Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Українська еліта · “Це був істинний осередок українства — Український Парнас”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Микола Віталійович Лисенко. Творче коло…

Слово Просвіти, №13 за 2017 рік

Сьогодні, обійнявши думкою й чуттями велике творче своє життя, та й просто проживши довгі літа, я питаю себе: чи може Людина сама себе сотворити без візуального, почуттєвого, пластичного соціуму? Навіть якщо Ти інтровертна людина, замкнена на своїй психофізиці? Вірне одне: точку опори в собі — інтелектуальну, емоційну, мудру — можна знайти, прочитуючи життя Людини, якій ти віриш, у талант якої віруєш… Микола Віталійович Лисенко… “Прислухаючись до голосів окремих великих людей, від яких нас відділяють цілі століття, ми в їх голосах чуємо далекий складний гомін усього народу, суспільства, до якого вони належали, серед якого вони жили і діяли в ті далекі часи”, — з такими думками звертався до нас П. Саксаганський. (Саксаганський П. Думки про театр. К.: Мистецтво”, 1955) Ця стаття — штрихи до роздумів на тему професіоналізму, яким володіли діячі української культури кінця XIX—початку XX століття, досконалого знання ними історії народу, творчості народної, мови, любові до слова, пісні української, повага до землі, на якій жили вони, по якій ходили, торкаючись очима зоряного неба і маючи в душі Кантівський моральний закон. Лариса КАДИРОВА, народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, професор НМАУ Запрошую всіх пройтися київською вулицею Панаса Саксаганського (в минулому Маріїнсько-Благовіщинської) до Музею видатних діячів української культури, де жили М. Старицький, М. Лисенко, Косачі, на вулиці Паньківській — Драгоманови, Грушевські, а за рогом, униз по вулиці В. Васильківській — М. Заньковецька. Це був істинний осередок українства — Український Парнас, яке жило, за висловом Альбера Камю, у безперервному напруженому зв’язку між горем і красою, між любов’ю та несамовитою творчістю, між нестерпною самотністю та багатством людським, між відмовою та згодою. Й. Гете зауважував: “Хто хоче знати поета, мусить відвідати його країну”. У музеї Миколи Лисенка — унікальні експонати з творчого архіву Лисенка: фотографії, меморіальні речі, інкрустована перламутром диригентська паличка, червона китайка, якою було покрито труну композитора, колекції українських народних музичних інструментів, зібраних композитором, відреставрований рояль Блютнер, що належав Лисенку… Тут М. Лисенко проживав з 1894 до самої смерті 1912-го. У цій квартирі композитор працював над своїми операми “Тарас Бульба”, “Енеїда”, “Ноктюрн”… М. Лисенко збагатив майже всі жанри української музики, став автором хорового твору “Боже, великий, єдиний”, духовного гімну України, автором ліричного гімну закоханих “Коли розлучаються двоє” (слова Г. Гейне). Нашою гордістю є творчість славної Соломії Крушельницької, 145 років від дня народження якої ми відзначаємо цього року. Після закінчення Львівської консерваторії Галицького музичного товариства С. Крушельницька виступала в оперних театрах Європи та світу — Варшави, Петербурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілана… Варшава, 30.03.1899 р., Соломія Крушельницька пише до М. В. Лисенка: “Коханий батьку! Дістала-м Ваші пісні, котрі ласкаво привіз мені п. Яблоновський, і сердечно Вам дякую за них! При найближчій нагоді заспіваю їх десь на концерті”. (Ідеться про рукописи трьох романсів: “Я вірю в красу”, “Хіба тільки рожам цвісти?” на сл. Дніпрової Чайки і “Не забудь юних днів” на сл. Івана Франка). (Крушельницька С. Матеріали. Листування. ч. ІІ, К., “Музична Україна”, 1979, С. 366). 1882 рік. Єлисаветград. Відкриття першого українського професійного театру, заснованого М. Кропивницьким. “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Микола Віталійович сам говорив: “Я уклав і упорядкував клавір, доповнив твір розгорненою увертюрою і створив фортепіанний клавір”. В опері звучать кілька музичних композицій автора п’єси — Івана Котляревського, а також пісня Марусі Чурай “Віють вітри”. В ролі Наталки дебютує Марія Заньковецька. В першій дії розгубила відра на сцені, в перерві втратила свідомість, але другу дію вела впевнено й глибоко по думці, чуттю… Після вистави до Заньковецької підійшов режисер вистави Марко Лукич Кропивницький, зняв зі своєї руки перстень з бірюзою, і, одягаючи його на палець Марії, промовив: “Заручаю тебе зі сценою, Марусю”. Це була перша зустріч Марії Заньковецької з музикою Миколи Віталійовича. 1883 рік. Микола Садовський (Микола Тобілевич) пише листа до Марії Заньковецької: “Вельмишановний друже Маріє Костянтинівно! Оце недавно заслав я до Вас лист по дротянці, в котрім питав, як Ваше дороге задля українського кону здоров’ячко? Я був у Києві, то мене дехто питав про Вас, навіть, сам Лисенко, хотіли прохати, щоб в концерті Лисенка Ви співали”. Вони співали втрьох: Михайло Старицький (брат, друг, творчий побратим М. Лисенка), Марія Заньковецька та Микола Лисенко. 1903 рік. Це був останній приїзд М. Старицького до рідних Кліщинців (родинне гніздо було продане з усім устаткуванням, меблями заради підтримки українського театру). За переказами односельчанки Людмили Харченко, це був недільний вечір, і очевидці бачили, як з гори спускалася бричка, в якій сиділи М. Старицький, М. Заньковецька та М. Лисенко. Розпочався концерт. Звучала пісня “Ніч яка місячна”. Ми сьогодні думаємо, що це народна пісня, але цей вірш “Виклик” Старицького, який починається словами “Ніч така, Господи, зоряна, ясная” поклав на музику М. Лисенко. 1903 рік. У Полтаві відкривали пам’ятник І. П. Котляревському. М. В. Лисенко приїхав з хором і потрапив у коло своїх щирих друзів: Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Григорія Маркевича, Михайла Старицького, Христини Алчевської, Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Сергія Єфремова, Леоніда Жебуньова, Надії Кибальчич, Михайла Комарова, Мусія Кононенка, Миколи Лагодинського, Олександра Олеся, Олени Пчілки, Василя Сімовича, Василя Стефаника, Кирила Студинського, Юліана Романчука, Теофіла Грушкевича, Євгена Левицького, Мирона Кордуба, Лева Лопатинського, Михайла Губчака, Леся Кульчицького та інших. Олена Пчілка на відкритті пам’ятника виступила українською мовою, порушуючи тим встановлену царською владою категоричну заборону. Потім Микола Віталійович вишикував хор, який заспівав “На вічну пам’ять Котляревському”… Довго звучали овації, довго тиснув руку Лисенкові Панас Мирний… І знову жила на сцені “Наталка Полтавка”… А за кілька днів до відкриття пам’ятника І. Котляревському — у серпні 1903 р., звертаючись до М. Садовського у справі урядження концерту, Микола Лисенко завершить листа фразою, що, власне, є кредо всього їхнього товариства: “Треба ж спільними средствами добути загального ефекту. Робімо ж заради неньки!” 1893 рік. Одеса. Прем’єра останньої редакції “Пікової дами”. Присутні П. Чайковський, М. Заньковецька і М. Садовський. Говорили про М. Лисенка. Чайковський розповідав, що приїздив у Київ на прем’єру Лисенкового “Тараса Бульби”. “Могутня опера. Святом для мене була перша вистава опери “Пікова дама” в Києві. Тоді я подружився з Лисенком”, — сказав П. Чайковський, а потім сів за рояль і заграв: “Ой у полі три криниченьки…”. Йому підспівали М. Заньковецька та М. Садовський. (Пільгук І. Марія Заньковецька. Видавництво “Радянський письменник”. К., С. 209, 1978”). Чайковський дивився виставу “Безталанна” Івана Карпенка-Карого, де роль Софії виконувала Марія Костянтинівна. Композитор вийшов на сцену й урочисто підніс актрисі вінок, на якому були такі слова: “М. К. Заньковецькій — безсмертній від смертного”. Ні до кого іншого з корифеїв українського театру не ставився Лисенко так ніжно, як до Заньковецької. Відомі лише 2 листи композитора до актриси: “Серденько бесцінне Марія Костянтиновна!.. одвідував Вас у неділю, коли Ви випурхнули пташиною. Тільки похитав головою, заграв з горя тай поїхав. Думаю до Вас у гості з дітками прибути. Рученята цілую й худож[ній] поцілунок дарю. Ваш М. Лисенко. 22 юля 1889”. І ще — “Кохана моя безталанно! Як перечув я, що Ви, моя ясочко, мали у нас у Києві грати, тож серце тьохнуло було. Заворушився був люд, ожили надії, заграло, забило сонечко ув очах. Аж казав пан, кожух дам… Ви й не постерігаєте, яку Ви помилку робите. Багато, багато дечим слід би було пожертвувати, щоб у Київі хоч двічі прогастролірувати. Всіх наслідків и не зміркуєш, які б приміли випасти з того. Невже ж так и не побачимось? …Чи так, чи так обіймаю Вас щиро вкупі з Ольгою А[нтонівною]і дітками. Щирий повік до Вас М. Лисенко. 10 сентября 1891 р.”. Максим Рильський, поет, театрознавець писав: Вогнем, жагою, пориванням Вона серця палила всім; Страждання граючи, стражданням Сама була вона живим. І руки Чехова й Толстого Благословляли їй дорогу, І Мирний голову клонив Благоговійно перед нею, І Лисенко її любив Співучо-ніжною душею… (Рильський М. Про мистецтво. К., Державне вид-во образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1962, С.99) І Лисенко її любив… Сьогодні у садибі М. Заньковецької в Заньках (звідси й псевдонім Марії Адасовської — Заньковецька) є рояль, який актрисі подарував М. Лисенко, виписавши його з Парижа, де він стояв на виставці. Микола Віталійович видав 7 випусків народних пісень, покладених на фортепіано, загалом близько 600. “Фольклор — це саме життя”, — писав композитор водному з листів до Філарета Колесси. Понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів написані на слова Тараса Шевченка. Максим Рильський у своєму нарисі про Заньковецьку згадував: “Кажуть, до речі, що коли вона виконувала на концертах пісню Лисенка на Шевченкові слова “Не вернувся із походу гусаринмоскаль…”, то глядачі буквально ридали…” Зазначають, що в заголовку цього солоспіву був напис: “Присвячую великій українській артистці М. К. Заньковецькій”. Козацький сентимент був головним у житті й творчості Миколи Віталійовича, бо він сам належав до давнього роду. Шляхетський герб Лисенків — перехрещені шабля й стріла на золотому щиті, увінчаному шоломом із короною й трьома страусовими перами. За сімейною легендою, родовід їхній іде від запорожця Вовгури- Лиса. Отут саме час звернутися до думки Христі Олексіївни Алчевської (харківської берегині українства, яку поет Олександр Олесь славив як “самовіддану і невтомну трудівницю освіти”, а М. В. Лисенко відзначив пройдений Алчевською славний шлях “невпинної праці для народної освіти”), й подати розлогу цитату з її статті “Позиції громадян-учених і досвід життя”, рукопис якої зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (ф. 36, №33): “Українці ще доста не навчилися шанувати своїх діячів. Якась легковажність проглядає часом серед нашіх земляків, коли розмова йде про те, щоб заглубитись у питання про значіння певної діяльности в тих чи інших обставинах, ніби діяльність повинна брати на розгляд окремо від її оточення, незалежно від ріжних історичних умовин, цілком безвідносно, як щось існуюче самостійно й підлегле оцінці лише по степіню продуційности. Всім нам відомі славні вкраїнські ймення, але ми тому не вміємо мабуть піднести їх і перед нашім народом, і над сусідами своїми, що забуваємо про те, на якому тлі розвивалась та діяльність, поруч з якими темними з’явищами розцьвітала вона, яких зусиль коштувала вона одиницям нашім. Ми здебільшого приймаєм її як щось належне нам природньо, щось довліюче, і… байдуже нам бува до того, як ця діяльність історично виникла, в чім її перевага перед подібною ж по продуційности, але в іншіх обставинах провадженною діяльнісю, — сусідською, скажім, чи перед працею чужинців… Ми, на жаль, не хочемо здебільшого порівнювати з темрявою ночі і в залежности від неї ясности чудових зорь, ми до них звикли… І тому що це все — так, тому — кажемо — немає в нас до себе частенько поваги, немає чести національної, національного самопова-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин