2 Постаті · “Чорноволові влада була потрібна винятково як єдиний легітимний спосіб побудувати Україну свого бачення — сильну, незалежну, демократичну”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Він був Україною Спогади про В’ячеслава Чорновола в день його пам’яті — 25 березня
Слово Просвіти, №13 за 2018 рік
Олена БОНДАРЕНКО, голова Луганського крайового Руху 1990—93 рр., заступниця Голови Народного руху України у 1994—2001 рр., головний редактор незалежного громадсько-політичного часопису “Час/Time”, 1997—1998 рр.
1991 рік. Обиратимемо Незалежність і першого — за нових часів — Президента. Тодішнім законом “Про вибори Президента Української РСР” на висунення кандидатів відводився один місяць. Висувати мали право, серед інших, “республіканські органи громадських об’єднань та рухів” і “трудові колективи”. Велика Рада Руху висунула кандидатом у президенти УРСР голову Львівської обласної ради В’ячеслава Чорновола. Серед поїздок тоді ще претендента у кандидати в президенти (так це незграбно називалося) була запланована і Луганщина. Напередодні зателефонував Бойчишин: “Слухай, а не вийде Його (Михайло часто називав Чорновола — “Він”, інтонаційно це було десь як “Батько” чи “Брат”) висунути від шахтарів?” Я гонорово відказала: “А чого ж — можна!” У 1990—91 роках Донбас охопили шахтарські страйки. До переважно економічних вимог 1989-го додалися політичні: ліквідація парткомів на підприємствах; націоналізація майна КПРС; скасування 6 статті Конституції СРСР; багатопартійність; деполітизація правоохоронних органів… Луганські рухівці постійно спілкувалися зі страйкарями, бували в Первомайську під час їхнього голодування, з багатьма товаришували. Про зустрічі з В. М. Чорноволом домовилася з лідерами страйкового руху: на шахті ім. Менжинського — з Юрієм Архипчуком, на шахті № 4-6 “Карбоніт” — з Володимиром Черкасовим. Обом “підкинула” ідею висування кандидата у президенти. Обоє — після нетривалого роздуму — відповіли ствердно. У день зустрічі, десь о 5-й ранку, приїхав посланець Володі Черкасова. Погода стояла дивовижна — така, як буває цієї пори на Донбасі: природа ще ніби живе у літі, та стає навшпиньки, дослухаючись до перших кроків осені, її щемливих пахощів і відгомінь… Дісталися Золотого. Людей в актовій залі “Карбоніту” зібралося багато — дві зміни. Перед початком питаю Черкасова: “Які настрої?” — “Та різні. І нормальні, й такі, що, мовляв, західняк, бандерівець…” — “Ну, то що — висуваємо свого кандидата?” — “Спробуймо...” Розташовуємося в залі, у першому ряду. Володя каже принести стіл і три стільці, сідає: “Починаємо наші збори — зустріч із претендентом… Нам треба обрати головуючого і секретаря”. Із залу: “А ето єщо зачєм?” Володя: “Для зустрічі”. І вже секретаря за стіл садовить; долонею прикриває папери — текст закону про президентські вибори; панові Чорноволу слово надає…
Одразу — ніби з насмішечкою — прохання із залу “рассказать о сєбє”: мовляв, от тепер, бандерівцю, ми тебе “розкусимо”. Пан В’ячеслав промовив: “Я східняк. З Черкащини”. Залунали оплески. Потім вони лунали не раз, і чимдалі — голосніше. Ніхто не підводився. Ніхто не кричав звикле: “Говорітє по-русскі!” Не було жодних провокацій. Чорновіл говорив про Україну. Спокійно, зі знанням справи доводив, чому Україні вигідніше бути незалежною, що це дасть українцям. Не малював ідилічних картин, чітко формулював умови, за яких країна може бути сильною й заможною: найперше — зміна системи й заміна компартійних бонз на сучасно мислячих, фахових, порядних патріотів. Не пам’ятаю, скільки тривала зустріч. Здавалося, людей, котрі знали виснажливу працю, раз по раз ховали друзів і мало кому вірили, — жодна сила не в змозі відірвати від цього невисокого чоловіка з хрипкуватим голосом. Він полонив своєю фантастичною, непереборною, всепереможною Вірою в Ідею. Пізніше я бачила багатьох політиків, які вивершувалися над аудиторією, всотуючи в себе її енергетику. Чорновіл натомість своїми енергетикою, духовною міццю і переконаністю живив кожного з присутніх. Коли Володя Черкасов запитав: “Хто за те, щоб наш трудовий колектив висунув Чорновола В’ячеслава Максимовича кандидатом у президенти Української РСР?” — зал, за винятком, може, двох-трьох людей — підніс руки… По завершенні підійшов отетерілий директор шахти, запросив до свого кабінету. Коли йшли позад нього, Чорновіл, стиха сміючись, проказав: “Ну, ви даєте!..” “Це не ми, це Ви”, — відповіла я тремтячим голосом… Тоді, серед отого вересня, просотаного полином, вугільною курявою й тліючим соняшничинням, В’ячеслав Чорновіл змінив раз і назавжди моє життя. Йдеться не про переконання — вони на той час уже цілком сформувались. Але про бачення і сприйняття: світу, людей, подій, минулого і прийдешнього, суттєвого і неістотного. Відтоді й упродовж безцінних восьми років я мала щастя діставати неперевні уроки Життя від найкращого у світі Учителя. Розмови з ним, його поведінка, вчинки були школою, яка виплекала мене і багатьох, кого називали “чорноволівцями”. 1994-го я закінчувала Київський університет Шевченка, факультет журналістики, який щой но став Інститутом. У січні не стало Бойчишина. “Він”, кого так любив і оберігав Михайло, лишився без свого найближчого опертя. Я не знала, як підійти попросити про допомогу: вирішила була писати дипломну про “Український вісник”, домовилися наперед, що перегляне — в сенсі відповідності, а тепер панові В’ячеславу не до моїх “наукових пошуків”. Раптом десь у квітні він сам питає: “Як там ваша дипломна? Не передумали?..” Першим читачем моєї скромної праці був Чорновіл. Більше того, давав поради, вносив корективи. А ще на титульній сторінці написав: “…немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду. В’ячеслав Чорновіл”. Напевне, моя дипломна — єдина з автографом Чорновола… Він був справжнім. Це не можна відтренувати, зіграти — бо це єство людини. Шляхетність і природність пана В’ячеслава являла себе у невимушеності спілкування з будь-яким співрозмовником. Дехто, маючи перед собою лише приклад бундючних компартійних бонз, часом закидав йому “простоту” і “доступність”, на що він жартівливо казав: “Я такий як є, пізно мене перевиховувати!” Виконуючи обов’язки, мені доводилося разом із паном В’ячеславом чимало подорожувати Україною — від Донецька до Ужгорода. Скрізь він за мить “обростав” натовпом. Часом надибували дорогою мацюпуську кнайпочку, одну на кількасот кілометрів. От узяли по каві, от щой но сьорбнути наміривсь, як тут-таки: “О, Чорновіл!.. А скажіть, пане Чорновіл… а поясніть… а порадьте…” Гадаєте, він бодай комусь відмовив? Одного разу спробувала було “висмикнути” його, треба, мовляв, їхати — і така репліка у мій бік, скоромовкою: “Пані Олено, це ж люди!” Якось не дуже затишно стало… Ставлячись до всіх людей як
“Час/Time”. Я попросила залишити на першій шпальті свого примірника автографи — “для історії”. Купа знаків оклику: “Маємо Україну!”. Окремо — Чорноволовою рукою: “Не так сталося, як гадалося!..” Розуміючи, що довелось іти на певні компроміси, він прозирав крізь роки, які наслідки матимуть “мовні реверанси” (його вислів), надання автономії Криму… Двадцятирічної давнини звинувачення Чорновола у “владолюбстві”, “боротьбі за владу” й тоді видавалися смішними нісенітницями. Нині ж і поготів — надто на тлі нинішніх “ігрищ престолів”, коли і владцям, і опозиціонерам однаково залежить лише на отриманні й утриманні влади як засобу власного збагачення. Чорноволові влада була потрібна винятково як єдиний легітимний спосіб побудувати Україну свого бачення — сильну, незалежну, демократичну. За перемоги Чорновола Україна мала шанс іти шляхом, обраним Чехією, Литвою, Польщею. Не випадково Ґавел, Лансберґіс, Валенса були його товаришами. Яцек Куронь якось сказав, що любить Чорновола, “як власне серце”. А “владолюбний” Чорновіл мріяв, що в Україні, яку він будував, нарешті займеться улюбленою справою — редагуватиме опозиційну газету — “щоб наша влада не дрімала”. Гай-гай… Пан В’ячеслав був людиною питомо українських, сказати б, козацьких етичних цінностей. Його віра в Бога була спокійною і твердою — таке, за Костомаровим, “внутрішнє звернення до Бога, таємний роздум над собою, сердечний потяг до духовного”. Надзвичайно важливим для нього було жити серед однодумців. Поняття “однодумці”, “соратники” він поширював і на колег, і на родину. Ще розповідав, що 1973 р., під час масових арештів українських інтелігентів, узяв “провину” товаришів на себе, зокрема — що це він намовив В. Стуса підписати заяву на захист Ніни Строкатої. Для нього дуже багато важило товариство — не тільки як середовище спілкування, а скоріш як монолітне братство, спина до спини. У колі однодумців просто випромінював задоволення. Таким колом для нього була наша — його — газета “Час/Time”, де згуртувалися не просто фахові журналісти, а люди, які йшли “до Чорновола”.
Члени Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки. 1989 р. Третій ліворуч у другому ряду — В. М. Чорновіл
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
