Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
14 Шевченкіана “Україна мусить згадати і гідно вшанувати тих, кого Тарас Шевченко називав своїми”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«Батьку отамане кошовий…»

Слово Просвіти, №13 за 2014 рік

Михайло ПОЛІЩУК, генерал-майор, доцент, Науково-дослідний інститут Державної прикордонної служби України Народився Яків Кухаренко під Катеринодаром, у станиці Медведівська 1800 року в родині чорноморського козацького старшини Герасима Кухаренка, учасника штурму Очакова, Кілії, Ізмаїла, Аккермана, Бендер, розгрому турецької армії за Дунаєм, під містечком Мачин. Походив він із давнього запорізького козацького роду, тому маленький Яків виховувався в українському козацькому дусі. Оскільки батько був військовим, то й син пішов його шляхом. Навчався молодий Яків Кухаренко у Катеринодарській козацькій військовій гімназії. У 15 років майбутній генерал розпочав службу рядовим козаком, а згодом отримав старшинський чин. Перші нагороди свої він отримав за бойові дії під час російсько-турецької війни 1828—1829 років, зокрема, відзначився під час облоги і здобуття турецької фортеці Анапи, зажив собі слави людини хороброї, кмітливої і доброзичливої. А ще багатьох козаків, котрі знали Якова Герасимовича, дивувало його захоплення звичаями, традиціями, народними піснями та думами України; прагнення самому писати літературні твори. 1831 року утворилося Азовське козацьке військо, згодом його отаманом обрали Якова Кухаренка. Невдозі азовських козаків почали переселяти на узбережжя Чорноморії (Кубані). З ними Кухаренко повернувся у рідні місця. 1853 р. очолив Чорноморське козацьке військо. 1861-го за наказом генералмайора Якова Кухаренка сфор- Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин Чернігівської обл. Його розіслала на сцені Ніжинського академічного українського драматичного театру імені М. Коцюбинського Ликерія Полусмак наприкінці вистави “Остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця” Олександра Забарного. Наостанку свого життя як грішниця на прощу ходила вона слідами генія і вклонялася людині, яка, чи не єдина, любила її з усіма чеснотами і вадами. “Ачи любила його я?” — риторичне запитання не дає спокою героїні, автору ліричної драми і режисеру-постановнику... Воно змушує нас задуматися над тим, чи любили ми коли-небудь правдиво: без вигоди, без задоволення власної гордині?.. Художній керівник театру заслужена артистка України Алла Соколенко поставила п’єсу дуже тактовно: без хрестоматійного пафосу і цинічного смакування, як ми часом бачимо в телевізійних і театральних версіях. І тому в неї вийшла вистава про любов як нездійсненну, недосяжну мрію. І що у тій Ликерці він шукав: Така ж пісна була і неохайна... Ну свіжа... Ну юрлива... Молода... Йому б — до пари, а вона... звичайна, — запитує поетка Лариса Журенкова у вірші-епіграфі. Вибору Шевченка не можуть зрозуміти освічені сестри Білозерські, мували та відрядили до Польщі для придушення антиросійського повстання два кінні козацькі полки та один козацький піший полк. Цього ж року закінчилася багаторічна та кровопролитна Кавказька війна. Непокірних горян було остаточно поневолено, багато хто з гірських ватажків присягнув на вірність російському царю. Незгодні були змушені залишити свої землі та піти за кордон на територію Османської Туреччини. Згодом російське військове командування вирішило переселити частину чорноморських козаків на нові землі з метою створення нової кордонної лінії та її охорони. Наказному отаману Чорноморського козацького війська генерал-майору Кухаренку доручили здійснити це вкрай непопулярне серед козаків рішення. Російське командування розраховувало на його високий авторитет бойового та шанованого генерала. Це доручення вкрай нашкодило старому отаману — у нього з’явилося багато ворогів і серед заслужених ветеранів, і серед молодих козаків, які не бажали залишати рідні домівки. Серед обурених козаків зріло невдоволення, яке час від часу загострювалося та погрожувало перерости у відкритий збройний виступ. Наказний отаман ледве стримував чорноморців від цього небезпечного кроку, використовуючи весь свій вплив та авторитет. Але напруження у чорноморських станицях зростало і згодом старий генерал став жертвою підступної зради. 20 вересня 1862 р. генералмайора Якова Кухаренка викликали у службових справах до Ставрополя. Дорогою на його конвой напали давні вороги генерала — горяни. Те, що це була зрада, не викликає сумнівів. Генерал вирушив у дорогу вночі, не подбавши про надійну охорону, з ним було лише двоє козаків. Напевно, він вважав, що на рідній території йому нічого боятися. Під час нерівного бою наказного отамана чорноморців тяжко поранили та захопили у полон. 26 вересня Яків Кухаренко помер від ран у віддаленому аулі під містом Майкоп. Тільки через деякий час родина Якова Герасимовича за великі гроші, взяті у борг, змогла викупити його тіло та поховати на цвинтарі у Катеринодарі. Через 33 роки його прах було перенесено на кладовище Воскресенського храму. За совєтських часів храм був зруйнований, а кладовище знищено. Так намагалися зруйнувати пам’ять про видатного козацького отамана Якова Герасимовича Кухаренка. Але неможливо знищити у пам’яті народній образ справжніх героїв. Вони залишаються у його думах, піснях та віршах назавжди. Про поневолення Якова Кухаренка горянами та його смерть козаки склали кілька пісень. Знайомство Тараса Шевченка з Кухаренком відбулося 1840 або 1841-го року в Петербурзі у колі літераторів, переважно родом з України. Розповіді Якова Герасимовича про буремне, сповнене небезпек і подвигів життя нащадків славетних козаків-запорожців на Кубані щиро зацікавили Тараса Шевченка. Він загорівся бажанням відвідати Чорноморську кордонну лінію, яку називав “козацька Україна-Чорноморія”, щоб душею доторкнутися до козацької волі. Знайомство переросло у творчу й людську дружбу. Про це свідчить, наприклад, те, що Яків Кухаренко домігся, щоб таганрозька театральна трупа поставила в театрі Ростова-на-Дону п’єсу Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. Ця вистава відбулася під час гастрольної поїздки таганрозців улітку 1843 року. Про щирість дружніх почуттів кобзаря до Якова Кухаренка свідчить той факт, що Тарас Григорович відправив йому з листами свої твори “Чернець” та “Садок вишневий коло хати”, “Притча про робітників на винограднику”. Перебуваючи на далекому засланні, Тарас Шевченко створив філософську поему “Москалева криниця”, роботу над якою розпочав у другій половині 1847 року, перебуваючи в Орській фортеці, а завершив її у Новопетрівському укріпленні і присвятив своєму другові — козацькому отаману з Кубані. Так під її заголовком з’явився напис: “Я. Кухаренкові. На пам’ять 7 травня 1857 року”. Тривалий час у родині отамана зберігався надісланий Тарасом Шевченком автопортрет, який не лише Кухаренки, а й усі, хто знав цю родину, шанували як святу реліквію. Яків Кухаренко, крім військової служби, вивчав літературу, історію, музику, збирав фольклор. Це допомогло йому у написанні творів “Історичні записки про військо Чорноморське”, “Вівці і чабани”, які побачили світ незадовго до смерті Якова Герасимовича. Таким був генерал-майор Яків Герасимович Кухаренко — отаман Чорноморського козацького війська, шанований ветеран Кавказької війни та двох воєн із Туреччиною, захисник Чорноморської кордонної лінії, кавалер шести бойових орденів, добрий товариш Великого Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка. Україна у рік 200-літнього ювілею Великого Кобзаря мусить згадати і гідно вшанувати тих, кого Тарас Шевченко називав своїми “…щирими, добрими, нелицемірними друзями”. Серед таких — Яків Герасимович Кухаренко — Наказний отаман Чорноморського Козацького війська, генералмайор, український письменник і етнограф, до якого у своїх листах Тарас Шевченко звертався не інакше, як “Батьку отамане кошовий”, “друже мій єдиний”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин