Суспільство · “Народ може втратити дуже багато, але може піднятися, проте він ніколи не підніметься, якщо втратив свою душу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
завдання освітньої політики
Слово Просвіти, №13 за 2017 рік
літератури, зокрема і за рахунок російської мови, яку як другу іноземну вивчають нині у 23—25 % шкіл України; в) розширити український мовно-культурний простір у системі вищої школи, яка продовжує русифіковуватися, зокрема і на рівні університетів, які отримали статус “національного”, особливо приватних вишів, “виховуючи” майбутню денаціоналізовану інтелігенцію, гальмуючи поступ до єдності, ідентичності політичної нації. Отже, для того, щоб Україна могла успішніше виконувати поставлені в Стратегії сталого розвитку держави до 2020 року завдання (серед 25 ключових показників Стратегія передбачає: 1)Україна увійде до 40 кращих держав світу за глобальним індексом конкурентоспроможності Всесвітнього Економічного Форуму; 2) Україна посяде місце серед перших 30 позицій у рейтингу Світового банку; 3) Україна ввійде до 50 найкращих держав світу щодо якості освіти [PISA] та до 30 кращих держав світу за глобальним індексом конкурентоспроможності у боротьбі за таланти [INSEAD]), вона мусить опиратися на міжнародний історичний та сучасний досвід і національні інтереси. Реформування, модернізація країни в будь-якому сегменті життєдіяльності передусім мають передбачати високий науково-освітній і культурний розвиток суспільства. Знову ж таки логічним підтвердженням цьому є аналіз результатів доволі непростих польських реформ. Один із лідерів руху “Солідарність”, державний діяч, очільник фонду “Освіта для демократії”, автор багатьох міжнародних освітніх проектів Кшиштоф Становскі, формулюючи запити суспільства, зазначив, що “побудова держави — це освітня програма”. Адже втративши державність, протягом 124 років кожних 30 років піднімаючи повстання за свободу Польщі, народ усвідомив, що відповіддю на поневолення є не лише збройна боротьба. Надважливим є виховання, національна свідомість і гідність колонізованої нації. Тому так необхідно було берегти традицію, національну пам’ять, історію, патріотичну поведінку в сім’ях. Сьогодні рівень середньої освіти в селі та місті з університетом суттєво не відрізняється. Польща посідає 4—5 місце в Європі і 10-те — у світі [PISA]. Місцеве самоврядування добровільно вкладає до 80 % свого місцевого бюджету в освіту. Показник децентралізації — рівень освіти. В Україні ж проблема рівності в доступності до якісних знань є особливо чутливою. Дані результатів ЗНО підтверджують сказане. Рівень якості знань випускників міст (понад 500 тис. мешканців) і українських сіл різняться в 3—4 рази. Так 174 бали отримали: з української мови (місто — 19,06 %, село — 6,89 %); математика (21,96 % і 7,03 %); англійська мова (16,73 % і 3,79 %). Поки що польський учитель заробляє лише половину від того, що заробляє британський. Але це дуже престижна праця. А ось професія українського педагога перебуває (за оцінками Держстату) серед п’ятірки найменш престижних. Ця коротка ілюстрація засвідчує, що для прогресивного поступу країни необхідна політична воля, відповідальність за перспективу нації і держави тих, хто опиняється на вищих щаблях влади, патріотичне, професійне і громадянське ставлення до реформ, в основі яких має бути Людина і Батьківщина. Тому “нова українська школа” має формуватися на якісній освіті і характеризуватися 3-ма основними принципами: 1) якісне викладання (високоякісна педагогічна освіта, кваліфіковані фахівці, безперервне удосконалення професійних компетентностей, належні зарплата і умови праці педагогів); 2) якісні інструменти (добротні змістово й дидактично навчальні плани, програми, підручники, сучасні навчальні матеріали та ресурси, інформаційно-комп’ютерні технології); 3) якісне соціосередовище (здоров’язбережні, безпечні, комфортні, культуровідповідні умови, які забезпечують якість навчання, виховання). Освіта всіх рівнів за змістом і формою має бути не просто модерною, а глибоконаціональною. Виховання з раннього дитячого віку і впродовж життя любові, поваги до України, батьків, народних традицій і звичаїв, державної мови, власної історії, національної культури, рідної природи, духовних символів і цінностей Українського народу — найважливіше стратегічне завдання освітньої політики. Нагальним завданням, відповідно до положень Указу Президента про національно-патріотичне виховання, є якісне удосконалення (враховуючи міжнародний досвід) концепцій і змісту історичної, літературної та мистецької освіти, реалізовуючи їхній значний націєдержавотворчий і людиноцентричний потенціал. Національна культура і мистецтво мають стати методологією освіти. Важливо не допустити мінімізації на всіх її рівнях гуманітарної (як і природничо-наукової) складової, коли зменшується кількість годин на вивчення української мови та літератури, національної культури, історії України, філософії, вилучаючи, починаючи з початкової школи, музику та образотворче мистецтво як обов’язкові предмети, збіднюючи зміст художньої освіти в педагогічних ВНЗ.
Сучасний вимір “педагогіки добра” Зязюна В Україні для цього, попри всю складність історичного розвитку, є необхідні передумови. Важливо лише, щоб солодка фраза очільників не підмінювала етичного чину, щоб українську культурність не вимінювали на розмиту полікультурність, а критично великої кількості владолюбців, які не сповідують Україну як духовну, ідейну, політичну і національну цінність, ніколи на нашій землі не було забагато. Іван Зязюн застерігав від переобтяження влади, як і освіти, науки, культури, посередностями, які часто “успішно” власні некомпетентності і бездуховність компенсують цинізмом, агресією, зрадництвом і запопадливістю. Він згадував у цьому контексті доповідь ректора Каліфорнійського університету Джона Гарднера “Нація на грані ризику. Необхідні реформи освіти”, цитуючи її виразний початок, що “підвалини нашого суспільства підточує дедалі зростаюча хвиля посередності”. Але це був не просто страх щодо перспектив такої наростаючої “якості” людського капіталу. Нація усвідомила свою відповідальність за політику держави і позицію громадянського суспільства, які сформували покоління з нижчим, ніж попереднє, рівнем освіти. Тому уряд і суспільство, визначивши стратегічні пріоритети, стали діяти, а не просто декларувати чи навіть відстоювати позиції. Ті кадри, які переважно турбувалися лише про кар’єрний ріст чи політичну кон’юнктуру, а не про вирішуваність складних науково-освітніх проблем, ставали дедалі менш затребуваними. Освіта для американського народу ставала головним чинником національної безпеки. Умовно перекладаючи сказане на український лад, слід зазначити, що в тих інституціях, де ухвалюються рішення щодо освітніх стратегій, очевидно, так і не зрозуміли, що сучасний цивілізований світ, конкурентоспроможність держав тримається, за словами Зязюна, на трьох китах — “освіті, праці, капіталі”. Справді, модерна національна освіта, продуктивна високотехнологічна праця, людський капітал є визначальними чинниками сталого розвитку світу і держав. Отже, культура влади є культурою ставлення до освіти і науки. Пригадую емоційний виступ, виголошений майже 20 років тому І. Зязюном на загальних зборах АПН України, який окреслив сутнісні культурологічні виміри освіти та пріоритетність в умовах становлення української державності “передачі національних культурних цінностей в їх історичному розвитку”. “Порадіємо з того, — писав він у рік української педагогіки, — що ми є очевидцями позитивних зрушень у царині розвою нашої духовності, у поверненні до вжитку і соціального відтворення історичних надбань національної культури в галузі історії, літератури, мистецтвознавства, педагогіки”. Його світосприйняття, оцінки, висновки були відчутно суголосними з ідеями відомих українських педагогів і просвітників Г. Сковороди, П. Юркевича, Б. Грінченка, Г. Ващенка, С. Русової, В. Сухомлинського, К. Ушинського. Він був і залишається одним із небагатьох представників академічної педагогічної еліти, який сповідував “філософію серця” у вихованні людини, народу, нації, добре усвідомлюючи сам і передаючи іншим значущість принципів народності і громадянськості. Його світоглядне бачення і педагогічна дія, громадянський чин й ідеалізоване почуття у ставленні до свого Роду і Народу унеможливлювало присутність у власному “Я” декларативності, запопадливості й позірної ідейності. Адже, згідно з його морально-етичною установкою, виховання громадянина під силу тільки справжньому громадянину. Ці думки, умовиводи, висловлювані ним час від часу у різних формах і ситуаціях, творили певні паралелі з судженнями педагога-класика В. Сухомлинського, який у праці “З чого починається громадянин” писав: “Громадянське виховання — це виховання на громадянських ідеях. А ідеї — то святині, здобуті, вистраждані людством, і їх не повторюють щодня…, бійтеся тієї гри в ідейність… Любов і відданість матері — це перша школа громадянськості. І якщо дитина вийшла безграмотною, то їй не оволодіти в майбутньому вищою школою громадянськості — відданістю інтересам Батьківщини. Поганий син не може бути хорошим патріотом”. Шана до Матері, обов’язок сина, національні святині, Україна, загальнолюдські цінності й ідеали, моральний приклад у вихованні, громадянська позиція і чин — усе це поодиноко і в сув’язі завжди було для Зязюна етичним мірилом особистості, моральним репером, що вказує висоту людяності. Тому завжди був прибічником повернення освіті відчуття честі, національної і людської гідності у своєму суспільстві, а на рівні міждержавних стосунків учив не прислуговувати по-кріпацькому іншим країнам і народам. Попри всю значущість освіти для розвитку економіки і технічного прогресу він усе-таки був зорієнтований передусім на потреби людини, а не лише на потреби господарчі, а всі суспільні явища і факти оцінював з огляду людського розвитку. Його педагогіка опиралася на осягнення духовності, що твориться на засадах національної культури, на культурні цінності, здобутки, що формують, як він писав, “неповторність і велич національного духу людини”. Ігнорування “національного” в освіті спричинювало непоправні втрати для розвитку нормальної людської психології, яка, наголошував І. Зязюн, “позанаціональною ніколи не була і бути не може”. А тому саме народна культура є основою духовності, а не примітивний “маскульт”, тиражування якого в Україні досягло небачених розмірів, спотворюючи людські душі агресивністю, жорстокістю, відчуженістю від власного “Я”, яке втрачає самоповагу, творчі поривання й життєствердні ідеали. Безумовно, ефективно оберігати і захищати людськість у людині можна лише в здоровому соціокультурному середовищі, яке створює держава, громадянське суспільство, Церква, організації, творчі спілки й українська інтелігенція, культурно-освітня сфера і ЗМІ. Завжди з тривогою сприймав факти, коли “руйнуються і переходять у комерційну власність дитячі позашкільні установи, бази відпочинку, оздоровчі табори, коли нищиться мікросоціум, в якому раніше налічувалося 10—15 суб’єктів для розвитку людини, коли негативне швидко поширюється в молодіжному середовищі, чому значною мірою сприяють преса, радіо, телебачення”. Проблема виховання в широкому сенсі була головною темою і турботою державної політики, сім’ї в різні часи й епохи. У кінці ХVII ст. видатний філософ і педагог Дж. Локк у “Думках про виховання” так окреслював найважливіші чинники цього процесу. “Найбільший вплив на поведінку дітей, — писав він, — має суспільство і поведінка тих людей, які за ними доглядають”. Очевидно, що зазначене стосується особистості вчителя. Стверджувати, що цей пріоритет був важливою складовою ів педагогічній науковій творчості Зязюна, мало. Адже особистістю педагогів він жив, творив, і вічно співпереживав, переконуючи, що вчитель — основоположна сила соціального відтворення — культурного, економічного, політичного. Без нього унеможливлюється соціальний поступ, будьякі досягнення держави і народу, бо він є безпосередньо продуктивною силою. А тому ставився доволі критично до багатьох освітніх реформ, які ігнорували чи залишали на узбіччі педагога, боляче переживав усталену тенденцію відтоку кращих учителів з освіти у зв’язку з непрестижністю професії, а головними причина-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
