Кінозал · “Тільки рабська свідомість байдуже сприймає те, що їй нав’язують наші кіно1 й телеекрани”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Гаваї в українських координатах
Слово Просвіти, №13 за 2012 рік
Сьогодні фотографування — буденна річ, адже цифрова техніка легка і доступна у користуванні. Але при тому творчість майстрів фотографії цінується високо. Гайдай здобув популярність як майстер, що увічнює звичайних українців. Дві сюжетні лінії. Герої далекі один від одного, працюють у різних сферах, але за законом композиції у фіналі вони перетинаються: Ігор Гайдай у своєму ательє фотографує родину Богомольців. У доторку до пекучих проблем проявився соціальний темперамент режисера, виражений кінематографічною мовою, мовою документа й художнього узагальнення. Тридцятихвилинний фільм “Гайдамака” Романа Сінчука (випускника майстерні Ярослава Ланчака) щойно побачив світ в об’єднанні “Дебют” на кіностудії ім. О. Довженка. Це екранізація оповідання Валер’яна Підмогильного за сценарієм, який написав Леонід Череватенко. В оповіданні розкривається внутрішній світ юнака, звичайного гімназиста, який переживає болісне розчарування — і в собі, і в людях, які, як йому здається, його ігнорують. Такі гострі психічні напруження знайомі багатьом. Олесь — так звати хлопця — страждає комплексом неповноцінності, не вийшло з нього красеня, худий і незграбний. Він не бачить виходу з цього душевного стану і врешті вирішує покінчити з життям. І для цього є нагода — піти в діючу армію, в гайдамаки з переконанням, що там уб’ють.
Тарас КОВАЛЬСЬКИЙ, Київ
Отож фільм “Ромовий щоденник” (2011 р., режисер Брюс Робінсон). Це екранізація однойменного автобіографічного твору Хантера С. Томпсона, автора новел та передвиборних статей-оповідань часів президентів Кеннеді та Ніксона у США. Фільм — про Пуерто-Ріко 1960 року. Острівна держава — під боком у США: звідти понаїжджала сила туристів, військових, господарників та газетярів. Місцеві мешканці — “масовка”, якій вказують на її місце брутальним словом чи зброєю. “Це шизофренічна країна: дві мови…”, — говорить колега головному героєві. А той (у виконанні Джонні Деппа) переконується в навколишніх волаючих протиріччях, так схожих на його внутрішній стан “ромового щоденника” (постійного оп’яніння). Наступний фільм — “Нащадки” (2011 р., режисер Алєксандер Пейн). Актор Джордж Клуні наприкінці фільму зізнається: ми, велика родина, нащадки гавайської принцеси, “навіть гавайської не знаємо”, говоримо англійською і ризикуємо продати родинний спадок — останню недоторкану ділянку землі на Гавайських островах. До цих роздумів і зізнань героя фільму підштовхнула повільна смерть дружини, яка після травми впала у коматозний стан і була відключена від систем підтримання життя (згідно з її ж заповітом). Але трапляються фільми, де про Україну говориться прямо. Пишучи ці спостереження, я випадково переглянув кінострічку австрійського режисера Готца Шпільмана “Реванш” (2008 р.). Сценарій крутиться навколо повії Тамари (акторка Ірина Потапенко), яка спілкується винятково російською та німецькою. Ця молода жінка у вирішальний момент
Незважаючи на поширене переконання, що “кіно — вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя”, інколи хочеться посперечатися. Надто тоді, коли особливо чітко проступають чужі паралелі. Ось нещодавно у Київському будинку кіно переглянув два фільми з Великобританії та США: як вони нагадали про Україну! До речі, подібні кінопокази відбуваються в Київському будинку кіно щонеділі. Їхній організатор і незмінний коментатор — директор програм Міжнародного кінофестивалю “Крок”, кінознавець, секретар Спілки кінематографістів України Алік Шпилюк. Російською мовою (зауважте: не англійською чи французькою) він ненав’язливо і зі знанням справи веде глядачів шляхами кіномистецтва.
Повія Тамара (актриса Ірина Потапенко) з фільму “Реванш”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
