Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Моє село родило не рабів, А будівничих власної держави”. Михайло Шалата · 8 Люди «Просвіти» · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Я вийшов із того народу, Михайлові Шалаті — 80!

Слово Просвіти, №13 за 2017 рік

Люба ПРОЦЬ, член НСПУ, селище Дубляни, Львівщина …Якщо малювати портрет міста моєї студентської юності, то він буде не повним, не чітким і геть не виразним без колоритної постаті Михайла Йосиповича Шалати. “Яка гостина без салати, який Дрогобич без Шалати!” — мандрувала інститутськими аудиторіями і міськими вуличками жартівлива приповідка. “…Він прославив місто (хоч і так знамените!) своєю науковою, літературною і громадською працею, — “професор Михайло Шалата — громадянин Дрогобича”, який “обрав його собі для праці й творчості, для невсипущої громадської роботи, для клопотів і страждань, для сумнівів у власних силах і для віри в Україну у десятках і тисячах сердець. Для Дрогобича він давно став більше аніж мешканцем чи популярною, шанованою людиною”, — стверджував Роман Лубківський у вступній статті до вибраного Михайла Йосиповича. Так і є: …Мій Дрогобич. Мій біль. Безталання моє солоне… Твоя сіль на столах Подніпров’я славиться, Над Дунаєм і Віслою, в далекій Феррарі, — Ти ж бо, місто родинне, в неволі забуло сміятись… (“Юрій Дрогобич у Дрогобичі 1490 року”, 1999) Усе своє свідоме життя М. Шалата — “новітній звіздар вічного Дрогобича” (Р. Лубківський) — поклав на те, щоб не тільки “родинне місто” — вся Україна — знову згадали про “сміх”, себто дихали вільним і свіжим вітром Незалежності: …До вікна припавши, кущ калини Мене втішає: “Зачекай ще трошки: Ростуть, ростуть у матері-Вкраїни Нових часів нові котигорошки! (“Щодень до тебе, Україно-нене…”, 1970) Учений, педагог, письменник, публіцист, критик, просвітянин, краєзнавець, громадський діяч… “Всюди повно!” — кажуть у народі про таких діяльних, запальних, активних, всюдисущих. “…Красивий, стрункий, як карпатський бук, зі щирою світлою усмішкою на доброму обличчі…” (Данило Кононенко) — таким постав перед нами, студентами Дрогобицького педагогічного, наприкінці сімдесятих молодий викладач української літератури. По вуха закоханий у вічно юну панну Поезію, кожну свою лекцію філігранно “оздоблював” римованими рядками, віртуозно жонглював іменами, датами, подіями… Оті понині не забуті оригінальні “ліричні відступи” на парах не просто зацікавлювали — заворожували! Мало того: Михайло Йосипович сам віршував і нас “підбивав” на дружбу з Музою. Роками “тягнув” інститутську літстудію “Пролісок”, і за честь було побачити своє ім’я у факультетській (на півстіни!) газеті з однойменною зі студією назвою. Це вже згодом дізналася, що, починаючи з 1963-го, очолював Дрогобицьке літературне об’єднання імені Івана Франка, у якому набували гарту українські письменники Іван Гнатюк — мій (у майбутньому…) “хрещений батько” в літературі, Іван Малиш, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Микола Турківський, Георгій Петрук-Попик, Ярослава Павличко… Частенько навідувалися на поважні зібрання і Роман Кудлик зі Львова, і Віктор Романюк зі Стрия. 1972 року літоб’єднання перестало існувати — тиснув режим, почалися арешти української інтелігенції… Михайло Йосипович і тоді не розгубився: заснував літстудію у педінституті, до “берега” якої “прибилася” у сімдесятих і я. Варто згадати, що з-під крила “проліскового” пана професора у різні роки випурхнули у світ красного письменства поети Геннадій Мороз, Михайло Левицький, поет і прозаїк Андрій Грущак, прозаїк і драматург Надія Ковалик. Саме він, щирий і доброзичливий Михайло Йосипович, “запрограмував” доленосну для мене зустріч з Іваном Гнатюком, підготувавши добірку поезій для столичного Кабінету молодого автора, яка стала прелюдією великої дружби — і творчої, і людської — на всі подальші літа. Та й у дорогу останню мого Вчителя проводжав знову ж він, Михайло Йосипович: 7 травня 2005-го провадив церемонію прощання з Поетом… Про цю болючо-скорботну подію читаємо у деннику Петра Сороки: “… Дві речі мені врізалися в пам’ять (одна зних. — Л. П.) — чуйне, лагідне ставлення М. Шалати…”. Ювіляра виколисало село Бертешів Жидачівського району, що на Львівщині: Загублене поміж гаїв, горбів, Непретензійне, без гучної слави, Моє село родило не рабів, А будівничих власної держави. (“Бертешів”, 1994) Саме там формувався майбутній оборонець рідного слова, українського звичаю і традиції: Уперше “Отче наш” і “Ще не вмерла” Малим почув я, мамо, з Ваших уст, Коли портрет Мазепи люто дерли Й Тараса нишком розбивали бюст… (“Матері”, 1992) Довга, непроста, скроплена потом дорога до заслуженого визнання: шкільне навчання у сусідніх селах Репехові, Баківцях, після якого — педінститут: півтерміну — у Львові, ще пів — у Дрогобичі. Педпрактика у Криму, вчителювання у рідній Баківській школі, журналістська праця у дрогобицькій райгазеті і, врешті, повернення до alma mater — Дрогобицького педагогічного. Такі умовні віхи життєвого шляху Михайла Йосиповича, упродовж якого повсякчас його супроводжує Муза. О так: цікавий Шалата-поет! Перші проби пера позначені початком 50-х років. Систематично почав друкуватися від серпня 1959 року. 1964-го в Сімферополі дебютував збіркою “Зоряне переджнив’я”, шлях до читача якої вельми цікавий: “У січні-червні 1962 року Михайло Шалата перебував на останній педагогічній практиці в Криму, в літературно славному Коктебелі. У сільраді, навпроти якої квартирував, позичив на суботу й неділю друкарську машинку, передрукував понад чотири десятки поезій, котрі мав під рукою, й вислав одного квітневого дня в Сімферополь у Кримвидав. Більше цього машинопису не бачив — навіть коректури збірки не прислали. Книжка вийшла через два роки, коли автор уже був у Дрогобичі й коли його критерії щодо поезії, звісно, зросли. І хай “Літературна Україна” привітала цей поетичний дебют рецензією “Загалом вдало”, з наступними збірками не поспішав: ще раз пересвідчився, що слово — не горобець”. У колі письменників Росли літа — росла відповідальність і перед словом, і перед читачем: …Хай ці пісні, що сіяти я звик, Зростуть у полі деревом тривожним. Як плід не зірве з нього трудівник, То хоч спочине в тіні подорожній… (“Складаю за роботою пісні…”, 1961) “Духу” додавало доброзичливе слово в’язня більшовицьких концтаборів, поета-січовика Юрія Шкрумеляка, мовлене на нараді молодих письменників України у Львові 23 вересня 1964 року. “Розвертав” лицем до поезії захопленого “неофіта-літературознавця” і його щирий приятель Володимир Лучук, який на письменницькому довіднику написав якось жартівливе побажання з вельми серйозним підтекстом: “Михайле! В тебе є кебета. Не підтинай в собі Ти крил поета. — 13.7.88”, а під час наступної зустрічі додав: “P.S. Теж!” (9.10.1988). Слава Богу, доля дозволила розправити крила, хай і не відразу! — й на світ одна за одною випурхнули: “Із плину літ” (1992), “Великдень”, “Копа” (1997), “Грабина” (1999), “Вітусина книжка” (вір ші для дітей, 2001), “Рік” (2003), “Вітри відродження” (2005), “Ім’я Шашкевича” (2005; друге, доповнене видання — 2014), “Перед Покровою” (2013), “Наша доля. (Пісні на слова Михайла Шалати)” (2007). Між