Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутній · “Хата*свято, така вже світла, вся пронизана сонячним сяйвом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Жінки,берегині Олеся Гончара

Слово Просвіти, №13 за 2013 рік

ДО 95-ліття ОЛЕСЯ ГОНЧАРА Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця, заслужений працівник культури України Закінчення. Початок у ч. 12 за 2013 рік ТЕТЯНА БОНДАРЕВСЬКА. МУЗЕЙ,САДИБА О. ГОНЧАРА НА ПОЛТАВЩИНІ Понад півстоліття минуло від відходу у засвіти бабці Прісини, і естафету зберігання пам’яті Олеся Гончара доля передала від неї до рук правнуки, четвертої Берегині — Тетяни Всеволодівни Бондаревської (по матері Гончар, нар. 1961 р.), онуки Якова Гавриловича Гончара, доньки Ніни Яківни Гончар, тобто двоюрідної племінниці Оле Гвардії старший сержант Олесь Гончар ся Терентійовича Гончара. Офіційно її посада називається — директор Державного літературно меморіального музею садиби Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Вона обіймає цю посаду від 28 серпня 2000 року, відтоді, яку Сухій відкрили Будинок музей клопотаннями Валентини Гончар та академіка, героя України Петра Тронька за особистої підтримки Президента України Леоніда Кучми. Троє названих достойників прибули особисто на свято відкриття. Яке щастя, що у великого Олеся Гончара є така племінниця, журналіст, бібліотекар, педагог вихователь, яка одного дня вирішила залишити всі свої дотеперішні справи і за покликом серця взялася плекати, оберігати, опікуватися культурним осередком, родовим гніздом Гончарів, де малий Олесь провів своє раннє і шкільне дитинство. Тепер це її головна професія і покликання, які сама для себе визначила. Спершу вона працювала на громадських засадах, нині — на скромній ставці від управління культури при Кобеляцькій райдержадміністрації. Та ніякими грішми не оплатити те, чим займається пані Тетяна, той обсяг роботи, той ненормований робочий день, місяць, рік. А все тому, що її робота, це, якщо хочете, місія, нелегка й почесна. Тетяна Бондаревська — організатор і душа всіх літературних свят, які відбуваються в Сухій, де щорічно святкується у квітні день народження великого письменника, у липні — день його пам’яті, і щоліта — Зелене свято, Свята Трійця, яку так любив Олесь Гончар. І на них ми завжди бачимо господиню садиби пані Тетяну — усміхнену, прекрасну українську жінку, полтавчанку зі щирою усмішкою, яка гостинно зустрічає гостей. Та для того, щоб свято відбулося, йде велика копітка робота, якою невтомно займається цілий рік Тетяна Всеволодівна. Це співпраця з Кобеляцькою районною та Полтавською обласною адміністрацією, з учителями й учнями шкіл, які є учасниками літературних і художніх конкурсів, робота з вишами, зокрема, з ректорами, викладачами науковцями та студентами Полтавського національного педагогічного університету імені В. Короленка, Національного гірничого університету, Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара та інших. Це дослідницька робота, співпраця з Валентиною Данилівною Гончар, активна участь у наукових конференціях, присвячених творчості письменника, які щорічно відбуваються у названих вишах. Це культурні зв’язки з мистецькими осередками, такими, як Петриківський художній комбінат, музичні колективи, які беруть участь у святах. Це постійний і плідний зв’язок із письменниками Полтавщини, Київщини, Дніпропетровщини. Це організаційна робота серед мешканців села, району, області, просвітницька діяльність, популяризація творчості Олеся Терентійовича. Є у пані Тетяни заповітна мрія — при меморіальному будинку відкрити бібліотеку, в якій би містилися твори великого класика нашої літератури Олеся Гончара, щоб вони були доступні кожному, хто захоче їх прочитати. Юлій Цезар говорив: “Краще бути першим у селі, ніж другим у Римі”. Тетяна Бондаревська сьогодні мешкає у простій глиняній хаті в селі Суха, порається на городах. Вона проміняла місто на село, зате її знає весь світ. А в гості до неї, господині Гончаревої оселі, приїздять президенти й академіки, професори й іноземці. Бо є на що подивитися! Біленька, мов чаєчка степова у росяних луках, хатка, солом’яна стріха, криниця з журавлем, садочок, металевий тин (замість колишнього дерев’яного). Доглянуте обійстя. Гніздів’я лелек над дворами. Ружі малинові, серце України. Саме по цій землі зробив свої перші кроки малий Сашко, майбутній корифей української національної літератури Олесь Терентійович Гончар. “Сухе тому називається, — каже сестра письменника Олександра Терентіївна, — що навколо глибокий вологий яр, а село в тім яру поміж гір невеличких лежить, і водою не затоплене”. На маленькому ґаночку, на широкій вулиці на Трійцю щороку особливо людно. Хвилюючись, переступаємо поріг, за яким — Світлиця, диво живе, що дихає чебрецем, любистком, м’ятою. Свіжими трава ми густо встелено долівку, а вікна й старовинні сволоки заквітчано клечанням. На столиках у двох невеликих кімнатках у глиняних глечиках васильки й ромашки. Густий аж до запаморочення дух зілля. Трійця ж бо Святая! Рушники, теплиться лампада перед старими образами, широка на півхати сільська піч, у кутку рогачі, мисники на стінах. Невеличка етажерка, ліжко, на якому спав школярик, сорочина, кашкет, особисті речі Гончара підлітка, студента Харківського технікуму журналістики. Хата свято, така вже світла, вся пронизана сонячним сяйвом. Екскурсію веде зовсім по домашньому, як для рідних, Тетяна Бондаревська. Музей садибу відкрито не так давно, автохтонну глиняну хати ну іззовні законсервовано, покрито плит кою і побілено, дах під черепицею покрито шаром соломи, колись глиняну долівку замінено на дерев’яну підлогу. Роботу із зібрання експонатів, впорядкування літературної спадщини очолила Валентина Данилівна Гончар. Допомагали товариші письменника, академік Петро Тронько, двоюрідна сестра Ніна Гордя, родичі й односельці. Серед багатих літературних експонатів музею — романи Олеся Гончара, від “Прапороносців” до “Собору”. За ними простежується увесь його творчий шлях, що бере початок звідси, із Сухої. На світлині на стіні дядько по матері, Яків Гаврилович Гончар, вбраний як сільський інтелігент часів Першої світової: косоворотка, піджачок, картуз, — дивиться без усмішки, розважливо, примруживши око. Спасибі вам, дядьку Якове, що приїхали в Ломівку після Великодня 1920 го й забрали племінника, не побоялися в лихоліття годувати зайвого рота. Взяли собі Сашка за сина замість померлої донечки Надійки. “Життя було суворим, виростав я без родинної ласки...” — згадуватиме письменник. Яка вже там ласка, коли йшлося, щоб вижити, щоб дитя мале підняти! “Дядя Яків виклопотав із Кобеляк учи$ теля і зібрав сухівських діточок на навчання у хаті розкуркуленого сусіда, що стояла по$ руч пусткою. А вже у старших класах довелося Олесеві ходити пішки чотири кілометри у сусідню Козельщину, так дядько, щоб хлопець не мучився, винаймав йому там квартиру. Голодно було, ой голодно, як у його повісті “Стокозове поле” про голодомор 33$ го, — розказує сестра Олександра Терентіївна Сова. — А потім дядя відвіз його у Харків до технікума, а з технікума без екзаменів пішов Олесь вже в університет”. Спасибі Якову Гавриловичу, що не залишив хлопця лихій мачусі на поталу, вписав у його метрики своє прізвище, зростив, підняв. Від усього лихого дядько Яків і бабуся Прісина вберегли свою кровину, і за це їм низький уклін і за гробом. Так почувається і думається в сухів ській хаті, а господиня пані Тетяна (так звали й маму Олеся) кличе вже до саду, до столу. Там гостей пригощають цілющим чаєм на травах із гарячими пиріжками, що їх несуть сюди просто з печі сухівські бабусі у білих хустинках. Цього свята мешканки вимираючого села чекають цілий рік. А на вулиці співають і грають музики, кличуть до танцю, до пісні. Тут, у низині, на околиці села, де поруч смарагдовий лісі яскраві доли, утворився майданчик, на якому вирує справжнє народне свято. “Трійця — зелене свято мого дитинства”, — написані поміж дерев і трав слова Свято в Центрі культури української мови НГУ. Попереду — Валентина Гончар, ректор НГУ Г. Г. Півняк та директор ІГП НГУ проф. В. Пушкін Учасники “Зеленого свята” з Олесем Гончаром” у Сухій—2008. Зліва направо: поет В. Сіренко, н. сп. НГУ Наталя Костюк, Ірина Цюп’як, голова ДОО НСПУ Леся Степовичка, ст н. сп. Літмузею Світлана Мартинова, ректор ПДПУ В. Панченко, Яків Оксюта, господиня музею Тетяна Бондаревська, режисер НРКУ Василь Обручов, письменник Олександр Міщенко (Воля), поетеса Ніна Гнатюк

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин