Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Рік Гончара · “Олесь Гончар справедливо констатує, опираючись на власний досвід, що перебування в неволі психічно травмує будь0яку людину”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Олесь Гончар між творчою свободою й тоталітарним шаблоном

Слово Просвіти, №13 за 2018 рік

Микола СТЕПАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, член НСЖУ, член НСПУ, Полтава “О. Гончар — мудрець, він за строєм душі філософ. Йому б не письменником бути, або й ним, але не зараз. “Думайте про високе”, “Бережіть собори ваших душ” — це крик у пустелі, філософи завжди були пустельниками”. Так про Олеся Гончара сказав великий український правдолюб Григір Тютюнник. Сперечатися з цим майстром слова навряд чи хто осмілиться, бо сягнути його вершин у царині малої прози ще нікому не вдалося та, мабуть, і не вдасться. А ось на Олеся Гончара, про якого щойно цитоване величне слово мовив його краянин, котрий у таких речах, як критик, “рідко помилявся” [7 вересня 1993]1, помітні нападки, причому з різних боків, від різних людей. Письменника звинувачують у численних гріхах: прислужувався владі, приймав від неї нагороди, обіймав високі посади, зрештою, не опинився в таборах ГУЛАГу разом із Левком Лук’яненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком й іншими українськими достойниками, не полишив на знак протесту України й не виїхав за кордон разом із Миколою Руденком, Петром Григоренком, Надією Світличною й іншими, кому судилася свого часу емігрантська доля. Критики намагаються довести, що Гончар — гість із минулого, що його романи, оповідання, новели, публіцистика не про день сущий, а про день збіглий, що вони пронизані комуністичною риторикою, що митець нібито спотворював історичну дійсність, підлаштовуючи її під тодішню ідеологію. Одне слово, Олесь Гончар — великий грішник, про якого варт забувати або принаймні не актуалізувати його творчості, не вивчати її в школі (хай припадає порохом забуття), поступово виводити набуток письменника з літературно-мистецького простору. Безгрішних у цьому світі не було й не буде. Це правда. Та правда і в тому, що все пізнається в порівнянні. Є гріхи непрощенні й прощенні, вимушені й невимушені. До речі, це добре потверджує сам Олесь Гончар, оцінюючи літературний хист Григора Тютюнника в такому письменницькому контексті: “Був Яновський і був Собко. Був Григір Тютюнник і був графоман Хорунжий” [2 грудня 1994] і радячи авторам п’ятитомної “Історії української літератури” обов’язково вияскравлювати з-поміж великої армії художників слова людей творчих, талановитих і пустопорожніх балакунів, затятих ортодоксів, не заганяти весь літературний процес у якісь штучно зліплені рамки. Отож в українській літературі були Олександр Корнійчук, Любомир Дмитерко, був літературний критик Микола Шамота й був та залишається Олесь Гончар зі своїми “Тронкою”, “Собором”, “Твоєю зорею”, пристрасними публіцистичними зверненнями на захист української мови, культури, героїчної минувшини та непростого сьогодення. Якщо не зважати на подану вище сентенцію про пізнання всього в порівнянні, а діяти за принципом “все і вся”, то в нашому духовному світі не буде Павла Тичини з його геніальними “Соняшними кларнетами”, бо йому належить і “Партія веде”, не буде Максима Рильського з його “Трояндами й виноградом”, “Мандрівкою в молодість”, бо він автор слів “Пісні про Сталіна”, як не буде й композитора Левка Ревуцького, що написав музику до поезії про “Слово Сталіна між нами, Воля Сталіна між нас!”, не буде енциклопедиста й поета Миколи Бажана з його “Уманськими спогадами”, бо він хоч і не з власної волі, проте ж уславляв людину-ката, яка “стоїть в зореноснім Кремлі” й видає себе за “великого товариша, І Вождя, і найближчого улюбленого друга”. Наводити приклади можна й інші, долучаючи Олександра Довженка з його фільмографією — “Землею” та “Аероградом” — й багато інших знакових постатей, без котрих немислиме минуле, теперішнє й майбутнє нашої культури. Олесь Гончар чітко усвідомлював свою місію в житті, завжди сповідуючи принцип справедливості, чесності, доброти. На долю митця випали нелегкі випробування, але його “сам Бог … зберіг, щоб … ще побув на цьому білому світі, щоб міг щось добре зробити для свого народу” [15 грудня 1980]. Письменник майже постійно зазнавав “тиску в тисячу атмосфер” [1 травня 1968]; як сам висловився, “у вічнім протистоянні… минало життя” його [11 квітня 1993]. У щоденниках Гончара рясно розсипані сповнені гіркоти зізнання на кшталт: “До знемоги виснажений, болить душа. Втомився жити. І знов облягають сумніви: чи кому потрібні твої щоденні зусилля, твій неспокій, твій біль?” [1 лютого 1990]. Себе митець порівнює з птахом, який має підбите крило, але мусить летіти. “І летітиму, — запевняє письменник, — до тих заобрійних виріїв, летітиму, братове, доки стане снаги!” [5 грудня 1989]. І дотримався він цього слова, знявся у високість, яка підкорювалася одинакам, довів, що “не належить до “правнуків поганих”, а має “право… не соромлячись, з чистим сумлінням глянути в мужні Тарасові очі” [9 березня 1995]. Зрозуміти біль душі, розтаємничити бажання, збагнути тривоги, сподівання Олеся Гончара, заперечити “нетабірні” звинувачення, які йому нині закидають, допоможе передусім ось ця розлога, але доречна саме такою щоденникова нотатка, датована вже далеким 13 грудня 1978 року: “Українців за вдачею можна б поділити в основному на дві категорії: є в нас “порода хитрих” і “порода безхитрісних”. Перші — це оті унтери, що тримали колись на собі імперію, постачали кадри держиморд, а при потребі вміли незрівнянно лабузнитись, ставали перед панством тихесенькі, богобоязливі, а в наш час — деканами: освоїли вміння душити подушкою, телятками підлазять до якого-небудь батечка під його протекційну руку, яка когось відсторонить, а теляткові смирненькому циці дасть… Другий тип — це оті безхитрісні, відкриті натури, що їх формували походи, козацька степова воля, життя в товаристві, оспіваному Гоголем; вони дозволяють собі розкіш жити розкуто, вони не захищені панцирем лицемірства й холуйства та інтриганства, і через те їх частіше дістають отруєні стріли, від яких вони гинуть по-лицарськи, на бранному полі… Дехто вважає, що хитрощі, потайність, вміння догоджати — це все вияви розуму і що “порода хитрих” життєздатніша, навіть мудріша, та все ж мені більше до душі оті аж ніби легковажні сміливці, прямодушні, відкриті, що їх бачив на фронті, що несуть в собі веселу якусь соколиність, — про них найперше хочеться писати!..” Висловлене бажання природне, бо за всіма аксіологічними параметрами, які стосуються творчого подвигу, громадянської позиції, Олесь Терентійович — з-поміж “безхитрісних, відкритих натур”, він не носив панцир лицемірства, холуйства, інтриганства, і його часто ще за життя діставали отруєні стріли, і, хоч як дивно, після відходу в кращі світи ці стріли все ще прямують у його бік. Та й друга категорія — “безхитрісні, відкриті натури”, — за виваженою версією Гончара, досить неоднорідна. У щоденниках ці “натури” поділено на тих, хто опинився у в’язницях, таборах, і тих, кому даровано волю, тобто Україна мала “достойних, котрі упродовж років були дискриміновані, зазнавали переслідувань чи по той бік, чи по цей бік концтабірних дротів” [9 березня 1992]. Гончар міг опинитися в таборах-гулагах. Доля досить часто в різні періоди життя випробовувала його, і не раз він опинявся за крок від біди. Згадаймо хоча б, як молодому авторові новели “Модри Камень” кримінальну статтю підвели: “шлюб з іноземкою (хоч про шлюб і не йшлося) трактується як … зрада батьківщині” [11 квітня 1993]. А “на обласній нараді творчої молоді секретар обкому Дунаєв у своїй доповіді наліпив… студентові” — Олесю Гончарові — “страшний ярлик “буржуазного націоналіста” [Там само]. “Дивно, — занотує Олесь Терентійович у щоденниках через 47 років (11 квітня 1993 року), — чому КДБ тоді не вчепилось до мене, маючи такий публічний донос…” [Там само]. Можна лише уявити, говорить у своїх спогадах про драматичний для Гончара 1946 рік його багатолітній дніпропетровський друг Сергій Завгородній, чого б вимагав слідчий КДБ “від трибуналу Олесеві Гончару” [Там само]. Зрозуміло, що це жорстоке шельмування вибило з колії повістяра-початківця. “Я виходжу в світ з тавром на лобі, — повідомляє він 2 вересня 1946 року в листі до друга Василя Бережного. — Як би там не було, а я паралізований… Цей удар був для мене тим тяжкий, що він із-за спини, я його ніколи не сподівався”. А чого вартувала авторові “Собору” “антисоборна кампанія”! Тоді Гончарова територія “по цей бік дроту” звужувалася, а впритул наближалася, дихала в спину територія “по той бік дроту”. Аргументованим підтвердженням сказаного є свідчення колишнього першого секретаря ЦК Комуністичної партії України Петра Шелеста: “Насідали тоді наші на мене з усіх сил, все вимагали вашої крові. Особливо лютували Грушецький, Ватченко і цей, теперішній (імені Ве-Ве [Володимира Щербицького. — М. С.] він уникає називати). В одну душу вимагали: “Вивести його з ЦК, не обирати на з’їзд у Москву!” (Що й було зроблено на ХХІІІ). “Відкликати з депутатства!” (Я про це не знав). Ішлося навіть про те, щоб влаштувати процес, судити “за клєвету на існуючий лад” і “в Мордовію його, в концтабори!..” ” [6 квітня 1989]. Сам Олесь Гончар не приховує того, що “не рвався на гулагівські нари” [8 березня 1995], пояснюючи це тим, що за ним уже “були гітлерівські концтабори (в Білгород-ці й Харкові влітку 1942-го)” [там само], де він “з тисячами полонених гинув” [25 червня 1995], а “досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого…” [Там само]. Митцеві було “важко, боляче” згадувати “про оті сатанинські бої на Білгородщині. Про відступ, коли хотілося вмерти. Про полон. Про крах ілюзій, що їх розвіяв концтабір, оту пекельну Холодну гору” [21 серпня 1967]. Його й через багато літ після перемоги вимучували спомини про “війну, окопи, концтабір Холодної гори” [22 лютого 1976], “коли опинився в безодні на краю”, де “не було води, не було затінку, був лише концтабірний дріт літа 1942-го і палюче сонце, що нещадно горіло цілоденно” над бранцями, і “все інше, що звалось кошмаром фронтів” [11 квітня 1989]. За щоденниковою версією послідовно відтворюються події, пов’язані з перебуванням Олеся Гончара в німецькому полоні. Перша нотатка про “страдницьку ту одіссею” [22 лютого 1988] датована червнем 1943 року. Її зміст — свіжий спомин про “дев’яте коло Дантового пекла” [там само], про те, як невільники “стояли цілими днями під липневою спекою — в черзі за півлітрою води! Це була норма на цілий день”, як їли “вонючу баланду з червивим сиром”. Пізніше з’являлися діарійні одкровення, де йшлося про “невідомість за колючим дротом табору” [22 жовтня 1975], яку доводилося з таким нетерпінням ждати, про “табірну макуху” [15 грудня 1980], про той же “Білгород літа 1942-го… і спеку нестерпну”, “як у Сахарі”, про “тисячі й тисячі … в таборі за колючим дротом” та “долю… полоненську — невідому” [6 березня 1986]. Олесь Гончар справедливо констатує, опираючись на власний досвід, що перебування в неволі психічно травмує будь-яку людину — кого більше, кого менше. “Стати нічим, стати нелюдиною (хоч на якийсь час)”, наголошує він, не може минутися безслідно, воно неодмінно втручається в буття наше й болісно редагує “його до кінця днів твоїх” [23 січня 1972]. Прикро лишень, що уникнути цього жаху людство не може — це ще один висновок Олеся Терентійовича, — позаяк “свобода і тиранія йдуть, обійнявшись, по світу. Вони нерозлучні, вони інтернаціональні. Як день і ніч” [там само]. Тяжке перебуле не минуло безслідно. “Німецький полон, Холодна гора, — зауважує автор щоденників, — надломили здоров’я, обмежили мої можливості” [31 травня 1990]. Однак, хоч як парадоксально, але саме війна та ще вік зіграли й позитивну роль у біографії Гончара: він не опинився з-поміж тих, кому доля вготувала нелюдські “мордовські університети”. “Якби не війна, — прогнозує Олесь Терентійович, — якби я був молодший, — мені, звичайно, теж не минути б Мордовії чи Колими” [там само]. Письменник опинився б поруч зі своїм другом-поетом Леонідом Лупаном, який був “засуджений по сфабрикованій справі (звичайно ж, за “націоналізм”) і загинув… у таборах НКВД десь у Карелії” [29 листопада 1991]. Урятувало те, що вірний товариш, харківський однодумець “не пробовкнувся перед слідчими”, знищив листи перед арештом [там само]. Коли б цього не сталося, не минув би “тих карельських таборів” [там само] й Олесь, дотягнулася б безжальна енкаведистська рука й до нього. Фронтові дороги Олеся Гончара важкі, але найтяжчими, зізнається він у листі до

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин