Палітра · “За силою та могутністю звучання, напругою мазка Одарку Киселицю можна сміливо поставити поруч із Ван Гогом”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
О Оддааррккаа ККИ ИССЕЕЛЛИ ИЦ ЦЯЯ.. Трембіта, яка голосить за скороминущістю життя
Слово Просвіти, №13 за 2017 рік
Галина МАТВІЇШИН, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України
Твори нагадують наші собори Три останні десятиліття свого життя гордість образотворчого мистецтва Буковини та й усієї України — заслужений художник України Одарка Олексіївна Киселиця (1912—1999) — творила свій незбагненно-глибинний світ барв і образів у тісненькій двокімнатній “хрущовці”, що на проспекті Незалежності, 103, у Чернівцях. Тепер на фасаді п’ятиповерхівки бачимо непримітну меморіальну дошку: “У цьому будинку в 1962—1999 роках проживала Заслужений художник України Одарка Киселиця”. За іронією долі, рідкісного таланту мисткиня, отримавши звання, прочитала відчеканене — “народний художник України”. Це не насмішка — нагороди поміняли випадково, та ми знаємо, що творчість Одарки Киселиці достойна найвищих відзнак! Це стало зрозумілим уже від першої персональної виставки, яка стала відкриттям для широких кіл громадськості: ставши членом Спілки художників України ще 1954 року, на неї Одарка Киселиця чекала ще довгих 34 роки. Експозиція 1988 року у Виставковій залі в Чернівцях (нині — “Вернісаж”) стала відкриттям не лише для ширшого загалу, а й для поціновувачів мистецтва та фахівців. Тоді написали, що твори немолодої вже авторки нагадують наші собори, які є своєрідною моделлю Всесвіту: універсальні за змістом, довершені за формою й гармонійні з диханням Творця. Сьогодні, у 105-ту річницю від дня народження, чим Буковина віддячує своїй, залюбленій у цю землю, у її людей, у кожен хрестик вишивки, кожну крапельку на барвистій писанці, мисткині? Майбутня художниця народилася 1 квітня 1912 року в Берегометі, що на Вижниччині, де під впливом переважно родинного оточення сформувалася як цілісна та багатогранна особистість. 1996 року художниця отримала Обласну премію ім. Сидора Воробкевича. У жовтні 2014-го Берегометській школі мистецтв присвоєно ім’я Одарки Киселиці. Живописними полотнами чернівчани та гості міста можуть помилуватися у Чернівецькому художньому музеї, в якому відкрили нову експозицію образотворчого мистецтва, де представлені й твори мисткині. Стосовно музею… Квартиру, яку отримали несподівані спадкоємці, продали, благо, що колекціонери встигли придбати деякі твори, а це — сподівання-впевненість для поціновувачів прекрасного на зустріч із ними на виставках у майбутньому. До 100-річного ювілею від дня народження побачило світ видання “Одарка Киселиця”, що є найповнішим зібранням її творів. Управління культури Чернівецької обласної державної адміністрації заснувало щорічну премію імені Одарки Киселиці в галузі образотворчого мистецтва. Батько Одарки Лесь Киселиця — народний учитель і директор школи, водночас був і відомим на Буковині громадським діячем: активістом товариства “Руська бесіда”, видавцем і редактором “Діточої бібліотеки”, фольклористом (його записи народних пісень друкував Володимир Гнатюк), засновником самодіяльного театру в Берегометі, згодом завідував бібліотекою в Лукавцях, яку визнали зразковою на всю Україну. Мама майбутньої художниці теж була національно налаштованою інтелігенткою. За скупими датами офіційної біографії — злети й падіння, осяяння та пізнання, сповнені копіткою працею, тріумфами й невдачами дні талановитого митця. Малярство Одарка Киселиця студіювала спочатку у майстернях художника-аматора Рацького та відомого буковинського маляра Пантелеймона Видинівського (1928—1930 рр.). Дуже здивувало, що в публікаціях, які з’явилися впродовж останнього десятиріччя, практично ніхто з авторів не згадує цього художника — Рацький не став знаменитістю, проте Одарка Олексіївна згадувала про нього з теплотою і вдячністю.
Згодом закінчила Празьку академію мистецтв (1930—1939 рр.). Педагог Вратіслав Нехлеба, що славився надзвичайною вимогливістю до студентів, беззастережно визнавав здібності серйозної і терплячої дівчини з Буковини, яка в стіни престижного навчального закладу принесла глибинне відчуття естетики народного мистецтва. А коли бувала у Чернівцях “на вакаціях” чи з інших причин — відвідувала студію Євзебія Ліпецького, яку митець вів у приміщенні Українського Народного Дому у Чернівцях. В студії Є. Ліпецького навчалися і Дарина Макогон (майбутня письменниця Ірина Вільде), Ірма Розеншток, Михайло Молдаван. З 1949 року Одарка Киселиця влаштувалася на роботу у Чернівецький художній фонд. Було надзвичайно складно: випускниця, гордість і надія престижного європейського закладу, затиснута в прокрустове ложе вимог соціалістичного реалізму! Тодішній Худ-фонд ставив дуже конкретні завдання: тиражувати портрети діячів радянської доби. “Ленін із дітьми”, “Ленін у курені”, “Ленін у човні, на площі, за трибуною…” і так до безмежності, до отупіння — переносити на полотно фотографію з мікроскопічною точністю, без будь-якого права на творчість та прояв власної індивідуальності (йдеться не про якість робіт — у радянську добу творили талановиті митці — а саме про систему). Хоча бували і винятки: два портрети, виконані Киселицею на конкурс — “Портрет студента” (1971 р.) і “Дівчина з книгою” (1971 р.). Обидві роботи помітили й відзначили на республіканському рівні у Києві та всесоюзному — у Москві.
Якось Киселиця зізналася, що не любить, коли їй дарують квіти Талант — вибагливий подарунок, який вимагає терпіння, щоденної копіткої праці. Він нищиться, коли людина спочиває на лаврах або від безвиході опускає руки. Художницю Одарку Киселицю оминуло і те, й інше. Хоча був у її житті момент, коли раптом здалося — уся ця трясовина остаточно поховає талант. Проте порятунок прийшов несподівано. Квіти! Хоча якось сама Киселиця зізналася, що не любить, коли їй дарують квіти: “Вони постоять, а далі в’януть, і нічого вже з ними не зробиш, хіба що намалюєш. Та неможливо дати друге життя кожніській квітці. Іноді просто не встигаєш вловити короткі години їхнього підневільного перебування у тісній вазі, задушливій атмосфері квартири. Тому не люблю, коли мені дарують квіти”. Шкодувала невинні створіння, які нічого не можуть вдіяти, а найменше — захистити себе. Проте завжди любила, аби в домі були безсмертники: їх можна малювати і малювати. А нарциси, братики, паничі і навіть чорнобривці згасали нестерпно швидко. Щоразу кидалася рятувати тремкі хвилини їхнього цвітіння і щоразу страшенно шкодувала, якщо за щоденними клопотами не завжди могла встигнути. Проте саме квіти дозволили їй повернутися до майстерності, набутої у стінах академії від талановитого наставника Вратіслава Нехлеби. Мисткиня реалізувала свій непересічний талант, малюючи натюрморти — букетики непримхливих квітів, глечики, верети (“Смуток”, 1969; “Солом’янки”, 1967; “Чорнобривці”, 1970) — на відпочинку в рідному Берегометі ще й пейзажі (“Барви осені”, 1973, “Напровесні”, 1971, “Верби”, “Серпневі отави”, 1973).
На першу персональну виставку художниця чекала довгих 34 роки Член Спілки художників України ще з 1954 року, на свою першу персональну виставку Одарка Киселиця чекала довгих 34 роки. До неї були причетними насамперед тодішній завідувач виставкової зали Юрій Якимчук, художники Петро Грицик, Орест Криворучко, Олег Любківський та інші. Приєдналася до них і мистецтвознавець Ірина Міщенко. Експозиція 1988 року у Виставковій залі в Чернівцях стала відкриттям не лише для ширшого загалу, а й для поціновувачів мистецтва та фахівців. Критики тоді написали, що твори немолодої вже авторки нагадують наші собори, які є своєрідною моделлю Всесвіту: універсальні за змістом, довершені за формою й гармонійні з диханням Творця. У книзі відгуків на першу вис-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
