Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Творчий досвід 15-літнього Олеся Гончара — це насамперед досвід розвитку образного світовідчуття майбутнього талановитого письменника”. · 8 Рік Гончара · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Війнуло земним, неповторним, як сама юність…» Олесь Гончар — працівник районної газети «Розгорнутим фронтом»

Слово Просвіти, №13 за 2018 рік

Олексій НЕЖИВИЙ, доктор філологічних наук, професор Тоді йому виповнилося тільки п’ятнадцять років. Так, усього лише п’ятнадцять, а він — випускник Бреусівської семирічки — вже працівник районної газети “Розгорнутим фронтом” — органу Бригадирівського райпарткому та райвиконкому Харківської області. Тепер це Козельщинський район на Полтавщині. Що міг тоді відчувати й розуміти допитливий юнак, у якого найбільшим бажанням у житті було писати, навіть образно відтворювати те, що бачив. Трагічний 1933 рік. Саме тоді, після закінчення школи, Олесь Гончар став штатним працівником газети, до якої став дописувати ще школярем. У Бреусівці він почав навчатися у кінці 1931 року. А 24 грудня 1931 року газета “Розгорнутим фронтом” повідомляла: “Дзвони на індустріалізацію. На виклик василівчан відгукнулись колгоспи х.х. Сердюків та Вин ників — “Шевченко” та “Нове життя”, які ухвалили мідні дзвони з Бреусівської церкви віддати на індустріалізацію країни. Викликаємо всі села де ще є церкви — останні притулки класового ворога — виносити ухвали та здавати дзвони на індустріалізацію”. Ця інформація насамперед свідчила про те, що в полтавському краї тривало знищення духовності українського народу. А восени 1932 року почався зловісний голодомор. Газета “Розгорнутим фронтом” від 21 лютого 1933 року повідомляла, що весь Бригадирівський район — чорний район, що за відсутність більшовицької боротьби у збиранні насіння занесений на чорну дошку. Читаємо замальовку від 9 травня 1933 року “Два трактористи” за підписом Олесь Гончар. Чомусь її пейзажний зачин викликає якусь тривогу, відчуття, що нове не завжди краще від того, яке складалося століттями: “Сонце побороло ворону ніч… Розвіяло туман… і, мов на долоні вималювався ландшафт Сухої: традиційні хатки і верби… Чернеча гора з переярками… і незабутні глибокі сліди… Аза селом два трактори різали м’які стерні полосами чорного мила”. Далі молодий автор переходить до, здавалось би, побутової сцени: обіду двох трактористів. Однак саме вона є красномовним свідченнях тих кардинальних змін, що пройшли на селі, які талановитий Павло Тичина висловив у досить категоричній образній формі: Одна одна турбація Традицій підрізація Колективізація. Що ж побачив нове в той зловісний 1933 рік молодий автор? “Колгоспна їдальня. Тут і Лаврін і Ілько. Проте Ілько, як ударник одержав кращу вечерю. Лаврін обурився. Лице почервоніло, затряслось підборіддя: — Що? Я не тракторист? Не водній зміні з Мечем!? Чому вечері неоднакові!? — А виорали ви однаково? — втрутився бригадир. — Давай, Лавре, позмагаємось. По-більшовицьки! — (це Ілько весело)”. Однак у декого з читачів уже тоді складалося враження, що результати більшовицького змагання виражались у більшій тарілці супу для напівголодних людей. Саме жорстокий голодомор, бажання врятувати своє життя і близьких людей, спонукає до тяжкого, за тодішніми мірками, злочину селянку із Пісківської сільради. На колгоспному полі вона зрізала кілька колосків. (“Покарати куркульку Первакову”, газета “Розгорнутим фронтом”, 4 липня 1933 р.). Стилістика тодішньої радянської преси змушувала оперувати специфічними, тобто антигуманними, мовними формами: куркулі та їх поплічники, намагання зірвати виконання продподатку, розікрасти колгоспний урожай, зоставити колгоспників без хліба, пошкодити колгоспам, розвалити їх з класовою метою і т. д. Коротка за змістом інформація “Близько нам додому…” (5 серпня 1933 р.), за підписом О. Гончар, насправді розповідає про трагічні наслідки голодомору. У Лутовинівській сільраді керівництво колгоспу “Розгорнутим фронтом” не організувало польові табори, хоча відстань до села півтора-два кілометри. “Через відсутність таборів, прогули і запізнення на роботу в колгоспі ганебний прорив у збиральній”. Насправді зміст стає зрозумілішим, якщо згадати про спустошені полтавські села, коли знесилені селяни в трагічному чеканні нового врожаю не могли подолати відстань у півтора-два кілометри. Бібліографічний покажчик “Олесь Гончар” (“Український письменник”, 2013 р.), що підготовлений у Національній парламентській бібліотеці України подає за 1933 і 1934 роки дев’ять назв газетних публікацій на сторінках газети “Розгорнутим фронтом”. Насправді їх набагато більше. Укладений нами покажчик (упорядники Оксана Нежива, Олексій Неживий, Олександр Неживий) містить уже 41 позицію. У дев’ятому томі творів Олеся Гончара (Гончар О. Т. Твори: в 12 т. Том 9. Книга 1. К.: Наукова думка, 2012. — 887 с.) в коментарях вміщено такі публікації із газети “Розгорнутим фронтом”: “Два вечори”, “Два трактористи”, “Зима в колгоспі “Перебудова”, “Розтопити крижану байдужість до дітей”, “Доки ж в Сухій знущатимуться з коней?”. Критичне ставлення до далеко не позитивних прикладів “нового” способу життя, вміння аналізувати, хоча б на рівні окремих епізодів, найбільш характерне для цих кореспонденцій. Таким є допис “Розтопити крижану байдужість до дітей” (1934. — 1 лютого), де йдеться про дитячі патронати для дітей-сиріт, що створені в багатьох колгоспах району. Хоча молодий журналіст і не називає причини їхнього сирітства (а це, безсумнівно, голодомор 1933 року), однак правдиво відтворює картини їхнього жалюгідного існування: діти худі, слабі, бо “те, що варять дітям, поїдає управа колгоспу”, вони не відвідують школу, живуть у брудних холодних приміщеннях. І як підсумок: “Партосередки сільради повинні розтопити байдужість бюрократизму у ставленні до дитячих патронатів”. Творчий досвід 15-літнього Олеся Гончара — це насамперед досвід розвитку образного світовідчуття майбутнього талановитого письменника. До того ж перші життєві враження дитинства та юності нерідко збігалися з національним світобаченням українців, особливо

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин