Діалоги · “Мінялася конфігурація, наголоси й ідеологія. Але поезія — незмінна”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Селянська культура та культура міста — минуле і реалії
Слово Просвіти, №13 за 2014 рік
Ю.Б.: Павле Михайловичу, більшість українських поетів народилися в селі, а їхній життєвий і творчий шлях пройшов у великих мегаполісах, містах. Умирали в Києві або в Петербурзі, у Нью- Йорку, Празі чи Парижі. Вся їхня творчість нібито адресувалася читачам, які говорили українською мовою. Тоді як у самих мегаполісах, часів царської імперії чи радянської, українське слово не панувало, особливо на сході та в Центральній Україні. Звичайно, українська селянська культура — це підґрунтя української цивілізації: Черкащина дала Тараса Шевченка, Сумщина — Олександра Олеся, Донеччина — Володимира Сосюру, Миколаївщина — Миколу Вінграновського, Полтавщина — Івана Котляревського, Бориса Олійника та братів Зерових. Проте в полісах цих регіонів, цих областей, навіть серед українського населення панувала мова тодішньої імперії — російська. На Вашу думку, як мало б бути у цивілізованій демократичній країні, якою прагне сьогодні бути Україна? 23-й рік незалежності, а ситуація майже не змінилася. П.М.: Навіть погіршилася. І це не констатація П. Мовчана чи Ю. Буряка, ми всі свідки того, як сприкрюється ситуація з українською культурою, мовою. Ви торкнулися двох дуже важливих фундаментальних питань: ми справді, як на відновлювальне живильне джерело, постійно опиралися на народне слово, яке побутувало винятково в межах широкої України — сільській місцевості. зрозуміло, що носіями національної, колективної пам’яті були селяни. Місто завжди позначене тією ідеологією, яка була тимчасовою, хоча могла на сторіччя розтягуватися, як це було за різних часів, за різних режимів. Місто завжди легко перетрансформовувалося на чужий лад, і звідси стільки перекинчиків, які були делеговані саме українським містом. Чому не українські сучасні мегаполіси? Тому що немає жодної програми розвитку української мови, вона не схвалена, немає навіть затвердженої концепції розвитку української мови, хоча маємо досить чітку 10 ст. Конституції України, на яку, однозначно, треба було б опиратися всім, хто приходив до влади. Конституція пишеться не для вузького кола — це загальний консенсусний документ, і він вимагав одного: щоб українські мегаполіси були українськими. І тому, коли ви посилаєтеся на творчість, думаю, немає значення, в яких містах пишуть поети. Коли говорити про міську поезію, то повинні адресуватися до середньовіччя, коли з’явилися нові жанри. Наприклад, відомі іспанські національні пісні — романсеро чи відома поезія вагантів, зокрема, пісні до прекрасної дами, адже тоді був поширений культ лицаря, який панував у межах закритих просторів. Бо що таке місто? Місто — закритий простір із оборонними спорудами, зі своєю культурою, етикою і своїм васалом чи феодалом, залежно від того, хто кому підпорядковувався. І ясна річ, що всі придворні митці слугували своїм господарям. Наприклад, “Флоренція” — відомий історичний твір відомого романтика, який узявся трактувати історію Флоренції від давніх часів до свого. Ю.Б.: Нікколо Макіавеллі? П.М.: Так, Макіавеллі. Що ми бачимо? Невелике місто, яке нав’язує свою волю, але час від часу з-за мурів приходили нові хвилі й усе змивали: мінялася конфігурація, наголоси й ідеологія. Але поезія — незмінна! Данте, який був творцем нової італійської мови, нової італійської поетики, опирався не на стару латину, яка побутувала по всій території колишньої Римської імперії, і затрималася в стінах саме отаких закритих просторів. Латина, навіть коли вже була мертва, ще тривалий час зберігала своє значення завдяки цим полісам. Як тільки поліси розімкнулися, латина зникла. Її заповнило живе слово. Те саме відбулося в Україні. Ю.Б.: Так, але є ще приклад, скажімо, Провансу. У ті часи, коли створювалася “Божественна комедія” Данте Аліг’єрі, Прованс мав надзвичайно потужну європейську середньовічну літературу. Мабуть, одну з найсильніших літератур у Європі, а сьогодні немає ні провансальської мови, ні провансальської культури. Чи не чекає на українську мову така ж доля? П.М.: Думаю, що це не порівнювальні речі. На зміну провансальської культури прийшла інша. Дуже велика часова відстань, хоча й рудименти цієї мови зберігаються, є напрацьований культурний масив — він став складовою загальноіталійської й загальнофранцузької культури. Справа така, що ми могли б говорити і про повний поділ України за географічними принципами: окремо про Гуцульщину, Галичину, Слобожанщину чи Південь України. У нас відбувся набагато швидший процес дифузії мовної, коли українська мова від Сяну до Дону звучала однаково. Чому? Ви правильно виокремили момент села. Село було послідовним у звичаях, вірі, у національно-обрядовому календарі. Оці обрядові цикли були властиві на Заході у Перемишлі іна Сході у нинішньому Ростові — це великий масив. І для того, щоб мова обійняла цей великий простір, потрібні були віки, і віки дифузій саме сільської культури: вона зберегла, уодноманітнила й усталила певні принципи. Тепер ми кажемо про наші лексичні багатства, які є діалектними багатствами. Вони входять у наше сучасне поетичне письмо. Петро Мідянка — яскравий приклад цього, адже йому вдається діалектизми перетворювати на загальноукраїнські поетизми. Або як Мирослав Дочинець у своїй прозі — осянжуванням цієї мови, цього закарпатського краю. Із певними реліктовими мовними речами він збагачує палітру українського слова. Тому, коли ми кажемо про сьогоднішній мегаполіс, він живе за своїми законами, він інколи байдужий до всього, бо мегаполіс — це споживацтво, а не продукування. А де найбільше збережено того, що називається безвічністю? Поезія — це стосунок до безвічного, позачасового. Що таке: небо, вода, вітер, сонце, трава, рослина, людина на цій землі? Можу зробити повний перелік набору поетичних штампів, які тільки видозмінюються, перетрансформовуються, і за рахунок інтонації та образного бачення чи зовсім інших принципів контекстуальної побудови вірш модернізується в місті. І це властиво не лише для українців, а й для всієї англомовної поезії. Як можна урбаністичного Волта Вітмена потрактовувати як людину міста? Ні, він жив у місті. А Роберт Фрост чи Джеффрі Чосер — де? Візьмімо будь-якого сучасного поета й побачимо, що у нього категорії вічного в тих стихіях, які найлегше обсервуються і сприймаються саме через ландшафт. Що дає місто? Дає нові принципи, нові звуки, нові асоціативні ряди. І тому ХХ ст., яке почало модернізуватися у Харкові й у Києві з ініціативи нової групи авангардистів, котрі заявили про себе: ми — нова поезія, нове слово; вони відкидали Тараса Шевченка, не розуміючи його. Ну що таке заперечення Михайлем Семенком “Кобзаря”? Це непрочитаний Шевченко, не усвідомлений глибинний зміст його творів. Це була спроба тільки самоутвердитися. Ми з вами знаємо свої творчі біографії і пережили такі періоди самоствердження. Ю.Б.: Але, зважаючи на сьогоднішній стан села, на духовну деградацію (особливо це стосується східних регіонів), на наступ маскультури, на процеси урбанізації життя, яким Ви бачите шлях виживання української мови саме в цих регіонах? П.М.: Ви одночасно заторкуєте дві теми: урбанізація як загальний принцип, який є домінуючим у добу глобалізаційних процесів, коли все уодноманітнюється, усе стереотипізується: загальна кухня, загальні строї (всі носимо європейський одяг). І не важливо, кого це стосується: українців чи бедуїнів, бо я бував між арабів у м. Маарі, де жив великий арабський поет. Це місто мене подивувало — настільки воно модерне, але водночас зберігає ауру давнього міста, яке було сформоване ще на початках ісламу, на початках формування великого ісламського світу — халіфату. Це все знаки того, що є важливі речі в системі цінностей. А проблема мови… Я не втікаю від цієї теми, адже це страшна проблема для нашого загального етнічного масиву. Ю.Б.: Ви були депутатом шістьох скликань, вочевидь, усі ці процеси аналізували депутати. Яка законодавча діяльність у цьому напрямі проводилася? П.М.: На превеликий жаль, не всі депутати ці питання аналізували, бо політика — це біжуча хвиля, а не глибинна течія річки, бо течія — це потуга. А те, що на поверхні, воно відшуміло, збігло. І тому не дивно, що політичний ландшафт постійно міняється, а глибинні речі, а саме до таких фундаментальних цінностей належить мова, — їх треба за будьяких умов боронити всюди. І той, хто не усвідомлює консолідуючу роль української мови для нашого суспільства, держави, той нічого не вибудує на цьому піску.
Ю.Б.: Упродовж багатьох років Ви очолюєте Всеукраїнське товариство “Просвіта”, яке має вже дуже поважний вік. Із надр “Просвіти”, особливо на поч. ХХ ст., вийшло багато діячів української історії, ті ж Дмитро Дорошенко або Ісак Мазепа, Василь Біднов або Дмитро Яворницький. Але та “Просвіта”, яка дала животворчі сили в добу Директорії, в добу УНР чи Гетьманату, здається, була потужнішою від нинішнього товариства. Чи так це? П.М.: Не можна порівнювати Спілку письменників 90-х рр. із сьогоднішньою Спілкою. Не можна порівнювати будь-який громадський сегмент із тим, коли була колоніальна Україна, з тим, що був у постколоніальному режимі. Тому що в нас не було жодного державного відомства й жодного інструментарію, яким можна було вирішувати ті чи ті проблеми. І тому “Просвіта” була й накривала дуже широкий масив, і опиралася на ті ресурси, які були на селі. Ю.Б.: І в містах “Просвіта” була і діяла. П.М.: Так, у містах теж. От Ви згадали схід, згадали багатьох, але забули згадати Лесю Українку, Володимира Винниченка. Це був великий масив українських інтелігентів, які, як І. Франко, апелювали до того ж таки вчорашнього селянина. У місті, наприклад, такому, як Львів, було дуже важко Франкові, бо воно наскрізь було полонізоване. Хіба ми забули про це? Якою мовою змушений був апелювати до своїх співгромадян Іван Якович? Польською і німецькою! Дуже великий відсоток праць у нього написаний польською, бо Франко співпрацював із польськими часописами, які передплачували міщани. Таким чином, він ніби помножував свою інформацію через інші мовні канали. Це не те, що намагаються сьогодні робити недолугі політики, які кажуть, що треба видавати двомовну газету. І для мене не зрозуміло, чому такі популярні газети, як “День” чи “Дзеркало тижня”, потребують російського видання. Треба привчати суспільство винятково до українського державного слова, бо це — державне слово! Ю.Б.: “Просвіта” здійснює чимало проектів, зокрема, видавничі. Запам’яталися видання творів Т. Шевченка з оформленням Володимира Гарбуза, видання про Івана Мазепу Ростислава Радишевського, видання безсмертного перекладу Миколи Лукаша “Декамерона” Боккаччо або ж книжок, які здобули Шевченківські премії, того ж Миколи Воробйова. І маючи таку нагоду, я дякую Вам, що “Просвіта” підключилася до співпраці з видавництвом НСПУ “Український письменник”, і минулого року спільними зусиллями ми видали: “суб’єктивну антологію” “Стрі-
Павло МОВЧАН, громадський діяч, депутат шістьох парламентських скликань, поет, перекладач, сценарист, заслужений діяч мистецтв України, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”, голова Видавничої ради видавництва “Український письменник”, член НСПУ, лауреат Шевченківської премії.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
