, а якщо й хочуть дізнаватися більше, то насамперед про себе…
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
