“Жорстока тоталітарна система зламала життя · численним українським душпастирям і · ревним мирянам”. · 8 Український шлях · с. 8сторінка оригіналу ↗
Львівський псевдособор 1946 року
Слово Просвіти, №13 за 2013 рік
Лідія КУПЧИК, голова Львівської міської Ліги Українських Жінок
У ювілейний рік нашого християнства маємо задуматися над основними віхами життя Церкви в Україні. Особливу увагу варто приділити таким значимим подіям з історії Української Церкви, очевидці яких ще живуть, численні свідчення про які дали… Адже ці події істотно вплинули на долю нашого народу…
Апогеєм трагічних подій для
Української Церкви у ХХ столітті став Львівський псевдособор, який відбувся 8—10 березня 1946 року і яким проголосили ліквідацію Української Греко- Католицької Церкви — Церкви, яка століттями була оберегом українського народу в Західній Україні та в численних поселеннях по всьому світу. Це була насильницька ліквідація УГКЦ, ліквідація засобами репресивного державного апарату.
Згадаймо весняні дні 1945
року… Тоді завершувалася Друга світова війна, і людство спрагло чекало миру, а в Західній Україні почалася війна так званих “визволителів” проти Української Греко-Католицької Церкви. Її кульмінацією і був псевдособор 1946 року, який проголосив з’єднання УГКЦ із Російською Православною Церквою, яка на той час уже була цілком слухняною совєтській владі. Не варто забувати цього парадоксу: Церква підпорядковувалася атеїстичній совєтській владі, яка сповідувала принципи “войовничого атеїзму”!..
Наступ Червоної Москви на
Українську Церкву в Галичині розпочався ще 1939 року, коли “победоносная Красная Армия” вперше зайняла територію Західної України. Душпастирська праця українських священиків була порушена. За короткий час закрили всі єпархіальні духовні семінарії, Богословську академію у Львові, українські католицькі школи, друкарні, заборонили монаші чини й інші релігійні установи, припинили видавництво релігійної літератури. Готову друковану продукцію релігійного змісту знищили. Священикам заборонили відвідувати хворих у лікарнях…
26.12.1939 р. митрополит Андрей Шептицький писав: “Всі розпорядження, які приходять від совєтської влади, є спрямовані на те, щоб нас знищити. Всі монастирі розпущено. Покасовано всі церковні школи і сиротинці. Число арештів з дня на день зростає. Ось так вони грають комедію “визволителів і спасителів”.
Основний план ліквідації
УГКЦ Сталін задумав ще 1943 року, а розробив полковник держбезпеки Г. Карпов (про це свідчать відкриті архівні документи). Ще тривала війна з Німеччиною, а совєтські державні зверхники міркували над знищенням в Україні УГКЦ!..
Очевидно, саме визначальна,
провідна роль Української Греко-Католицької Церкви, яку вона століттями відігравала в житті народу Галичини, і стала причиною ненависті до неї совєтської влади. Совєтські ідеологи знали, як УГКЦ протистояла ополяченню українців у межах польської держави, як сприяла формуванню національної свідомості українців, як впливала на моральний розвиток української нації, яким авторитетом користувалася. А мат і призвали на військову службу. Понад 150 юнаків, які мріяли стати душпастирями! Так ліквідували Львівську богословську академію — найвищу українську цитадель духовності.
Фото з сайта http://teresva.com
Потім почався наступ радянської влади на отців-деканів. Він уже не здійснювався блискавично, зате наполегливо і жорстоко. Партійні можновладці вже збагнули авторитет деканів у католицького духовенства і хотіли використати цей беззаперечний авторитет як вплив на підлегле священство у злочинному плані заміни УГКЦ слухняною владі Російською Православною Церквою.
Андрей Шептицький цього владі, яка величала себе визволителями, а насправді прагнула знищити український дух, замінити його бездуховністю “гомо-совєтікусу”, така Інституція була непотрібна.
1945 рік ознаменувався жахливим тиском на галицьких отців-деканів. Репресивні органи скрупульозно “опрацьовували” особу кожного декана. Офіційно це мало бути функцією утвореної 28 травня 1945 року “Ініціативної групи з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою”. До трійки священиків, які створили цю групу, не ввійшов жоден єпископ, жоден отець-декан. Малоймовірно, що їм цього не пропонували (і то інтенсивно!). Це свідчить, що провідники священства були свідомі своєї більшої відповідальності не лише за свої вчинки, а й за приклад, який подадуть підлеглим священикам.
Оголошенням давно запланованої війни проти Церкви можна вважати появу 8 квітня 1945 р. у газеті “Вільна Україна” статті Володимира Росовича (то псевдонім Ярослава Галана) “З хрестом чи з ножем?” Це величезний, на дві газетні шпальти злобний пасквіль, спрямований проти Української Греко-Католицької Церкви та її діячів. І відразу ж за тією обурливо-брехливою статтею посипалися важкі удари по Церкві та її вірних.
Першим ударом по Українській Церкві був наліт 11 квітня 1945 року на Святоюрську гору у Львові та арешт владик на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб із церковної верхівки. Про це виконавці з НКДБ зараз же повідомили в ЦК ВКП(б)У Зленкові: “По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки — з них 1 митрополит, 2 єпископи (це Никита Будка і Микола Чарнецький — авт.), 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв’язок із духовенством — 4 особи” (з документів Державного архі
У зверненні “Ініціативної групи” “До всечесного греко-католицького духовенства в західних областях України” (28 травня 1945) зазначалося:
“Просимо Всечесних отців
Деканів скликати духовенство на наради в цій преважній справі та прочитати їм це наше письмо… Наші однодумці священики повинні якнайскоріше вступити в члени “Ініціативної групи” у своєму власному інтересі, бо для них буде потрібна наша посвідка”. (Без якої священик не матиме права відправляти у своїй церкві).
ву Львівської області, ф. 3, оп. 1, спр. 212). Це називалося “операція з вилучення антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по м. Львову та області”. Водночас були “вилучені” єпископи Григорій Хомишин і Йоан Лятишевський у Станиславові.
Та отці-декани не тільки не хотіли приєднуватися до “Ініціативної групи”, а й ігнорували її. І відповідно орієнтували підлеглих священиків.
Другий удар завдали 14 квіт
Тоді цю справу НКДБ повнісня 1945 р., коли удосвіта оточили Богословську академію і Духовну Семінарію у Львові. Деяких отців-наставників і теологів арештували, а решту “осіб призовного віку” (як зазначено у рапорті) під конвоєм направили у військо-тю перебрав на себе. Так 18 червня 1945 року уповноважений Ради у справах Російської Православної Церкви при РНК УРСР П. Ходченко поставив “Ініціативній групі” вимогу:
Фото з сайта http://territoryterror.org.ua
Члени «Ініціативної групи» зліва направо:
А. Пельвецький, Г. Костельник та М. Мельник
“У міру проведення обліку деканів, парафій і монастирів греко-католицької церкви ініціативна група має надсилати до уповноваженого в справах Руської православної церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною церквою”. (“Діяння Собору Греко- Католицької Церкви 8—10 березня 1946 р. у Львові”, стор. 20).
Зрештою, репресивні органи не дуже чекали на ці списки. Примусове “навернення на православ’я” в усіх західних областях України відбувалося за однаковою схемою і з однаковою жорстокістю.
Спочатку партійці й енкадебісти переконували деканів у правдивості православної віри,
вихваляли Російську Церкву. Коли ж отці висували свої контраргументи, заганяючи недолугих агітаторів у глухий кут, їм коротко, але категорично радили “много нє разгаварівать”.
Потім деканів “запрошували” до НКДБ, супроводжуючи ці запросини конвоєм, бо декани знаходили причини, щоб не з’являтися на них. Тут уже починалися погрози, залякування, а часто й побої, катування. І єдиний наказ: підписати православ’я (тобто приєднатися до Російської Православної Церкви) та спонукати до цього підлеглих священиків. Лише тепер, через півстоліття, ми дізнаємося багато подробиць цього тиску і можемо осмислити повноту мучеництва галицьких отців-деканів. Досить навести приклад о. Петра Мекелити, декана Бориславського, який після виклику до Дрогобицького НКДБ у червні 1945 р. не зміг самостійно повернутися додому. Його привезли автівкою і майже непритомного кинули на вулиці біля парафії.
Іноді енкадебістам забракало терпіння ламати опір отців, і тоді траплялися трагічні “випадки”, як це сталося з Комарнянським деканом о. Стефаном Качмаром. Після кількаразових викликів до НКДБ, де він рішуче відмовився перейти на православ’я, його підстрелили, ніби помилково, совєтські “стребки”, коли він їхав до млина в с. Унятичі. Важкопоранений о. Качмар півроку пролежав паралізованим і 14 січня 1946 року помер.
Після такої обробки отців-деканів їм наказували зібрати підлеглих священиків на деканальні конференції, на які прибували представники “Ініціативної групи” й уповноважені в справах релігії у супроводі енкадебістів. При цьому деканів застерігали, що їх покарають, якщо священики відмовляться підписати православ’я. Одна за одною відбувалися нечувані в історії Церков деканальні конференції…
Докладно таку конференцію описано в “Споминах” Золочівського декана о. Володимира Лиска, які під назвою “Без зерна неправди” побачили світ у львівському видавництві “Каменяр” 1999 року.
Немало деканів не вистояли перед цією навальною грубою силою. Вони погодилися “з’єднатися” із Православною Російською Церквою. Багато зних мали надію, що це буде лише
Фото з сайта http://territoryterror.org.ua
Голосування на Львівському «соборі»
за скасування Берестейської Унії короткочасний компроміс. Та компроміс виявився і тривалим, і болюче важким, і не всіх урятував від подальших репресій. Як приклад, можна згадати долю Яричівського декана о. Миколи Землинського. Маючи дев’ятеро дітей, отець-декан не відважився на категоричну відмову від нав’язуваного православ’я і був учасником сумнозвісного собору 1946 року. Та в січні 1950 року його заарештували й запроторили у табір суворого режиму в Мордовії. Там зустрівся з Митрополитом Йосифом Сліпим і відкликав перед ним своє “православ’я”. Повернувшись із ув’язнення, був підпільним греко-католицьким священиком.
Отців-деканів, які твердо стояли на своєму, заарештували зразу після невдалих для совєтської влади конференцій. Після них масово арештовували інших непокірних священиків. Багато душпастирів загинули в ув’язненні…
Такою була “підготовка” до скликання собору, нібито УГКЦ, який мав остаточно зліквідувати цю Церкву.
Хтось з ініціаторів здогадався, що, згідно з канонами Церкви, Собор не може відбуватися без єпископа, тоді його рішення не будуть законними. А в той час уже всіх греко-католицьких єпископів заарештували. Тому вирішили терміново висвятити єпископів до початку Собору,
2013 року святкуємо 1025-літній ювілей Хрещення
України. Існування Христової Церкви в Україні позначено різними прикрощами і стражданнями, розвиток Української Церкви окроплений кров’ю її святих мучеників.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
