Суспільство · “Україна без культури не може мати стійкого позитивного іміджу в світі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Найважливіше стратегічне
Слово Просвіти, №13 за 2017 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПУ, співголова ГО “Українська альтернатива”
Суспільне життя завжди потребуватиме культури — духовної, естетичної, етичної, громадянської, яка опирається на ґрунт світової й національної спадщини. За таких умов людські помисли і вчинки матимуть якісно інший, благородніший і гуманніший характер. Саме культурні цінності народжують та оберігають життя, формують ідеали й життєві смисли, творять любов до ближнього, народу й людського роду, рідної землі, природи, Батьківщини. Культура передусім потрібна для особистісного саморозвитку як засобу духовного, інтелектуального, фізичного становлення. Потреба культури непідвладна ні часу, ні етнічним чи географічним ознакам. І гасло світової спільноти, що “кожна культура має бути почутою” у ХХІ столітті є одним із найгуманістичніших, бо в його основі — людська особистість і життєздатність народу, який без культури не сформує сильну державу, здорову і творчу націю, благородних чоловіків і прекрасних матерів, відважну і вдячну молодь. Як земля потребує благодатної вологи, так людство мусить безперервно насичуватися прагненням “годуватися” культурою, що є універсальною ознакою для всіх часів і народів у вимірах людського буття. Лише “культурний обробіток” здатен творити душу народу, уможливлюючи його виживання, поступ і прогрес. І як тільки народи, держави, політичні еліти й всемогутні правителі ставали на шлях ігнорування цінностями і традиціями, а високі ідеали підмінювалися “гастрономічними”, наставали часи занепаду і розкладу. Дуже по-сучасному звучить сказане більше 90 років тому великим сином України В. Липинським: “Вавилон розложився і загинув старий Рим, тому що його матеріальна техніка переросла його громадську мораль… Ми заблудилися в тенетах зовнішнього прогресу і загальмували процес етичного удосконалення”. Україна без культури не може мати стійкого позитивного іміджу в світі. Результати опитування, проведеного на замовлення Інституту світової політики компанією TNS серед мешканців 8 країн-членів ЄС: Великобританії, Іспанії, Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Франції, Швеції, показують, що у європейців домінує негативний образ України, який пов’язують із війною (таку думку висловили 46 % мешканців країн ЄС), Росією (18 %) та бідністю (9 %), а також асоціюється з прислугою, холодом, Кличком. Європейці не згадали явищ зі сфери української культури. Цінності постіндустріальної цивілізації, або глобального суспільства стають предметом гострих дискусій і суперечностей. Відомі американські філософи і політологи Ф. Фукуяма і С. Хантінгтон у своїх роботах ще в 90-х роках ХХ століття (“Кінець історії і остання людина”, 1992 р.; “Зіткнення цивілізацій”, 1993 р.) прогнозували в умовах ліберальної демократії то “кінець історії”, то утвердження домінанти конфлікту цивілізацій у контексті концепції Р. Палмера, який вважав, що ще з 1793 року війни між королями припиняються і починаються війни між народами. Проте визначальною ідеєю цих праць є те, що стратегічною основою конфліктів стануть не стільки традиційні ідеологія та
Є явища, люди, вчинки, ідеї, що мають здатність впливати на сутність життєдіяльності впродовж багатьох поколінь. “Якщо б Франція, — писав Сен-Сімон, — раптом утратила 50 перших учених, 50 перших артистів, 50 перших фабрикантів і агрономів, то нація стала б тілом без душі...” Згадую цей вислів, обмірковуючи “педагогіку добра” Івана Зязюна для сучасної української освіти, яка сьогодні так потребує сповідуваної ним цінності “філософії серця” і великих принципів культуроі природовідповідності, народності. Саме “передача і опанування українським народом культурних цінностей в їх історичному розвитку” стала для нього методологічним правилом вченого і громадянина.
економіка, а передусім культура. Зіткнення відбуватиметься між народами, націями, державами, що належать до різних культур, цивілізацій, які стануть домінуючими чинниками світової політики. Проте етнокультурна цивілізаційна конфліктність, ставши причиною гострих глобальних і регіональних суперечностей, не може бути єдиною ознакою, що притаманна культурі. Важливо, щоб для соціокультурних середовищ зберігалися якісні тенденції творення високих духовних, морально-етичних цінностей та ідеалів, толерантних суспільних і особистісних поведінкових норм. Більш як семимільярдна людська спільнота для фізичного і морального виживання дедалі більше потребуватиме гуманізації розвитку людського потенціалу (капіталу), доля якого в структурі національного багатства складає в передових державах до 80 %. В умовах невпинного розвитку технократичних суспільних моделей, інформатики, економізації політики стає зрозумілою нагальна необхідність безперервної дії не лише принципу людиноцентризму, а й культуроцентризму, утвердження гуманітарної спрямованості освіти. Культура, передусім національна, ставатиме основою розвитку людини й суспільства, безпеки й конкурентоспроможності нації й держави, потужним чинником формування громадянського суспільства, його патріотизму, державності, цивілізаційної освіченості. Потрібна нині інша, більш якісна і національно-зорієнтована освіта і для опанування новітніми знаннями, компетентностями, уміннями, і для гуманізації людини і суспільства, етизації й естетизації у ставленні до живої і неживої природи, виховання громадянськості і патріотичності особистості. Зміст “освіти культурної” залишається невизначеним і недосконалим, розмитим деклараціями і намірами. Недостатньо мати лише здорове педагогічне середовище, потрібні передусім розуміння і політична воля тих, хто відповідає за матеріальне і духовне благополуччя своїх громадян, тобто влади. Вона мусить усвідомити й діяти відповідно до основоположної закономірності, що “державою
лідером у світі буде та, зазначав академік І. Зязюн у “Педагогіці добра”, яка створить найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, ліцеїв, гімназій, щоб максимально розвивати інтелектуальний і морально
почуттєвий потенціал своїх громадян…”. Він був одержимий ідеєю, що Україна в майбутньому перебуватиме у сузір’ї найрозвиненіших країн світу, а її громадяни будуть культурно неповторними, духовно і матеріально благополучними і щасливими. Тому він закликав до певної внутрішньої охайності всіх тих, хто має стосунок до освіти. А полягала ця якість у тому, щоб науковцям і практикам “уважно і прискіпливо, правдиво і ситуаційно незалежно аналізувати стан справ в освіті, допомагати політикам і урядові орієнтуватися у світових ставленнях до освіти, її впливовості на національний прогрес”. На рівні імперативу було його переконання, що економічна, соціальна, духовна криза переслідуватиме суспільство доти, допоки не відновиться і не зростатиме рівень освіти. При цьому його тривожив і низький загальноосвітній рівень населення, і різке погіршення умов організації і проведення навчальновиховного процесу, критичне недофінансування матеріальної бази освітньої галузі, що призведе до негативних суспільних явищ. У полі зору вченого і педагога перебували всі чутливі проблеми: від підручника, бібліотек, фізкультурних залів і басейнів, харчування, інформатизації, змісту освіти і до соціального статусу педагога, престижу вчительської професії. Філософічність не заважала йому достатньо емоційно реагувати на спроби політичної і відомчої бюрократії необ’єктивно оцінювати стан справ у галузі освіти і науки, а отже, і неправильно визначати своє місце в системі міжнародних координат. 20 років тому Іван Зязюн застерігав про неприпустимість і згубність для держави і суспільства консервації вкрай реакційного підходу щодо зменшення бюджетного фінансування галузі. Така тенденція, на думку вченого, щодо фінансування освіти і науки була передусім породженням нового суспільного явища в Україні — утвердженням олігархату в сферах економіки і політики, який розглядав ці галузі як соціально затратні та малопродуктивні. На жаль, і нині у вищих колах влади зберігається усталено негативне ставлення до галузей, які визначають прогресивний поступ народів і держав. Уже 2017 року на розширеному засіданні комітету з питань науки і освіти ВР України прозвучало, що наука для уряду є соціокультурною сферою, а тому збільшувати її фінансування немає потреби. Один із заступників комітету заявив: “Міністерство економічного розвитку вважає, що наука в українському суспільстві виконує переважно пізнавальну і соціокультурну роль і тому вважаємо за необхідне не збільшувати її фінансування”. Подібні заяви і ставлення владних інститутів до науки і освіти є контрпродуктивними, непрофесійними і антигромадянськими, адже рівень “непідтримки”, наприклад, наукових досліджень досягнув критичної межі. На ці потреби виділяється не більше 500 млн грн, а всього на науку буде направлено в цьому році аж (!) 1 млрд грн. Тому абсурдними і недалекоглядними є рішення, коли 2016 року на потреби фінансування 5 політичних парламентських партій виділено з бюджету 391 млн грн, а 2017-го — 442 млн грн. Фінансування науки становить лише 0,16 % від ВВП (2016 р. 0,2 %, 1996 р. — 0,6 %), хоча в більшості країн, які відповідально ставляться до свого майбутнього цей показник сягає 3—7 %. Будь-який середнього рівня університет у розвинутих країнах має більший науковий бюджет, ніж Україна для всієї галузі. Показово, що такі підходи залишкового принципу на рівні ухвалення політичних рішень в Україні зберігаються і в часи війни, і в мирні періоди. Хоча приклад Ізраїлю, який воює не один рік, засвідчує, що виділення щорічно на науку близько 4 % від ВВП — це є і перспектива розвитку інноваційної, високотехнологічної економіки; і зміцнення національної безпеки; і зростання людського капіталу в долі національного багатства; і підвищення якості життя Людини. Для об’єктивної оцінки реального стану, в якому опинилася галузь, можна навести такий приклад. Річний бюджет лише однієї лабораторії прикладної фізики університету Джонса Хопкінса (США), 17-го за “Шанхайським” рейтингом, понад 1 млрд дол., що перевищує вп’ятеро видатки на всю науковотехнічну сферу України. На жаль, освіченість, вихованість, ученість не стали для української держави ні політичними, ні економічними, ні етичними категоріями. Якщо 2016 року середня по країні зарплата була 5188 грн, то серед наукових працівників — 4352 грн. Повноцінний соціальний статус науковця, вчителя, суперечливість їхньої професійної, соціальної і політичної ролі є тією значущою проблемою, без вирішення якої немислимий успішний розвиток держави, політичної нації як конкурентоспроможного суб’єкта в світовій спільноті. Так сталося, що 25-річний ювілей відновлення української державності збігся із 140-річчям приходу до політичної влади німецького канцлера О. Бісмарка, який в умовах роздрібненості, національної слабкості, підготувавши 1866 року Північнонімецьку Конституцію, що стала Конституцією об’єднаної Німеччини, заявив: “Дайте мені дві тисячі вчителів, і я збудую міцну Німеччину”, наголошуючи, що “війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики”. Це приклад усвідомлення ролі освіти у формуванні національно свідомого громадянина в розвитку держави. Вони ставали найвищими цінностями нації. Ними переймалися всі її “передні ряди” — влада, політики, воєначальники, поети, філософи і митці. За більш як півстоліття (1808 р.) до цього інший великий німець — філософ Й. Фіхте у своєму знаменитому “Зверненні до німецької нації” окреслив головну силу німецької єдності як найважливішого позаполітичного інструменту консолідації — німецьку мову. В результаті наполеонівського нашестя, коли були втрачені суверенність, державні кордони, правова реальність і конституція, тоді німецька мова ставала великою силою і творила “кордони політичного тіла” нації. Європейський мислитель навіть класифікував народи, що говорять на “рідній” і “чужій” мовах, використавши рівноцінні синоніми “живих” і “мертвих” народів. Справді, той, хто позбавляється (інколи навіть само-організовує “добровільну денаціоналізацію”) своєї мови і приймає чужу, то йому, відповідно, і нав’язується сприйняття чужого світу, світогляду, освіченості. Такий народ отримує мертву історію, втрачаючи національну пам’ять, писану політичними, “науковими” і “духовними” зайдами. Відбувається катастрофічне зменшення національного культурного доробку, пов’язане з втратою носіїв рідної мови. Історія вкотре переконує, що на чужій мові (завойовника, окупанта, агресора) унеможливлюється розвиток нових цінностей національної культури в мистецтві, літературі, музиці, поезії, філософії, етиці і політиці. Мова-мачуха не збуджує життя, оскільки губиться її почуттєвість, символіка, генетичний код існування народу. Більше чверть віку минуло з часу відновленої української державності як найвищої цінності, а озвучена проблема для Українського народу залишається надзвичайно чутливою й актуальною. Передусім варто припинити дію нікчемного Закону України “Про засади державної мовної політики” (“закон Ка-Ка”), який зігнорував норми Конституції України (ст. 10), рішення Конституційного Суду 1999 р. про статус державної української мови. Мова освіти всупереч національним інтересам не може і надалі визначатися статтею 20 згадуваного вище акту, який руйнує державну, політичну, духовну єдність, національну ідентичність. Важливо: а) ухвалити новий закон України “Про українську державну мову”, який сконсолідує суспільство і зміцнить українську державність, якісно змінить усю освітню і науково-технічну мовну політику; б) удосконалити й посилити вивчення державної української мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використовувати систему поглибленого вивчення ними української мови та
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
