Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Українська мрія Тараса Шевченка
Слово Просвіти, №13 за 2013 рік
За рік до 200-ліття Тараса Шевченка є сенс поміркувати про його
Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”
Ех, якби-то, Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась. Це рядки з вірша “Розрита могила”; тойтаки мотив захованого скарбу є і в поемі-містерїі “Великий льох”. І в обох творах ідеться про символ національної волі — здавалося б, загубленої на хистких дорогах історії, проте ні, каже поет: “старі батьки” до пори до часу заховали той скарб, і рано чи пізно він буде віднайдений.
Тут варто нагадати, що “Розрита могила”
і “Великий льох” були написані Тарасом Шевченком у пору його “трьох літ”, коли в поета з’явилося відчуття його особливого призначення. Повернувшись в Україну після 14 років розлуки, він побачив не вимріяну уявою, а реальну Україну, що постала перед його очима великою руїною. Картина майже цілковитої загибелі нації не могла не приголомшити поета.
Відчуття свого особливого призначення,
що пробудилося в Шевченкові в 1843—1845 рр., означало, що він мусив стати голосом німої України, мусив сказати за всіх, здолати власний відчай, засвітити вогонь національного ідеалу, проклясти таємних і відвертих ворогів, роздмухати іскру любові в кожному, в кому вона ще жевріла.
У творах періоду “трьох літ”, як, зрештою,
і в поезії пізнішої пори, Тарас Шевченко висловив найголовніші для української нації істини, своєрідні десять заповідей, у яких відбилися його уявлення про українську мрію і про те, що стоїть їй на перешкоді. Ось вони.
Заповідь перша. Не сподівайтеся на щастя поза “своєю хатою”.
У посланні “І мертвим, і живим...” є блискуча формула самореалізації нації:
У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає
І на небі, не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. “Своя хата” в Шевченка — вершина національних мріянь. Cвоя хата — це можливість самоздійснення на основі питомих традицій, власних, а не накинутих розумінь правди, історії, моралі...
Про “свою правду”, різко протиставлену “правді” офіційних історіографів, Тарас Шевченко полемізував у вірші “Холодний Яр”, захищаючи гайдамацтво і від нищівних присудів Аполлона Скальковського, і загалом від намірів усяких “голодних ворон” ... “переписувати історію”, закріплену в народній історичній пам’яті...
Шевченко знав: шлях до самоздійснення — довгий і тернистий; він вимагає передусім пробудження приспаної України. Серед багатьох відтінків значень, що їх має у Тараса Шевченка слово “сон”, є й таке: сон — це летаргія, це приспаність, що паралізує свідомість і волю. “Вона заснула, цар Микола її приспав”, — написав одного разу про українську волю наш поет, і ці слова звучали як моторошний діагноз тих болячок, що ними супроводжується упокорення нації. Від усвідомлення трагічної парадоксальності ситуації, коли жити доводиться “на нашій — не своїй землі”, від упокорення і приспаності, — до “своєї хати” — колосальна дистанція, але в тім-то й річ, що Шевченко в якийсь момент відчув у своєму слові ту силу, яка здатна будити приспаних.
Заповідь друга. Знайте, що найбільше зло України — в її “байстрятах”, у горепровідниках, “дядьках отечества чужого”.
Питання про еліту мучило Тараса Шевченка особливо гостро. Воно супроводжувалося болісними роздумами про феномен національного відступництва потурнаків, перевертнів, “байстрят Єкатерини”. У “Розритій могилі” він уперше виставив історичний рахунок Богданові Хмельницькому, — звісно ж, за Переяславську угоду 1654 року. Але тема Богдана набуває в Шевченка універсальнішого значення: ідеться, зрештою, загалом про перевертнів давніх і сьогочасних.
Ключовим же твором Тараса Шевченка, у якому сконцентровано його роздуми про еліту/ квазіеліту є його послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” Неминуче постає запитання про адресата послання. Хто вони, оті мертві, живі і ненарожденні земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Відповідь очевидна: “своє” панство, українці-перевертні, “інтелектуали” ХІХ ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого.
Закінчення на стор. 2
візіонерство, прозирання майбутнього України, і ширше — про українську мрію поета і в її загальнонаціональному, і в індивідуально-приватному вимірі.
Сила Шевченкової уяви, як відомо, в часи дитинства стимулювалася такими чинниками, як схильність до самотності, потаємність, зосередженість на житті свого внутрішнього “Я”, виняткова емоційна вразливість. Десь тоді, у дитячі роки, Тарас чув перекази про заховані гайдамаками скарби, чув легенду про Звенигору, з вершини якої у час небезпеки лунав тривожний дзвін, — і згодом, у 1843-му, мистецька фантазія поета трансформувала ці історії в надзвичайно містку метафору, символ скарбу, якого дошукуються вороги України, — проте розшукати не можуть. Щодо дітей матері України, то вони слід до скарбу загубили, хоча, вірить поет, не назавжди.
ІВАНА ДЗЮБУ
ДО 95-ліття ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
10–12 НЕПОВТОРНИЙ АНАТОЛІЙ ПАШКЕВИЧ
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення.
Початок на стор. 1
Шевченко бачив, що малоросійська квазіеліта уражена вірусом національного відступництва. Вона — безлика, а криза ідентичності, асимільованість, утікання від свого національного “Я” і запобігання перед чужинцями неминуче призводять до моральних хвороб, що починаються із втрати елементарної гідності.
Центральна частина Шевченкового послання — це, власне, полеміка про історію. Її можна було б назвати зриванням масок: поет рішуче прощався з романтичними уявленнями про героїчну козацьку минувшину, про Гетьманщину. Тепер, 1845-го, йому відкрилися нові, значно гіркіші істини.
Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Уявімо на мить, що читач цих рядків — хтось із власників Тростянця (рід Скоропадських), або Сокиринців чи Дігтярів (Галагани), або Згурівки (Кочубеї)… Це їм він кинув слова, що згодом повторюватимуться безліч разів як заклинання: “І чужому научайтесь, /Й свого не цурайтесь, /Бо хто матір забуває, / Того Бог карає, /Того діти цураються, /В хату не пускають”.
Здавалося б, гнів поета щойно дійшов вищої точки кипіння. Проте ні: Шевченко не обмежиться інвективами й сарказмом. Він не забуде, що альтернатива для блудних синів, попри все, існує. Думаю, головний авторський месидж полягає все ж не в тому, щоб осудити заблуканих, а в тому, щоб дати їм шанс. Квазіеліті пропонується стати національною елітою. Поет кличе блудних синів повернутися до “великої руїни”, вийти на дорогу любові до “своєї хати”, і освячує це майбутнє навернення до України як праведне діяння, як шлях “своєї мудрості”.
І звісно, Шевченко не був би Шевченком, якби наприкінці — знову ж-таки, цілком по-апостольськи, проте й дуже по-людськи водночас — не відхилив завісу перед майбутнім. Тим майбутнім, у якому збуваються найдивовижніші національні мріяння:
Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Що це — як не втілена українська мрія, вистраждана, така жадана ідилія, в якій усе продиктоване любов’ю? Тарас Шевченко вірив, що мрія досяжна, якщо різноликою українською спільнотою рухатиме головний, єдиномислимий імператив: Бог і Україна.
Заповідь третя. Не кривдіть
“найменшого брата”.
У своїх національних мріяннях і домаганнях, вважав Шевченко, важливо не забути про найупослідженішого, соціально скривдженого, бо чого варта “своя хата”, якщо посполитому людові живеться в ній злиденно?
Шевченків ідеал соціальної справедливості вгадується у багатьох його поетичних візіях, включно з написаною у петербурзькому казематі ідилією “Садок вишневий коло хати”. Ключем же до розуміння цього ідеалу можуть бути заключні слова вірша “Бували войни й войськовії чвари” — про “небагатих— невбогих”, себто — про “середній клас”, як би ми сказали тепер!
Заповідь четверта. Пам’ятайте про суд Господній і земний суд.
У Шевченкових віршах і поемах не раз трапляються майже апокаліптичні картини земного пекла. Ось — голос матері-України у тійтаки “Розритій могилі” 1843 року:
Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває. А ось (у посланні “І мертвим, і живим...”) — про соціальні кривди у виконанні “оглухлого” панства, не здатного почути лихо тих, кого воно визискує:
Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма… Слова знайдено такі, що важко сказати, де закінчується біль і починається лють...
Нагадування про Господа в
Шевченковому посланні звучать як рефрен. Поет постійно нагадує про Божий суд, про те, що примноження зла на землі рівнозначне зневазі до Господа. Він і в інших творах не раз апелюватиме до християнської свідомості тих, кому адресувалися його слова. Авторитет Бога, його заповідей видавався йому найголовнішим, найсильнішим, — може, навіть останнім аргументом у полеміці з тими, хто чинить зло.
Щоправда, не забував Шевченко й про суд земний, прозоро натякаючи на помсту посполитого люду, доведеного до межі відчаю, що його слід було б назвати екзистенційним:
Орють лихо, Лихом засівають. А що вродить? Побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! У Шевченкових єреміїадах неважко почути адресовану блудним синам України погрозу страшним судом, що вершитиметься уже йне на небесах, а на землі:
Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… Шевченко не шукає меж для свого лютого сарказму — він віщує страшний пароксизм помсти “немудрого” й “невченого” простолюду, криваву стихію, апокаліпсис, який неминуче настане, якщо “діти юродиві” не схаменуться.
Але уявлення про помсту не залишалося в Тараса Шевченка незмінним. То в молодості він кликав “добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить хиренну волю”; то у “Заповіті” він мобілізував скривджених гаслом порвати кайдани і окропити їх “вражою злою кров’ю”, — а ось в одному з останніх віршів Шевченка в картині оновлення, що гряде, з’явилися дещо інші інтонації і слова: згадавши сокиру, поет цього разу мовби заперечив самому собі (хоча загалом картина помсти залишалася грізною). Ішлося про алегоричний “старий дуб”, поточений шашіллю:
А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири Аж зареве та загуде Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфіру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого. “Козак безверхий” тут символізує “посполите” — поки що безелітне! — українське буття, що, зрештою, не може тривати вічно саме так, у безладності й безнадії. Шевченко віщує неминуче настання іншого життя, тож вірш завершується окрайцем майбутньої ідилії, здійсненої мрії — мовби перед внутрішнім зором поета знову замерехтів його “садок вишневий”.
Мотив суду звучить і в “Давидових псалмах” Шевченка. “Земних владик” тут судить “Небесний Владика”, причому знову — за соціальні кривди:
“Доколи будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? А багатим Судом лукавим помагать?” Остання репліка Господа особливо показова — про “лукавий суд”, що обслуговує багатих, а не закон. Псалом завершується характерним зверненням до Бога: “Встань же, Боже, суди землю /І судей лукавих”. Цілком очевидно, що йдеться не про якусь однократну дію: ось уже й нам зрозуміло, що “Небесному Владиці” роботи у цьому напрямку вистачить надовго.
Заповідь п’ята. Остерігайтеся московських обіймів.
Настирливі політичні обійми в певних ситуаціях схожі на запрошення до “інтерграційних процесів”. Про те, чим вони закінчуються, Тарас Шевченко писав не раз. У поемі “Великий льох” три душі дівочі карають себе за мимовільні гріхи. Одна — за те, що перейшла з відрами вповні шлях Богданові Хмельницькому, коли “він їхав в Переяслав Москві присягати...” Друга — що “Цареві московському Коня напоїла” (себто — Петрові І напередодні спалення і сплюндрування Батурина). Третя — за те, що усміхнулася Катерині ІІ, коли та пливла “В Канів по Дніпрові”. З тих малих, начебто зовсім мізерних, гріхів, за логікою автора “Великого льоху”, і постала драматична містика української історії — втрата волі.
Як сатира на імперське “ощасливлення” підкорених народів сприймалася і сприймається Шевченкова поема “Кавказ”. У ній виразно чується полеміка з Пушкіним як автором “Кавказского пленника” та вірша “Клеветникам России” з характерною для них глорифікацією мілітарного підкорення Росією народів Кавказу і Польщі. Як відомо, поему “Кавказ” Шевченко присвятив своєму другові Якову де Бальмену, вбитому на війні Росії з Чечнею. Поет подумки звертався до нього зі словами туги й скорботи: “Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші Московську отруту!”. Смуток цих слів — подвійний: Шевченкові жаль втраченого молодого життя, але він тужить ще й від того,
що це марна втрата, що кров Якова не за рідний край пролита: її випив невситимий молох московського самодержавництва...
Заповідь шоста. Знаходьте в собі сили, щоб бути одностайними бодай перед зовнішніми загрозами.
Про одностайність як про джерело сили йдеться у вірші “Холодний Яр”:
У Яр тойді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом Одностайне стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Натомість у поемах “Іржавець”
та “Чернець” Шевченко роздумує про трагічну нездатність ватажків порозумітися між собою. Як символ роз’єднаних сил йому “явилися” Іван Мазепа і “фастівський полковник” Семен Палій. Сумним фіналом їхніх протистоянь став рік 1709-й, звідси — скруха, досада, а найголовніше — гіркі докори поета:
Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати? Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастівським полковником Гетьмана єднали. За брак одностайності Шевченко докоряє обом: і Палію, й Мазепі. Але не тільки їм: за цими двома іменами — посполитий люд, “ми”. “Якби були одностайне стали”; якби “з фастівським полковником гетьмана єднали”, — це сказано про всю націю, про нас.
Заповідь сьома. Дорожіть волею, а коли її немає навколо, — внутрішньою свободою дорожіть.
Поезія Тараса Шевченка — це,
як сказали б у Києві і Львові, ціла “Хартія вільної людини”. Взірцем вільної людини для нього був Ян Гус, єретик, професор Празького університету, проповідник, який підніс голос на захист рідної віри, за що й був спалений інквізицією. Самопожертва Яна Гуса тим більше вражає, що сам він добре розумів: лід страху та несвободи не одразу покине “простих людей”, а хтось із них ще й хмизу підкине до вогнища, на якому спалюють “єретика”... Але все одно: хтось-таки мусить будити темних...
За Шевченковою логікою, є щось страшніше за неволю обставин. Це “щось” — неволя внутрішня, тюрма, збудована у власній душі. Про це, про життя як вічний моральний вибір, він писав у вірші “Минають дні, минають ночі...”, звертаючись до долі з пристрасним благанням:
Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні... то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Отакі разючі моральні альтернативи. Сон душі, як відомо, породжує чудовиськ або ж робить людину мертвою заживо. Тому й читаються ці Шевченкові рядки як відчайдушний порив до свободи і того вічного неспокою серця, який і є життям.
Заповідь восьма. Не заздріть багатим.
4 жовтня 1845 року Тарас Шевченко написав вірш, що так і називається: “Не завидуй багатому...”. “Не завидуй багатому: Багатий не має Ні приязні. Ні любові — він все те наймає”. А у фіналі вірша — несподіване сумовито-стоїчне узагальнення: “Не завидуй же нікому. Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі. Та нема й на небі...”.
Шевченко знав, що убогість породжує злість, а багатство — неситість. Неситість же входила до числа найбільших пороків у Шевченковому моральному катехізисі — на противагу праведності, що передбачає вірність християнським чеснотам.
Заповідь дев’ята. Вірте в свою будущину — всупереч безнадії вірте.
Шевченкові мріяння нагадують якісь апостольські чаклування: здається, що він навіює, викликає надію, запалює зневірених своєю вірою у будущину. Скільки разів уява поета малювала картини українського щастя; навіть найгостріші його твори осяяні мрією про “світ ясний невечерній”, який колись-таки “тихо засіяє”. Як і належить пророкові, він не міг, не мав права залишати свій і без того стражденний народ наодинці з відчаєм. Він мріяв сам — і запалював тих, хто чув його слово, своєю мрією про іншу, кращу, щасливішу Україну.
Заповідь десята. Возлюбіть
Україну.
У царській Росії, а потім і в СРСР,
любити Україну дозволялося, проте тільки у спеціально відведених місцях. Наприклад, у казематі. Саме в петербурзькому казематі Тарас Шевченко написав вірш “Чи ми ще зійдемося знову?”, який нагадує тиху розмову поета з друзями по братству. Проте “через голови” братчиків Шевченко звертався і до нас:
Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Шевченко не раз називав Україну Матір’ю: то “заплаканою”, то “усміхненою”, то схиленою у благословенні над своїми “діточками” — і тими, що любили її з колиски, і тими, що повернулися до неї, переставши бути “байстрятами”. Шевченко залишав шанс і для них, скликав усіх заблуканих і невірних: шукайте і знайдіть захований скарб; вертайтеся до своєї Матері! І навіть Бога брав у спільники в тих свої заклинаннях: Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають”.
І це особливо вражає в Шевченкові: від болю він міг стати злим, проте не жорстоким. Від жорстокості й холоду він рятувався великою любов’ю до Матері, розтоплюючи нею навіть байдужі та забудькуваті душі. Шевченко ніколи не вибудовував зі своєї любові келію для самітника. Він радше зводив високу сторожову вежу, з якої вимахував смолоскипом, розсипаючи іскри довкола. Шмагаючи не раз “правнуків поганих”, він вірив у можливість прозріння засліплених і заблуканих.
19 грудня 1845 року в селі
В’юнище Тарас Шевченко переспівав Давидові псами, і в 136-му псалмі сказав так: “І коли тебе забуду, Єрусалиме, забвен буду...”
Ці слова напрошуються на те,
щоб бути перефразованими: коли тебе забудемо, Тарасе, забвенні будемо. Забвенні — якщо не будемо час од часу скидати з себе марноту людську і думати про те, про що думав він; якщо не возлюбимо свою, нашу, хоч і вимучену “байстрятами”, але все одно вічну Україну так, як він хотів, щоб ми любили її...
P.S. В основі статті — доповідь,
виголошена на урочистій Академії з нагоди 199-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка у Львівському національному університеті ім. Івана Франка
Володимир ПАНЧЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