іншим, маючи, крім вищої філологічної, й вищу музичну освіту, М. Шалата сам колись співав у чоловічій капелі “Бескид”. Це він, зокрема, на початку 1960-х років “олітературнив” тексті опублікував пісню Любомира Якима “Смерека”, яка стала коронним номером співацького репертуару Миколи Гнатюка. Був особисто знайомий зі Станіславом Людкевичем, Миколою Колессою, Євгеном Козаком, Анатолієм Кос- Анатольським. Щойно, до речі, вийшов збірник хорових творів Є. Козака “Цвіти, Україно!” зі словами М. Шалати (2016). Не дивно, що саме Михайло Йосипович написав і “Гімн “Просвіти” (2003): До світла, до науки, до культури Веде “Просвіта” і зове у лави: “Єднаймося — й засяє небо хмуре Від сонця Української Держави!” У 1995—2001 роках — голова, відтак — Почесний голова “Просвіти” Дрогобиччини. Тема рідної мови — чи не найболючіша, найтривожніша у творчості Михайла Шалати. Зрозуміло чому: учений, педагог і письменник в одній іпостасі здатний прозирнути трагічну українську тему “до дна”, звідси — категорично виважені мудрій глибокі висновки: Без мови рідної — чого ми варті? Суха билина — вітру для забави… (“Мово рідна, слово рідне…”, 1988 ) …Всевишнього в думках молю уклінно: Храни, о Боже, українську мову! Ім’я Господнє згадую не всує — Та ж рік за роком гине наша Троя, А завойовник хижий нам диктує, Хто наші зрадники, а хто герої… (“Щодень до тебе, Україно-нене…”, 1970) О, йдіть, слова мої, на чати, Не дайте іскор убивати, Щоб не зачахнуть в темноті… (“Буває тяжко в темноті…”, 1962) Ліричний герой (читай — автор) сповна усвідомлює, “як много важить слово”, тому й стоїть непохитно і твердо в його обороні: Найбільша честь — своє родиме слово Нести, як стяг, на найлюдніші площі. Та ж рідне слово завждоньки на варті Народної і пам’яті, і слави… (“Мово рідна, слово рідне…”) Небайдужий громадянин-поет уперто дошукується першопричини бід, які обсіли втомлене українське серце, і зболено видихає: Верховна Рада чи верховна зрада, — Коли у ній щодругий — яничар? Його Великдень — сьоме листопада, Духовність — чужомовність, бар, хабар, Брудний “Бульвар” і шляґер “Чо тє нада?”… (“Український парламентар чи московський емісар?”, 2004) Михайла Шалату справедливо називають “плугатарем літературної ниви”. Його найбільша гордість у царині красного письменства — “Повне зібрання творів” Маркіяна Шашкевича, якого Михайло Йосипович у передмові називає “Першим соборником України” і про якого може натхненно розповідати годинами. Саме він повернув нащадкам творчу спадщину Будителя, просвітника, священика Маркіяна Шашкевича. Саме він, Михайло Шалата, розшукав перший примірник альманаху “Русалка Дністровая” з не відомими раніше автентичними обкладинками і факсиміле історичної грамоти з 1424 р. та вперше видав “Русалку…” сучасним правописом. У бібліотеці Михайла Йосиповича зберігаються примірник оригіналу “Русалки Дністрової” (1837) і всі вісім дотеперішніх перевидань альманаху, із яких три належать йому (Київ, 1987; Львів, 2007; Дрогобич, 2012), причому всі три — із заново проведеною текстологічною роботою, з новими передмовами. Упорядкував і видав зі своїми вступними статтями й коментарями вибрані твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Устияновича, Ю. Федьковича, І. Франка, збірники “Народні пісні в записах Маркіяна Шашкевича”, “Народні пісні в записах Івана Вагилевича”, “Вінок Маркіянові Шашкевичу” (останній — спільно з Р. Лубківським), книгу творів Франкової дочки — Ганни Франко-Ключко — “Для Тебе, Тату”. При тому немало творів української літературної класики, виявлених

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин