Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Творчий досвід 15-літнього Олеся Гончара — це насамперед досвід розвитку образного світовідчуття майбутнього талановитого письменника”. · 8 Рік Гончара · с. 8сторінка оригіналу ↗

«... мене з Гончаром нічого не могло розділити за його життя, не розділить і тепер, ніколи не розділить»

Слово Просвіти, №13 за 2018 рік

Творчо-професійні, громадянсько-суспільні й людські стосунки Олеся Гончара з Дмитром Павличком — особлива сторінка Гончарознавства. У першому томі “Спогадів” Павличка є стаття “Олесь Гончар (Іди за мною!)”. Постать Олеся Гончара подана, як найголовніша в творчому житті Дмитра Павличка. Оксана СЛІПУШКО, професор КНУ ім. Т. Шевченка, м. Київ Учень 10 класу Павличко уважно читав перший роман Гончара “Прапороносці”, захоплювався ним. Пізніше Павличко напише у спогадах: “Але вже тепер, за нових часів, коли я побачив на стіні в Рейхстазі прізвища українських червоноармійців, мене вдарила думка про те, що всі Хаєцькі, Маковеї, Блаженки і Шовкуни повернулися з війни рабами. Сталін погнав їх на війну з УПА, в колгоспи на безоплатну роботу, їх переслідували за українську вишиту сорочку, мову і пісню. Все, що вони здобули, пішло Москві”. 1954 року Павличка прийняли до Спілки письменників України на пропозицію Миколи Бажана. Заяви його не було, як і рекомендації Львівського відділення Правління СПУ. На тому засіданні був Гончар, який підтримав кандидатуру Павличка. Значить, уже знав його твори. Свої враження від першого близького спілкування з Гончаром Павличко описав так: “Людська гідність і національна самопошана — це те, що з поведінки Гончара впало мені в око і запам’яталось назавжди”. 1959 року на з’їзді письменників Павло Тичина критикував збірку Павличка “Правда кличе!”, Олесь Гончар сказав Павличкові: “Добре, що ти не подякував Тичині за його слово. Знаю, ти не послухав самого Кондуфора! Не треба дякувати за холуйську службу владі!” У Львові взимку 1959 р. Павличко проводжав Гончара до його готелю. Глибокими заметами ішли вони — Гончар попереду, позаду Павличко. Дмитро Васильович зізнавався, що він пригнічений русифікацією України: “Я не бачу виходу для себе з ситуації, коли мене змушують каятися за вірші з книжки “Правда кличе!” Мені хочеться покинути це мерзенне життя, повернутися в ліс, де я вже був, але там уже нема тих…” На це Гончар відповів дуже коротко: “Іди за мною!” Павличко згадує, що “зрозумів двозначність його відповіді. Замовк і, засоромлений своїм набридливим скиглінням, ішов… за Гончаром. Ішов тієї ночі, ішов довго через усе життя своє, аж до прощання з ним на Байковому цвинтарі. Але “Іди за мною!” означало також “не йди поруч”. Я навчився того вечора тримати дистанцію, йдучи за Гончаром. Я ніколи не ніс ореола над його головою, душею чув його душу, намагався бути серед тих письменників, яких називали гончарівцями”. Павличко згадує: “Моя зустріч із Шелестом пройшла під знаком особливо доброго ставлення до мене з боку Олеся Гончара. Саме Олесь Терентійович зіграв першорядну роль у тому, що мені пощастило з 1963 року покинути Львів, жити в Києві, належати, з одного боку, до шістдесятників, а з другого — до старших письменників, які не тільки там, де можна, а й там, де заборонено, проводили лінію на збереження, захист, розвиток української мови й на виховання письменницького середовища в дусі служіння хоч пригнобленій, але живій Україні”. 3 квітня 1968 року відбувся ювілейний вечір Олеся Гончара до 50-річчя від дня його народження. Павличка викликали в ЦК КПУ й попередили, щоб на вечорі ніхто не згадав його роману “Собор”. Але Павличко, вітаючи Гончара від імені Спілки письменників, перераховуючи всі його твори, згадав “Собор”. Але ж тільки назвав цей найкращий твір Гончара, все життя потім дорікав собі за те, що злякався, промовчав. Важлива сторінка їхніх стосунків — дискусія про творчість Івана Франка. У серпні 1986 р. відзначали 130-ліття з дня народження Каменяра. Павличкові зателефонували з російської “Литературной газеты” з проханням написати статтю про Івана Франка. В тій статті читаємо: “Майстер простого, небагатослівного, безжально реалістичного письма, Франко створив десятки й сотні розмаїтих людських портретів, дістаючись до найпотаємніших закутин душі, в кожному випадку йдучи за правдою характеру й правдою життя. Він знищив і, здавалося, розвіяв назавжди сентиментальну, псевдонародну й псевдоромантичну традицію українського оповідання, яка, проте, несподівано відродилася в наші часи під виглядом особливо підсолодженого поетичного романтизму, не маючи, зрозуміла річ, перед собою жодної перспективи”. Гончар несподівано написав листа Павличкові, хоч вони ніколи не листувалися. Для Павличка той лист був болісним. Олесь Терентійович відзначив, що здивований, бо автор “кидає каміння Валентина Гончар, Дмитро Павличко, співачка Галина Колесник, Олесь Гончар, Іван Драч і диригент Володимир Колесник. Конча-Озерна, 1991 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин