Гаряча тема · “У них немає домівки, документів, здоров’я та довіри до нової влади”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Що чекає майданівця вдома
Слово Просвіти, №13 за 2014 рік
Віталій ПЕРЕТЯТЬКО
10 березня 2014 року Сергій Бідник прибув до Києва, щоб забрати додому свого старшого сина Максима Бідника, тому що той був украй виснажений і фізично, і морально, адже стояв на Майдані з грудня 2013 року. “Підрозділ “Сармат” направляється додому для співпраці з органами МВС Бердянського та Приморського районів Запорізької області з метою протидії сепаратизму та розколу України”, — таким був наказ командира третьої сотні самооборони Олександра Анатолійовича Ярощука. Сергій Бідник, Максим Бідник, Андрій Барило, Ігор Сатонін та Андрій Григоренко зупинилися у місті Приморську в давнього товариша Сергія Бідника. Відпочивши, Максим сказав батьку, що хоче відвідати матір і молодшого брата Дмитра, які мешкають у селі Долинське Бердянського району — за 30 км від Приморська, і батько, трохи провагавшись, згодився.
Далі розповідає Сергій Бідник: — Через годину після того, як Максим поїхав додому, приблизно о 17:00, мені зателефонувала дружина і повідомила, що на Максима напали активісти партії регіонів. Мене товариш застерігав, що у Запорізькій області партія регіонів створила загони самооборони “Щит”, завдання яких — ламати фізично та морально всіх, хто повертається з Майдану, але я не думав, що “Щит” діятиме в Долинському. Взявши з собою трьох бійців підрозділу “Сармат”, я виїхав додому — в село Долинське. Під’їхавши до двору (це вже було затемна), я побачив, що дружину та синів штовхають люди у цивільному. Я попросив незнайомців пред’явити посвідчення, вони відмовилися, тоді я сказав їм, щоб вийшли з двору. У відповідь на вимогу покинути подвір’я мене і мою сім’ю нецензурно облаяли, а потім один із хамів сказав: “Через две недели придут русские и вы, … хахлы, будете стоять раком, а то, видите ли, свободы захотелось…”. Після цього я взяв сокиру і наказав покидькам залишити мій двір. У відповідь вони відкрили вогонь із пістолетів у повітря і відійшли за межі подвір’я. Приблизно о 22-й годині приїхали три легковики, у двір зайшли двоє у цивільному і пояснили мені, що їх викликали впливові в п’яти селах активісти партії регіонів Світлана Горішняк та Ян Чайка, тому що бояться бандерів. Я їм, людям у цивільному, пояснив, що ми всі місцеві й інциденти нам не потрібні. Трохи покрутившись біля двору, вони поїхали. Близько другої ночі до мого подвір’я під’їхали три мікроавтобуси, з яких вийшли вісім осіб. Мікроавтобуси від’їхали від мого двору метрів на сто і зупинились. Восьмеро невідомих підійшли до двору і, б’ючи ногами у ворота, наказували нам покинути Запорізьку область до ранку. Один із них назвався Максимом Марковим і сказав, що на своїй землі не потерпить бандер і вонючим хохлам тут робити нічого. У відповідь на такі слова мої сини Максим і Дмитро завели мотокосу і мотопилку, а я взяв до рук сокиру і сказав непроханим гостям, щоб заходили до двору, в цей час до мене через город прийшов сусід Олександр Барчунінов і повідомив, що в тих людей, які стоять біля мікроавтобусів, у руках зброя: чотири карабіни СКС і два автомати АКСУ-74. О дев’ятій ранку 14.03.2014 року до двору під’їхав голова сільської ради В. В. Пележко та незнайомий чоловік, який представився в. о. начальника Бердянського міськрайвідділу МВС України, я показав документи: наказ про співпрацю і посвідчення самооборони, він усе це сфотографував і сказав, що о десятій ранку 15.03.2014 року чекає мене в райвідділі міста Бердянська.
шин із Грушівки (Чигиринщина), Юрій Паращук із Тального, Юрій Пасхалін із Носачевого (Смілянщина), Віталій Смоленський із с. Фурманки, Віктор Чернець із с. Подобної (обидва з Уманщини). Вони принесли найвищу жертву для волі України — своє життя. Смерть Героїв — приклад для самовідданості. Їхня мужність і слава вивищили боротьбу українського народу.
15.03.2014 року о шостій ранку нас захопив антитерористичний загін “Сокіл” і передав оперативникам. Загальна кількість працівників міліції, що вдерлися до хати, — 24 особи, мене відразу забили до безпам’ятства, потім облили водою, щоб я опритомнів. На мої вимоги дати можливість звернутися до адвоката — нещадно били. Я втрачав свідомість, мене відливали водою ізнову били. Вони робили обшук із понятими, яких привезли з собою. Близько дванадцятої години дня мене, мого сина Максима та його друзів Андрія Барила, Ігоря Сатоніна та Андрія Григоренка завантажили в автозак, коли мене виводили з хати, я бачив, як мою дружину Тетяну Миколаївну Бідник, яка відмовлялася йти, двоє чоловіків били прикладами автоматів. Сина Дмитра, школяра, у кутку хати били ногами. У райвідділі нас жорстоко катували до сімнадцятої години, при цьому наголошували, що на півдні — України не буде! Буде Росія! Казали нам, щоб ми забиралися геть. Найбільше лютував начальник карного розшуку Володимир Кірєєв, він бив мене руків’ям пістолета по кінцівках. Потім мене змушували написати, що я не маю ніяких претензій, обіцяли, що як тільки це напишу, мене відпустять додому. Я попросив викликати швидку — оскільки у мене післяопераційний період (мені видалили грижу), мене знову забили до втрати свідомості. Коли я опритомнів, мене провели крізь стрій міліціонерів ППС, вони били мене кийками і ногами. Далі мене кинули в спортзал, де на мене чекало осіб п’ятнадцять, серед них були ті чоловіки, що приїжджали до хати вночі, вони підсовували мені папірці, якщо не підписував, то били руків’ям пістолета по м’язах ніг. О 22:30 мене привели до виходу з райвідділу, наказали підписатися в книзі; начальник карного розшуку Володимир Кірєєв сказав мені: “Ты, сука, будешь петь русский гимн, стоя на коленях”. На ґанку вже стояла моя родина та друзі Максима. Максим тримався за груди. Приїхавши додому, я побачив, що моя та синова машини пошкоджені: вирвана електропроводка, порізані колеса. Відчуваючи небезпеку, ми покликали на допомогу друзів і почали лагодити автомобілі.
Зі свідчень Максима Бідника: — Десь о шостій годині ранку 15.03.2014 року до мого дому увірвалися більше двадцяти озброєних людей, вони без розмов почали бити нас прикладами по голові. Вдягнувши на руки кайданки, набризкали в обличчя газом і поклали нас на підлогу. Далі били ногами по голові і по всьому тілу — винятково за те, що ми були на Майдані. Об прапор самооборони Майдану витирали ноги, а потім встромили в нього вила. Наклейки, що були на моїй автівці, клеїли нам на спини та фотографували це, а потім ними, наклейками, нас годували. Мене змусили проковтнути наклейку “Небесна Сотня”. Виводили нас по одному на город і змушували бігти, щоб застрелити при спробі втечі. Що казати про нас, самооборонівців Майдану, якщо катували мого брата-школяра та били матір прикладом по нирках! Це все відбувалося приблизно до тринадцятої години. Потім нас погрузили в автозак і відвезли до Бердянського РВ УМВС. У Бердянському РВ УМВС нас розмістили по окремих кабінетах, куди по черзі заходили співробітники ППС, ДАІ, слідчі, керівництво — вони всі били нас і кричали, що ми майдануті наркомани і вимагали віддати гроші та золото, які ми лови райради Василь Довбуш, відомий політолог із Києва наш земляк Олександр Палій, поети Людмила Солончук, Катерина Шелест, Василь Стрижиус. Протоієрей Василь Карп’юк освятив хреста й пам’ятний камінь перед приміщенням міської ради, де встановлять пам’ятник Героям Небесної Сотні. Аби пам’ять про несхитних патріотів жила, у Звенигородці
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
