Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Праця в поті чола задля світлої будучини — провідна зірка і в житті Михайла Йосиповича”. 9 Люди «Просвіти» · с. 9сторінка оригіналу ↗

який не падав на коліна…»

Слово Просвіти, №13 за 2017 рік

в архівах, опублікував уперше. З його передмовами й примітками вийшли книги “Оповідання. Казки. Листи. (З недрукованої спадщини)” С. Коваліва, “Невідомі твори” Т. Бордуляка. Автор монографій “Маркіян Шашкевич”, “Юрій Федькович”, “Юрій Дрогобич і його доба”, книжок “Будителі” (про “Руську Трійцю”), “Світова великість поета” (про І. Франка) та інших. Перевидав, науково відредагувавши й прокоментувавши, “Історію Леґіону Українських Січових Стрільців, 1914–1918” О. Думіна, раритетний, виданий 1950 року в Реґенсбурзі (Німеччина) “Співаник УПА”… І якщо вже мене “занесло під берег” Шалати-науковця, то просто зобов’язана додати: автор численних передмов чи післямов, публікацій у збірниках, альманахах, у періодиці України й закордоння, енциклопедичних статей тощо. У самих назвах необізнаний чоловік може легко заблукати! Тому виокремлю найпосутніше, на мій погляд: всезнаючий шашкевичезнавець і франкознавець. …Чи мали б ми Вкраїну на Дністрі І рідну нашу українську мову, Якби Шашкевич у тяжкій порі Русалку нам не посвятив Дністрову?.. (“Славень Шашкевичу”, 1991) …В останній день осені минулого року, коли небо уже пахло першим сніжком і коли “…думи снуються сумнії Навколо вічної теми: Що і в житті осеніє…”, розкошувала у Нагуєвичах: Михайло Йосипович запросив прочитати поезії-посвяти Іванові Франку своїм землякам — учителям та учням Жидачівщини. Захекано поспішаючи за поважним гідом Франковою садибою, не могла вийти з подиву: такий же легкий крок, таке ж ясне слово, як у ті далекі вже сімдесяті, коли натхненно закликав: Припадь, паломнику, до цього джерела, Бо тут — Франка благословенний край. Земля, що світу генія дала, — Священна. Тут наснаги набирай. (“Франкове джерело в Нагуєвичах”). Мабуть, “компасом” душі назвати можна інтуїцію, яка “ескізно” малює митцеві картини майбутнього, що завжди і вабить, і лякає туманною невідомістю. Бо як інакше можна пояснити народження цих рядків задовго до нинішніх трагічних українських реалій, коли триває війна з московитами: “Синів народжують бої, Народжують і забирають”?.. О так, діткливе минуле не раз нагадує про страшні опіки пам’яті, тим самим застерігаючи від нових. Саме про це писав поет ще 1963-го: “Земля просякла кров’ю…”, “Барвінку хрещатий, Зелений барвінку, Котру із дівчат Вибирати за жінку?..” (1965), “Громовиці твого гніву Найсвященніші, Вітчизно…” (1966). Ще від студентської лави смакую лірикою Михайла Йосиповича — прозорою, дзвінкою, запашною! Усе — “за канонами і законами” квітня, який благословив його на життя, коли “Наче цукеркою, Щасна весною малеча. В небі над церквою Вінчається пара лелеча”… (“Квітень”). Шукали ми, веселе й закохане дрогобицьке студентство, зокрема, студенточки, до яких “набивалися хлопці у джури”, і чогось “смачнішого” у творчості нашого викладача, співзвучного тодішньому весняному шаленству, бо наївно здавалося, що життя і молодість — вічні… І знаходили! Місяць стежку ізумрудить, Малиново дзвонять роси. Три дуби широкогруді Над рікою сіно косять. У жасминові замети Поринають білі мрії. І русалки в очереті Ніжно персами біліють. Ходять двоє поміж квітів… Човен щастя на причалі… В ніч таку нема на світі Ні турботи, ні печалі. (1961) Це вже коли запросили улюбленого професора на веселе (у позлітці смутку…) своє “збіговисько” — зустріч через тридцять років, то “виводили”, ох, “пісню” іншу з його “репертуару”: З Iриною Вiльде пiсля конференцiї у Дрогобичi з нагоди її 70-рiччя, 1977 р. Гусне і гасне день. З поля, пропахла маками, Вертається до села Дівоча пісня. Хати на узгір’ях марять Весіллями і воркують, Що розділяє струмок Двоє сердець закоханих. Кладка така хитка Понад струмковим хлюпотом — Стало чиєсь дівча, Стало і завагалося… Вуличкою вузенькою Попхався зі сіном віз І по обидва боки Збудив черешневі шелести… (“Етюди сільського вечора”, 1971) Боли мене, пали мене, любове, Бо все життя — одна болюча мить! А вічність? Вічність — це, пані й панове, Лиш на могилі три-чотири слова, На кшталт: “Мене вже серце не болить”. Боли мене, пали мене, ЛЮБОВЕ! (1982) Дитина села, Михайло Йосипович уміло (бо — з любов’ю!) змальовує його то світло-печальними, то веселковосонячними барвами, які так по-рідному (більшість-бо — селюки) озивалися до нас, викликаючи з пам’яті дорогі пейзажні образи: Як вам? Хочеться ще, правда, непідробного меду Поезії? Не оминемо і тему художнього перекладу у творчості Михайла Шалати, бо явив світові у власному перекладі польськомовні твори українських класиків (І. Вагилевич, І. Франко), познайомив українців із вервечкою поезій світового письменства: Д.-Г. Байрона, Ц. Норвіда, А. Дельвіга, М. Лермонтова, О. Блока, Є. Дуніна-Бжезінського, Я. Купали, Н. Гілевича, С. Панізника, О. Вацієтіса, Д. Тарви… “Ключовим” для творчості Михайла Шалати назвав Роман Лубківський вірш “Одсоловіє — перейду в траву…” (1996). І — заповітним: …Лиш не про те я нині, не про те… Відомо ще з часів неандертальця, Що мусить бути щось в душі святе. Для мене це — для вічного блукальця: Якщо траву, що на мені зросте, Хтось прикладе до врізаного пальця. …Селянський син, Михайло Шалата добре знає справжню ціну набитим мозолям — і на долонях, і на душі. “Нашому селянинові ніщо не приходиться без тяжкої праці”, — саме ці гіркі слова з промови також селянського сина — Івана Франка — на його ювілеї 1898 року бере поет за епіграф до поезії “Копа” (1996). Праця в поті чола задля світлої будучини — провідна зірка і в житті Михайла Йосиповича: Та ж скільки-то намріялося, щоб Для рідної трудитися держави! Хай товпляться перед екраном слави, Мені ж — на лан, на лан!.. Я — хлібороб! Бо найсолодший мед — у “сотах” днів, ошляхетнених сковородинівською ідеєю “сродної праці”, бо пустоцвітами роки, не запліднені роботою серця, думки, душі, бо знову “Крокує день усміхненої вроди, До праці поспішаючи й пісень”! Тому замість традиційно-банальних побажань моєму Вчителю скажу власними поетичними рядками “Квітневої посвяти”, у якій спробувала колись “подивитися” на поета-трудівника його ж очима: Наступають на п’яти літа Із очима царя Соломона. І сльозу, що як море, солона, Підсолоджує втіха проста — Дзвоник сміху, стежинка нова, Вальс дощу на пелюстці тюльпана, Строф тендітних краса філігранна… І ще всякі-превсякі дива! До колін уже ноги сходив, І кусала біда чорнорота… Я напам’ять завчив, що робота — Найсолодша із тисячі див. Брате квітню, до плуга впрягай Вперте серце — най оре глибоко! …А що срібна сльоза миє око — На дрібницю таку не зважай! Многая літа, Учителю! Ростислав Братунь, Олександр Маринич, Олесь Гончар, Михайло Шалата, Валентина Гончар. Дрогобич, 1978. Люба Проць i Михайло Шалата на Франковому святi у с. Добрiвляни Дрогобицького р-ну, 2011р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин