Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Рік Гончара · “І знову, і знову болить за собор, за єдиний у світі, що дивом зберігся у вихорі революцій, війн, безбожжя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Голос Собору», с. 1

Голос Собору

Слово Просвіти, №13 за 2018 рік

Сергія Завгороднього, виявився “фронт післявоєнний”: “…не знаю кому — зі всієї СПУ — дісталося ще стільки інфарктів та реанімацій, як дісталося їх мені”. Олесь Терентійович лише формально був по цей бік колючого дроту, а духовно — “там, за колючими дротами сталінщини” [31 травня 1990]. Апаратники вважали його чужим, навіть небезпечним, оскільки не поділяв їхніх імперських планів, мав свою думку, завжди обстоював її, не боявся визнати власної провини, не піддавався на провокації, відмовлявся від вигідних пропозицій, говорив правду в очі, захищав чесних людей, особливо тих, над ким згущалися хмари несправедливості. “Більше того, — мовлено в щойно цитованій нотатці, — всі оті Суслови, Щербицькі, Грушецькі, Ватченки, Маланчуки, Брежнєви та їм подібні — для моєї долі були нічим не кращі за фашистів, до котрих цей солдат палав гнівом завжди”. Для Гончара, як він сам те визнає, “існував вибір: чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації” [там само]. Талановитий майстер слова пішов другим шляхом і потужно живив-таки дух нації, вірно служив до кінця своїх земних днів рідному знедоленому народові. І в тому, що забуяло шістдесятництво, не опинилося за ґратами багато інакодумців, не звелися нові атомні станції, які б могли стати “сестрами Чорнобиля” [6 серпня 1989], зрештою, у тому, що Україна наприкінці ХХ століття перетворилася на незалежну державу, посутня і його участь та роль. Уже було наголошено, що Гончар однаково цінував тих українців, які були по той і по цей бік концтабірних дротів. Він намагався встановити порозуміння між ними, доводячи, що роль і перших, і других непроминальна. Великою втратою Олесь Терентійович вважав те, що такі правозахисники, як В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Іван Світличний, Василь Стус та ін., опинилися в таборах, що “їх значною мірою знейтралізовано” [20 липня 1993]. Зрозуміло, що цей цвіт нації, ці одважні борці за волю, свободу, справедливість могли б багато зробити для України. За їхньої вимушеної відсутності життя, звичайно ж, продовжувало свій плин, позаяк українська інтелігенція, а в її гущі й незабутній Олесь Гончар, невтомно докладала багато зусиль, аби пригальмовувати, стримувати руйнівний процес, шалену ґвалтівну кампанію русифікації, обороняти рідну мову, де тільки можна, зупиняти закриття українських шкіл (нібито згідно з “волею батьків”) [20 липня 1993]. Тож, справедливо твердить письменник, “увесь тягар нерівної, щоденної, тяжкої боротьби по цей бік дроту, боротьби за збереження мови, тобто й самої нації, ліг на нещасну нашу інтелігенцію…” [Там само]. Цю суспільну верству достойно представляли дорогі Гончаровому серцю талановитий поет Василь Симоненко, самобутня художниця Алла Горська, неперевершений прозаїк Григір Тютюнник, милістю Божою композитор Володимир Івасюк, вдумливий літературознавець Маргарита Малиновська, сумлінний краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та безліч таких. “Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..” — резюмує Олесь Терентійович [12 березня 1992]. Про кожного з них у щоденниках, літературно-критичних розвідках, епістолярію мовлено наповнене глибинним змістом, позитивними емоціями слово. Так, Василь Симоненко в оцінці Олеся Гончара — “витязь молодої української поезії”, сила якої в тому, що вона вийшла з найглибших народних пластів, із мук людських, із гіркого плачу матерів над фронтовими похоронками, а Григір Тютюнник — “живописець правди”, з приходом якого в суспільство починає розквітати гуманістичне мистецтво, що уславляє й пропагує добро, любов, правду, повагу, справедливість, за яким “пробивається крізь вапняки догм жива творча думка” [28 вересня 1974], нове філософське буття, міцно вкорінене в товщу народу, у саму його зранену душу і зболіле тіло. Олесь Гончар з незмірною шаною ставиться до тих, хто пройшов табори, називає їх героями й закликає віддавати належне стійкості цих людей [14 жовтня 1991]. Водночас письменника дуже непокоїла така загострена й уразлива проблема, як табірний синдром. “Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, — пише він у листі до українського краєзнавця Степана Кириченка, — бо серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову, історію, культуру, а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режиму та мовчки чухали чуби”. Позиція Гончара з цього приводу неспростовна: “вся Україна в міру можливостей захищала себе як націю”, а “рух Опору — як і свого часу у Франції чи Польщі — був усенаціональним”. Ті, які відчули на собі страшний тягар табірного життя, переконує Олесь Терентійович, також досить різняться між собою. Одні з мучеників — Остап Вишня, Ірина Вільде, Володимир Ґжицький — “світлими вернулись до нас” [26 лютого 1993], бо розуміли, що винні в усьому не окремі особистості, а диявольська суть сталінщини. Гончар з особливим пієтетом наголошує, що десятирічна розлука з рідними, колегами, врешті-решт, із нормальним життям не засліпила, не озлобила “ворога народу” Остапа Вишню, а “саме в силі добра явила себе велич душі” [7 березня 1990] його. Павло Михайлович, як тільки-но прибув до Києва, обнявся з Максимом Рильським, і вони, мов брати, “знову купалися в жартах, мисливських бувальщинах — все між ними знову було так, ніби й не існувало 10 років розлуки” [там само]. Інші ж жертви режиму “виявляють дивовижну жорстокість”, “дозволяють собі ставитись так несправедливо до всіх, кому випала інша доля” [14 жовтня 1991]. Найпершочерговіше завдання, гадає письменник, у тому, щоб помирити, урівноважити всіх, віднайшовши для цього переконливі аргументи. Один із них — “Невже Україні було б легше, якби і Тичина, і Довженко, і Рильський, і Головко, і всі їхні ровесники опинились за колючим дротом?” [Там само]. Зрозуміло, що ні, бо боротьба за виживання нації тривала всякчас, а життя само по собі не творилося. Гончар закликає всіх до порозуміння, він сподівається, що “ті, котрі зараз у славі, а то й при владі”, заглянуть у душу “найбільшому поетові ХХ віку” [18 березня 1992] Тичині, або “вразливій людині нації” [24 липня 1993] Яновському, або “українському Мікеланджело” [5 січня 1994] Довженкові, зрозуміють, “як їм було жити в підрежимному, карцерному світі та ще й боронити рідне слово” [Там само]. Олесь Терентійович у щоденниках полемізує з цього приводу з багатьма опонентами. Гірко йому було читати у львівському журналі “Дзвін” “поезію колишнього в’язня концтаборів, людини глибоко нещасної, скаліченої назавжди” [7 березня 1990], людини, яка від імені розстріляного Курбаса слала прокляття авторові “Космічного оркестру” та “Вітру з України” Тичині, а разом із ним Бажанові, Сосюрі, усім, кого не поглинуло сталінське свавілля, й з ненавистю в голосі запитувала: “І вам — вільніше?.. Спокійніше й тепліше вам? Це все, що для щастя треба?.. Пощо ж ви, троглодити, вилізли з печери?” [Там само]. “Яка несправедливість! — із болем відгукується автор щоденників. — В чому ж вони винні? Що їх не поглинула Колима?” [Там само]. Істина, як бачимо, у кожного своя, а основне полягає в тому, що її не можна проігнорувати, що вона хоч і з різних позицій, але віддзеркалює складнощі та суперечності тодішнього життя, його духовно-ідеологічну суть. —————————— 1 Тут і надалі в дужках указуватимемо дату щоденникового запису (див.: Гончар О. Щоденники : у 3 т. / Олесь Гончар; упорядкув., підгот. текстів, ілюстр. мат. В. Д. Гончар. — К. : Веселка, 2008. — Т. 1 (1943—1967). — 455 с.; Т. 2 (1968—1983). — 607 с.; Т. 3 (1984—1995). — 646 с.). Закінчення. Поч. на стор. 1 Цього ж дня у листі до Голови уряду Олександра Павловича Ляшка Олесь Гончар пише: “Дуже Вас прошу ознайомитися з лис% том жительки м. Новомосковська Ганни Петрівни Євецької. Лист, як на мій погляд, виняткової важливості. Це далеко не пер% ший вияв тривоги, викликаної подальшою долею визначної пам’ятки вітчизняної архі% тектури XVIII ст. — Новомосковського Троїцького собору, що є мистецьким шедев% ром світового значення. Всі, хто дорожить скарбами народної культури, багато людей в республіці і в Москві сьогодні занепокоєні становищем, що склалося в Новомосковську й реально ставить під загрозу саме існуван% ня цього унікального витвору вітчизняного дерев’яного зодчества. Поруч з цим пам’ятником архітектури, зведеним народним генієм, нині споруджу% ється велика автобусна станція, виникає вона якраз на тому місці, де, згідно генераль% ного плану забудови Новомосковська, була передбачена зелена зона відпочинку. Роботи по будівництву автобусної станції під са% мим собором ведуться всупереч і на порушен% ня Закону про охорону пам’ятників історії та культури, всупереч розпорядження Держ% буду, який заборонив зводити цей об’єкт в охоронній зоні. З дивовижною впертістю місцеві товариші та підлеглі їм організації продовжують витрачати державні кошти на роботи, які неминуче мають завдати шкоди пам’ятникові народної архітектури, що йому немає ціни. Чому це робиться? Чому так грубо нех% тується і воля Закону, й голос громадськос% ті? Кричуще порушення законності набуло широкого розголосу. Досвідчені експерти (копію однієї доповідної додаю), Республі% канське товариство охорони пам’ятників, дніпропетровські художники та діячі куль% тури республіки в один голос виступають на захист визначної історичної пам’ятки, од% нак сваволю, антизаконні дії поки що не вда% ється зупинити. Міністерство культури республіки, його керівники цілком розумі% ють, про що йдеться, одначе й вони зараз тільки руками розводять: адже, мовляв, кошти вже витрачені великі… Безчинство й сваволя поки що виявля% ються сильніші за Держбуд, за Міністерс% тво культури, за самий Закон та за чесний голос радянської громадськості. Дорогий Олександре Павловичу! Мені боляче про це писати. Але ситуація склалась така, що, очевидно, тільки Ви, як Голова уряду, можете розв’язати цю безпре% цедентну справу зі своєю державною мудріс% тю й відповідальністю так, як цього вима% гають інтереси культури й патріотична гідність нашого народу”.5 Але, на жаль, відповідь була невтішною. 22 травня 1982 року до Олеся Гончара телефонує заступник Голови уряду: “…Телефонує Орлик М. А., за дорученням Голови уряду дає пояснення у відповідь на мій лист про Новомосковський собор. Так, факти підтвердились. Порушено закон про охорону пам’яток культури. Порушено генплан. Не виконано вказівку Держбуду. Свавільники, сякі%тікі, але… автостанція вже збудована! Буде перепрофіліровка, зроблять з неї готель, але через кілька років, бо треба винайти кошти. Буде відведено й шосе, але ж це вже в 12%й п’ятирічці, бо знову кошти… На винуватців, тобто на бандитів, накладено стягнення. Невелике. Бо їх, виявляється, благословляла сильна рука згори. Отак”.6 Всім серцем письменник переймається долею собору. Цей храм, що став частиною його життя, у якому він залишив частину своєї душі, стоїть такий же гордий і мовчазний, спостерігаючи за безчинством, що коїться поряд з ним. Та і Олесь Гончар, і собор все ж не здавалися. 14 квітня 1982 року письменник запише у свій щоденник: “У Київському оперному — об’єднана сесія Академії наук СРСР і АН України, присвячена 1500-річчю Києва… …Під час перерви мав нагоду я висловити міністрові культури все, що думаю про його міністерство в зв’язку з Новомосков[ським] собором… Бо, справді, чого ж варте мініс%

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин