Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 13 (961), 22 березня — 4 квітня 2018 3 квітня — 100-річчя від дня народження 3 квітня — 100-річчя від дня народження Лицаря Українського слова Олеся Гончара Лицаря Українського слова Олеся Гончара
Слово Просвіти, №13 за 2018 рік
Костянтин МЕШКО, в. о. директора Новомосковського історико-краєзнавчого музею ім. П. Калнишевського
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка, околиці Дніпропетровська. У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. У червні 1941 року в складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. За бойові заслуги нагороджений орденами та медалями. У 1959—1971 роках — голова правління Спілки письменників України, з 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України. Батьківщина письменника (робоча околиця Дніпропетровська), його життя, душевні принципи — усе вилилося на сторінки відомого в усьому світі роману, центральним образом якого став дивний, таємничий, старовинний собор. Працюючи над романом, Олесь Гончар 5 лютого 1967 року запише у своєму щоденнику: “Зближується все, з плавень сарматських, з Новомосковських напливає собор. Ломівка стала Зачіплянка, все, змістившись в просторі, зблизилось, зажило вже у новій поетичній географії, в нових взаємозв’язках, і почуваєш, як із цих зближень, реальностей, із твоїх уявлень, фантазій і візій виростає щось єдине, народжується ота моцартівська гармонія мистецтва… Буде “Собор”1. Роман “Собор” Олеся Гончара вийшов у світ 1968 року, і, хто знає, можливо, саме ця книга зберегла старовинний храм від намагань місцевих “браконьєрів” знищити його. Роман привернув увагу до новомосковського собору, місцева інтелігенція та студент-знаю до кого звертатись. Просив П. З., щоб від Спілки звернувся до уряду, — мовчить. Пускає мимо вух… Ідеали, як зорі: їх не досягти, але по них можна звіряти свій шлях. Уряд Італії постановив заборонити рух машин біля Колізею, щоб не створювати вібрації. А в нас біля Новомосковського собору браконьєри доморощені саме ставлять автостанцію, спішать, якраз щоб вібрація була!”3 За собор також боролись і переймалися його майбутнім мешканці Новомосковська. Саме з листів новомосковців письменник дізнався про незаконне будівництво автостанції поряд із собором. 20 січня 1982 року Олесь Гончар запише у свій щоденник: “З Новомосковська стара вчителька знову пише про козацький Троїцький собор: він же як білий лотос, як лебідь на водах, а вони знову його руйнувати!.. Під боком собору, біля цього дев’ятивежного чуда, зведеного народним генієм (без єдиного цвяха!), місцеві герострати навмисне ставлять… автобусну станцію! Якраз там, де згідно генплану мав бути парк, зелена зона. Відкинули й власний генплан, давай автостанцію, щоб розтрясла, донищила нашу славу і гордість. І нікому несила зупинити свавільників. Міністерство культури лицемірно проливає крокодилячі сльози. “Нічого не можу, вони вже вгатили в фундамент 200 тисяч”, — каже міністр Безклубенко, до якого я вже двічі звертався. Держбуд і той проти, заборонив порушувати генплан, а їм плювати. Закон про охорону є, а що їм закон? Бандитня, мафія безкарна, вандали, на яких управи нема… Написав щойно про це листа до Ляшка, Голови уряду. Може, він їх зупинить?”4.
Закінчення на стор. 11
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
