Очевидець і літописець · “Чи задумувалися над тим, яку високу ціну платила Софія Русова за свою українську любов?” · с. 6сторінка оригіналу ↗
Простіть невігластво земляків, професорко Русова
Слово Просвіти, №13 за 2018 рік
У Чернігові розгорівся черговий скандал. Цього разу довкола імені Софії Русової. Редактор тамтешньої популярної Інтернет-газети “Сіверщина”, відомий просвітянин Василь Чепурний порушив перед владою, укотре, питання про достойне пошанування пам’яті видатної українки. На його думку, у найкращий спосіб це можна було б зробити, присвоївши ім’я Русової (або родини Русових) головній бібліотеці області, яку вона із чоловіком Олександром та ще кількома однодумцями засновувала 140 літ тому. У публікації йшлося про безглуздість увічнення в назві цього важливого просвітницького осередку краю накинутого окупаційною російською владою ще 1922 року імені людини, яка не мала жодного стосунку ні до Чернігова зокрема, ні до української культури, книги загалом, — високопосадового чиновника Російської імперії й письменника за сумісництвом Володимира Короленка. Як зазвичай буває в такій ситуації, відразу знайшлися дуже крикливі й нетерпимі до не суголосних їхньому менталітету думок захисники російського духу.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Про “буржуазну націона) лістку” із “ситого Заходу” в інтерпретації бібліотеч) них працівників Прикро, але більшість із нас уже звикає до такої тривожної тенденції: як тільки українці, у себе вдома, виявляють бодай найменші потуги до подолання набутого принизливого комплексу хохла-малороса, як тільки активізуються спроби національно свідомої інтелектуальної еліти пізнати і ствердити в свідомості пересічних українців справжніх, а не нав’язаних ззовні героїв нації, — відразу ж виникає, ніби диригований чиєюсь невидимою рукою, шалений, безпосередній чи опосередкований, спротив. Однак у цій ситуації незвичним є те, що захищати Короленка в Чернігові стали не обиватителі, яким, зрештою, все одно з тими іменами чи перейменуваннями, а… працівники самої бібліотеки з її керівництвом на чолі. Отож інтелігенція, нібито еліта краю. У цьому контексті напрошується для обговорення проблема консерватизму, а то й неприхованої антиукраїнськості значної частини нашої бюджетної інтелігенції. Як і з’ясування причин, чому саме працівники бібліотеки на чолі з її керівницею Інною Аліференко стали горою за “свого” Короленка. Більше того, чому саме вони дозволяють собі висловлювати прилюдно нісенітниці з чужого, ще радянського, голосу. Мовляв, Софія Русова втекла з радянської України на ситий Захід. Отож, послуговуючись лексикою тодішніх кремлівських ідеологів, є “запроданка і зрадниця інтересів трудящого народу”. Пошук відповідей на запитання, чого більше в таких сентенціях — невігластва, політичної заангажованості, браку знань чи бездумного нехтування чину українського інтелігента-патріота, — потребує окремої публікації. А поки що хочу запропонувати читачам “Слова Просвіти” цілковито невідомі ще в Україні окремі сторінки з життя цієї “буржуазної націоналістки” на “ситому” Заході. Ідеться про віднайдене автором в одному з архівів Великої Британії, невідоме досі в Україні, листування Софії Русової з керівництвом Українського пресового бюро в Лондоні, яке діяло упродовж 30-х років минулого століття за матеріальної підтримки і безпосереднього керівництва американця українського походження Якова Макогона. Втім, перед цим першодруком варто нагадати кілька фактів із біографії Софії Русової періоду її життя в Україні.
Українська патріотка без краплини української крові Дівоче прізвище Софії — Ліндфорс. І генетично в неї не було жодної краплини української крові. Народжена 1856 року в Богом забутому закутку півночі Городнянського повіту Чернігівської губернії, що на пограниччі з Білоруссю, в селі Олешні, від батька-шведа і матері-француженки. Батько мав там маєток і працював на державній службі. Швидко набув авторитету серед місцевого селянства. І не лише за те, що збудував своїм коштом у селі лікарню і школу, а й тому, що був добрим і справедливим. За те й любили його в цілій окрузі, не раз обирали мировим суддею. У 18-літньому віці доля юної і красивої франко-шведки Софії перетнулася з долею українського патріота Олександра Русова. Та так, що зі світлою пам’яттю про нього та з Україною в серці жила до останнього подиху свого довгого життя. Ще юною працювала повитухою на хуторі біля Борзни, навчала селянських дітей в Олешні, створила в Києві перший український дитячий садок. За часів Української Народної Республіки з головою поринула у вир подій, пов’язаних із наростанням хвилі українського національного відродження. Очолила “Національний Комітет Учителів”, була серед співзасновників педагогічного журналу “Світло”. Далі — керівник управління початкової школи Міністерства освіти, ініціатор дерусифікації української освіти. Розробник концепції української національної школи. Коли уряд УНР переїхав до останньої своєї столиці — Кам’янця-Подільського, ініціює створення двомісячних курсів українознавства для вояків української армії, пліч-о-пліч працює з тодішнім ректором цього університету Іваном Огієнком, засновує “Союз Українок” і стає його першим головою. Не зрадила своєму високому житейському чину служіння Україні й на еміграції. У Празі стала професоркою Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, активним глашатаєм українського питання в Західній Європі. Таких промовистих фактів із життя цієї дивовижної української патріотки-державниці можна навести багато. Але хочеться публічно поставити тим бібліотечним працівникам і очільникам гуманітарного напряму ОДА в Чернігові, що нібито належать до так званої еліти нації, кілька запитань: Чи відомі їм такі факти про свою землячку? Чи пробували збирати численні вирізки про це з діаспорних видань, мережі, копіювати видані за кордоном її власні книги, які донедавна були у спецфондах і які тепер стають доступними? Втім, для тих, хто цим направду цікавиться. Чи хотіли, бодай для порівняння, поставити на терези внесок в українське відродження, про яке ми так часто тепер говоримо, Софії Русової і того ж любого їм Короленка? Чи задумувалися над тим, яку високу ціну платила зневажувана ними Софія Русова за свою українську любов? Поясню. Платила за цю любов дорогою ціною: тюремними ув’язненнями, висилками, вимушеною розлукою з чоловіком, якому влада забороняла жити в Україні.
Учні Школи С. Русової в Олешні
М. Тимошик і Г. Дацюк біля пам’ятника С. Русовій у Ріпках
“Коли мова йшла про ук) раїнську справу, то ніщо не могло спинити її завзят) тя…” Відповідь на запитання, як і чому ця не українка за походженням так заповзято й безкорисливо відстоювала українську справу, як любила свою другу набуту Батьківщину — Україну і як дбала про неї у вимушеній еміграції, можна зрозуміти зі спогадів її сина Юрія Русова: “Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близьких. Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал і, навпаки, часто щось додавало їй якоїсь нової сили для громадянської і політичної праці”. Пані Софія важко переживала еміграцію. Та ще більше вона переймалася тим, що діялося в рідній для неї (через велике кохання до свого чоловіка Олександра Русова) Україні. Там більшовицькі сатрапи за вказівками Москви вже так змордували українське селянство, що від голоду та недоїдання від 1932 року гинули сотні тисяч дітей. Знаючи з преси про результативну діяльність Українського пресового Бюро в Лондоні, вона відправляє туди (з проханням будь-що опублікувати в англійській пресі) написаний воістину кров’ю серця “Заклик на запомогу українських дітей” до чесних людей світу хоч щось зробити, щоб зупинити масштаби цієї світової трагедії.
Зрештою — передчасними смертями чоловіка й тримісячної їхньої доньки Людмилки, виснажливою нервовою й невдячною громадською працею на ниві українського просвітництва, вимушеною й безрадісною еміграцією. Ім’я ж її упродовж багатьох десятиліть згадувалося тут лише в негативному плані: пані-капіталістка, буржуазна націоналістка, запроданка і зрадниця інтересів трудящого народу. Цього, бодай крихту, варто таки знати обласним бібліотекарям, працівникам “українського культурного фронту”, щоб не ганьбитися емоційними й бездоказовими репліками про так зване зрадництво Софії Русової і її “сите життя” в еміграції.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
