Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Слабкість України — у відсутності самостійної української політики”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Пророча свічка Тараса

Слово Просвіти, №13 за 2014 рік

— Виходить, позбутись нинішнього абсурду й відродити політику як систему самоврядування, самоуправління можливо тільки на основі відродження культури суспільства? — Дивлячись на абсурдність нинішньої квазіполітики у світі, часто згадую нашого видатного економіста й державника Михайла Туган-Барановського: “Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури!”. Культура — це принцип і процес саморозвитку людського світу. Для саморозвитку необхідна взаємодія, взаємодопомога всіх продуктивних сил в Україні й українському зарубіжжі як складової частини Українського світу. Енергія саморозвитку здатна анігілювати піраміду паразитарного визиску й заснованої на ньому антисистеми нинішньої влади. Спадкоємці колишньої партноменклатури, колишні комсомольці стали тепер олігархами. Для того, щоб не було зверхників-паразитів і проміжної паразитарної ланки в системі виробництво—реалізація, яка привласнює 90 % прибутків, необхідно ліквідувати саму можливість паразитарної наживи й повернутися до кооперативного принципу взаємодії, взаємодопомоги всіх ланок виробництва, реалізації й отримання доходів. Кооперативний принцип взаємодопомоги — основа розвитку національної економіки. За цієї умови ресурс суспільної енергії починає максимально наростати. На чому багатіють країни? На тому, що держава не оббирає суспільство, а забезпечує йому можливість самому розвиватися. Ось і перший пункт стратегії — дати можливість людям саморозвиватися. Треба звільнятися від структур паразитарної державної піраміди й чиновництва. Можливий такий оптимальний варіант — три управлінські структури: 1. Відомство культурно-соціального розвитку й внутрішньої політики; 2. Відомство науки й народного господарства; 3. Відомство оборони й зовнішньої політики. А в цих структурах мають працювати малочисельні й результативні галузеві департаменти. Новий принцип організації їхньої роботи — система управління за цілями й результатами. У нашій задекларованій як незалежна, але фіктивній державі всім орудує корумпована паразитарна “держава у державі” — коніальний інститут експлуатації, насильства й проїдання. На тлі зубожіння корінного народу маємо приклади непристойного, абсурдного збагачення паразитів-- чужоїдів. Окремих визискувачів уже не можна навіть назвати людьми. До слова, світогляд нашого народу чітко розмежовує людей і нелюдів. Деградація людини до нелюда не залежить від національності. Головне треба усвідомити, що сподіватися не можна ні на кого: ні на так звану політичну облудну еліту, ні на зовнішні сили. Звичайно, прагнення бути самостійними може зреалізуватися, коли ми матимемо достатньо самостійної сили. Поки що й далі піддаємося чужинцям, як почав це робити сумнозвісний гетьман 360 років тому. Важливо вирватися з колоніальної залежності й піти в Зенон МИХЛИК, журналіст, Львів—Тернопіль Як згодом згадував Дмитро Васильович, такий задум виношував давно. Водночас докладав зусиль, аби в Україні був гідно по$ шанований Юліуш Сло$ вацький. Аргументував, що польський і український світочі мають бути заново осмислені як національні пророки майбутньої дер$ жавності двох народів. До ідеї українського посла позитивно поставив$ ся польський президент Олександр Кваснєвський, отож окрилений Дмитро Павличко заходився шука$ ти реальні шляхи здійснен$ ня проекту: встановлення пам’ят$ ника Т. Г. Шевченку. Насамперед потрібно було знайти місце для нього та отримати згоду столичної влади. Залагодити вдалося все — у центрі Варшави знайшовся без$ іменний скверик. У жовтні 2000$го під час офіційного візиту до Польщі прем’єра Віктора Ющенка на одно$ му з будинків поблизу врочисто відкрили пам’ятну табличку. Відтворити у бронзі образ Коб$ заря взявся знаний київський скульптор Анатолій Кущ. За його та Дмитра Павличка задумом, моло$ дий Тарас мав постати із книгою і свічкою. Над створенням гранітно$ го п’єдесталу працював варшав$ ський архітектор Балтазар Бру$ хальський, який навіть присвятив Тарасові Шевченку свій вірш. А один із керівників польської буді$ вельної фірми “Edbud” Едвард Ма$ зур побажав оплатити проектну до$ кументацію. “Я проводив із робітниками щасливі години після праці, — зга$ дує Дмитро Павличко. — А то були хлопці з України. Серед них відзна$ чався молодий муж із Терпилівки Підволочиського району Терно$ пільської області. З того села, де я часто бував, бо там народився батько моєї дружини Павло Хома. Я приходив до свого терпилівсько$ го “родича”, тішився, що фунда$ мент пам’ятника формується рука$ ми українців. Але то була печальна радість, бо мої земляки тужили за своїми родинами. Для них Тарас Шевченко був пророком такої ук$ раїнської держави, звідки не виїж$ джають у пошуках праці мільйони безробітних до інших країн”. Коли прочитав ці рядки, виникло бажання зустрітися з тим “мужем”. Як-не-як, а випало йому трудитися не на рядовій будові… Допомогли працівники Терпилівської сільської ради: “вирахували”, хто з односель$ ців тоді міг працювати у Варшаві. “Це, напевно, Микола Паляниця. Але він давно живе у Львові. Про зустріч можете домовитись по теле$ фону…”, — повідомили ласкаво. — Ця будова справді пам’ятна для мене, — з приємністю згадує пан Микола, нині пенсіонер. — Пе$ ред тим мені, дипломованому ін$ женерові-вакуумнику, довелося скуштувати заробітчанського хліба в різних місцях, щоб утримувати сім’ю. Спершу подався до Москви, потім — до Польщі. Перекваліфіку$ вався на будівельника. Наша бри$ гада львів’ян зводила різні об’єкти, але якось директор сказав: “Ого$ лошено тендер на будівництво постаменту для пам’ятника Шев$ ченкові у Варшаві. Хочу його вигра$ ти”. Я одразу загорівся: “Якщо виг$ раєте, візьміть мене на будівниц$ тво”. Він пообіцяв. І виграв тендер. Так я причастився до справи, якою пишаюсь донині”. Із Дмитром Павличком, розпо$ відає Микола Паляниця, зустріча$ лися часто. Посол постійно ціка$ вився, як ідуть справи на будові, в чому є потреба. Серйозна пробле$ ма виникла, коли українські каме$ нярі через брак обладнання не змогли виготовити шестигранний п’єдестал із двох частин, як розра$ ховував архітектор. Шість граніт$ них плит, привезених із Житомир$ щини, щільно не прилягали одна до одної. — Я кинувся до Павличка: що робити? А він: “Думай, земляче”. Аби щось кардинально змінити, не було ні зайвих грошей, ні часу. Тож я добряче намучився з тими плита$ ми, поки якнайакуратніше їх уклав. А потім зачеканив шпарини оло$ вом, аби не проникала волога. Ме$ тал потемнів і навіть знаку не ли$ шив на цих місцях. На відкритті пам’ятника, шкодую, не був — на той час уже покинув Варшаву. До речі, Анатолій Кущ створив пре$ красну скульптуру. Чув, як захоп$ лювалися нею поляки. Хоча окремі з них не могли збагнути, чому той юнак прийшов до них із книгою і свічкою. Я напівжартома поясню$ вав: він і Польщу просвітив. А хіба не правда? Адже Кобзар — світом визнаний геній”, — переконаний Микола Паляниця. Дипломатично те ж саме нама$ гався утвердити й Дмитро Павлич$ ко. Хоча були побоювання, що не всі поляки вітатимуть будівництво пам’ятника авторові “Гайдамаків”. Але позитивне сприйняття перева$ жило. Закликає до злагоди та взає$ морозуміння і напис на п’єдесталі: Подай же руку козакові, І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. Ці рядки із Шевченкового вірша “Полякам” Дмитро Павличко зано$ во переклав польською. Отак свіч$ ка Тараса присвітила двом сусіднім народам дорогу до цивілізованого європейського життя. Навесні 1999 року новопризначений посол України Дмитро Павличко, вручаючи вірчі грамоти президентові Польщі Олександру Кваснєвському, висловив побажання: “Я хотів би працювати у Варшаві до вступу Польщі в Європейський Союз”. Однак ще до того, як наші сусіди євроінтегрувалися, поет-дипломат не з власної волі наприкінці 2002-го попрощався із Варшавою. Однак встиг залишити добрий слід — пам’ятник Тарасові Шевченку в польській столиці.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин