Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентація · “Нові борці, які так любили волю й Україну, веслували в одному човні, але гребли в різні боки”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ККааттееррииннаа М МО ОТТРРИ ИЧ Ч Уривок з роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»

Слово Просвіти, №13 за 2018 рік

29 березня о 17:00 Національний музей літератури спільно з видавництвом “Ярославів Вал” запрошують на презентацію гостросюжетного роману Катерини Мотрич “Трьохсотлітня Голгофа. Фавор”. Це книжка про Україну сьогоднішню, колишню і дуже-дуже давню. Про Україну, яка попри її свіжі й задавнені рани не здатна подолати свій недуг, свою Голгофу. Україну, яка опинилась в епіцентрі битви двох цивілізацій — європейської і азійсько-ординської (московської). Це битва двох світів — світу світла і світу темряви за долю Європи і всього людства. Чи переможе в ній світло? Чи вистоїть Україна? Відповідь шукайте в романі Катерини Мотрич, адже його дія триває від княжої доби і сягає аж 2077 року. До участі запрошені: Павло МОВЧАН, Любов ГОЛОТА, Емма БАБЧУК, Сергій ЦУШКО, Ганна ЧМІЛЬ, Микола БЕРНИК, Павло ЩИРИЦЯ. Інформаційні партнери видання: Українське радіо та газета “Літературна Україна”. Ведучий: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Адреса: вул. Хмельницького, 11 (метро “Театральна”). Вхід: вільний і бажаний! Майдан стрепенувся і вкотре відчув шалений біль. Кліо завмерла неподалік цих незбагненних і неосяжних у своїх почуттях та відчуттях українців. Вони стояли на колінах, плакали й вигукували: “Героям слава!”, “Герої не вмирають!”, “Герої не вмирають!” Пливли труни понад похиленими в скорботі головами і знову ранило це давнє Козине болото “Пливе кача по Тисині”. Бо ця місцина, знала Кліо, — жива артерія, по якій тече кров усієї історії цього народу, яку вона знала по днях і годинах. Ось уже тисячі літ вона вивчає цей дивовижний народ, а збагнути глибину і вир його думок, почуттів, стихію його вчинків так і не може. Не могла, коли ходила поруч мстивої княгині Ольги і слухала, як та готує не одну, а три покари древлянам за свого ненаситного чоловіка Ігоря і ще ненаситнішу його численну дружину, яка й змусила його випотрошити останнє з древлян. Не могла осягнути цей народ, що справляв тризну за жорстокими княжичами і ось так, отут, стояв на колінах і оплакував їх, оплакував смерд, орій, бондар, коваль, кожум’яка, стельмах, шорник, пасічник, гончар. І плакальниці голосили голосом цих круч і хвилями Почайни, чаїними квиліннями, пташиними ключами. Івона це вбирала, вбирала й не могла розгадати таїну цих людей, таких величних у своїх почуттях, у своїх пошуках волі, за яку легко віддають життя і ще легше її втрачають у сварках, братовбивстві. Не могла ніяк осягнути цей народ, коли немудрі улюбленці народу, палії, підпалювали Україну з чотирьох боків... Ще більше чудувалася на зорі нового століття, коли нові борці, які так любили волю й Україну, веслували в одному човні, але гребли в різні боки. О, як вона раділа у грудні 1991-го, коли Божі сили втрутились і вклали у непросвітлені голови думку про незалежну державу. А тих, що її не хотіли, були тисячі, але Небо осяяло їх сяйвом і благодаттю. І-от її вкрали посеред білого дня у незугарних немічних і зрадливих “князів-гетьманів”. Від суверенної держави лишилася тільки назва, бо вона обернулася враз у феодальну. І ось цей народ знову виборює її, але непомірно великою і трагічною ціною. Ціною життя своїх найкращих синів. Ось тут знову оплакує їх, на цьому самому Майдані, де пишеться новий літопис таки ж нею, безсмертною Кліо. І цей народ, що стоїть на колінах, плаче і молиться, дуже схожий на колишній київський люд. Хіба що одягом різниться. Одяг того нагадував посірілий навесні сніг — з льону та конопель, а цей квітував різними кольорами. Вона все пам’ятає, навіть кинуті фрази чи то смердом, чи князем, чи гетьманом, чи простим козаком, чи січовим стрільцем, чи бандерівцем. Кожна у її пам’яті. Вона нерозлучна з цим народом, який понад усе прагне іншої Долі. А вона то з’явиться, поманить його, то кине на роздоріжжі й знову втікає, обпікши його своїм крилом, як списом. Сама в небі на райдузі вигойдується, як нерозумне дитя, а він на землі, закривавлений тим її списом. Максим ніс труну, в якій лежав його побратим Ігор. Їх там, у Чумаках, розділяло якихось п’ятдесят метрів, коли по них вистрелив його брат… а потім їх косили, як молоду отаву. Він бачив лишень, як упав Ігор і Толик Коляда, інших уже не бачив, тільки чув, як глухо падали їхні тіла. Куля прошила йому плече і врізалася в голову меншого на цілу голову свободівця Євгена. Чув, як хтось над вухом крикнув “падай!”, але він і так упав, бо перечепився через чиєсь тіло. — Прости, Ігоре, прости, Толику, прости, Женю, — сказав тихо. Він знайшов їх серед того некрополя. Разом із дядьком Степаном, Дмитром і Михайлом вивозили мертвих хлопців і бережно клали у вантажівки. Іловайськ — вогняний меч, що врізався в кожну клітину тіла і випалює там вирви. Ось він вп’явся в легені, гортань, пробив серце. І ці вирви ніколи не загояться, скільки б він жив, усе життя їх пам’ятатиме і сподіватиметься, що вони знову зустрінуться, — ті, що впали на Майдані та в Чумаках, що вони зустрінуться. Там — вони молоді, а він, якщо поталанить, прийде до них старий і принесе свій біль і скорботу, й у них будуть виписані їхні імена, їхні короткі, як спалах ранніх променів сонця, життя. Вони пливли у цих трунах під звуки пісні, яку теж написав невтоленний український біль. Максим чомусь пригадав ту ніч, коли його доля привела з донецьких степів під будинок, в якому світився каганець і голос старої жінки неначе дошматовував рештки його сил. Він відчував тягар домовини на своєму плечі, яке зарубцювалося, смерть лише черкнула по ньому і вибрала не його. І чомусь знову й знову чув голос старої жінки, схожий на чаїне квиління, а він притисся щокою до шиби і слухав той спів: Ой, воли мої сиві, чом води не п’єте? Тільки мені молодому жалю завдаєте. Ой, воли мої половії, ідіть в возі тихо, Бо вже мене молодого нападає лихо. Сестра і мати Ігорева втрачали свідомість. Їх відпоювали, а Максим знову чув старече квиління. Він розпачливо думав, що цим давнім пісням століття, а вони в ці дні стають сучасними, неначе перевдягаються із полотняних строїв у нинішні. — Коли, брате, з війська будеш? — Візьми, сестро, піску жменю, Посій його на каменю, Як пісочок той ізійде, Тоді брат твій з війська прийде. “Прости, сестро”, — казав Максим ледь чутно Ігоревій сестрі. Вони з братом були нерозлийвода. Вона молодша від нього на три роки, телефонувала кілька

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин