3 Події, факти, коментарі “Після загибелі Чорновола життя пішло в інший бік”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Нові з Огієнкового гурту
Слово Просвіти, №13 за 2018 рік
Пан Чорновіл просто заряджав усіх своєю енергією. Очікування Шефа, як ми називали нашого шеф-редактора, було очікуванням свята. Він злітав сходами на другий поверх (“Шеф біжить!”), стрімко рухався редакційним коридором, важенний портфель у руці, берет трохи збився, розстебнутий зеленкуватий плащ майорить за ним, як вітрило. Дорогою кожного привітає-розпитає. Забіг, присів у нашій з Григорієм Павловичем (заст. гол. ред. Григорій Кримчук, — Ред.) кімнатці: “Пані Олено, чаю дасте?” А дівчата вже несуть: пиріжок, домашнє печиво, бодай цукерку, а він гріється під нашими поглядами, і в самого очі сміються. На ювілей, у грудні 1997-го, приїхав до редакції… Хтось жартома проголосив: “Ми вас, пане В’ячеславе, воліли би вшанувати лавровим, діамантовим, зоряним вінком, та маємо тільки ось такий!” — і дістали велику в’язку бубликів. Шеф, не вагаючись, під оплески підставив шию для “увінчання”… Був дуже відповідальний, і це само собою стосувалося нас. Я, скажімо, мала бути в його фракційному кабінеті о пів на восьму, а то й о сьомій. Колонку шефредактора нерідко надиктовував телефоном, просто під час події. Чорновіл не “вийшов з народу”, він залишався його часточкою, почуваючись у цій іпостасі природно і невимушено. “Маститих політиків” помітно дратувала ота народна любов, яка, наче велетенська хвиля, котилася за ним. Ще спогад: 18 липня 1995 року, Софійська площа. Дощ і вітер. Похорон Патріарха Володимира. Приїхав Василь Федорович, водій старенької рухівської “Волги”: “Пан В’ячеслав сказав знайти йому якісь черевики, бо ті геть мокрі”. — “Та він же застудиться!” — “Я йому теж казав, а там людей почали бити, він побіг захищати!” Це був “Чорний вівторок” — перше за часів Незалежності масове побиття народу міліцією. Він затуляв людей собою. Свої черевики і шкарпетки передав один із колег. З ініціативи Шефа ми видали “Білу книгу чорного вівторка” — унікальну збірку спогадів очевидців і жертв тієї масакри, яка стала першою репетицією такого “спілкування” влади з народом. Ще якось, уже незадовго до… Була якась веремія злоби навколо нього: “маститі політики” не просто виконували завдання усунути — вони пили його кров, як дикуни, що сподіваються в такий спосіб перетворитися на героїв. А він ганяв Україною, рятуючи Рух
(читай — Україну). “Вам треба взяти охорону”. З усмішкою, легко так: “Не посміють!”… До Кіровограда, в ту останню подорож, мали їхати разом. Я поверталася з поїздки до Луганська, зі зборів Крайового руху, де було ухвалене рішення на підтримку В. М. Чорновола. Поверталася геть хвора. Зателефонував, почув, що мені непереливки: “Пані Олено, їдьте додому, лікуйтеся! Все, потім поговоримо, зараз буде НАТО, я виступаю!” Мене досі не полишає наївна думка: якби я тоді поїхала, може, ми якось інакше розташувались у машині, може, дістав би травми, але був живий…” Та де, вони б не дали йому вижити… У виступі на Установчому з’їзді Руху Чорновіл чітко вербалізував своє бачення України: незалежна демократична держава. Ті, хто ще дискутував на предмет “СРСР — федерація чи конфедерація?” були вражені його “радикалізмом”. Деякі “радикальні державники” тут-таки заповзялися ганити за “демократизм”. Але Чорновіл не змінив свого бачення України як сучасної, успішної європейської держави. Був переконаний, що Україна може постати лише на засадах демократії, в іншому випадку на нас чекають “загумінки” (його питоме слівце) цивілізації. Розумів і те, що для побудови такої держави необхідно, але замало зруйнувати підмурівок тоталітаризму — потрібні глибокі, всеохопні реформи. (На той час це поняття ще не дискредитували ті, хто сховався за нього, творячи свої огидні справи). Отже, з-поміж різних варіантів партійного гасла голова Руху вихопив саме це: “Державність, демократія, реформи!” Водночас В’ячеслав Максимович був переконаний, що підмурівком Української держави мають бути українські світоглядні цінності. Він боровся за українську Україну. Таку Україну будував і такій Україні віддав себе. Чорновіл ніколи не ганив Україну і не дозволяв цього робити нікому. Не уявляю, щоби пан В’ячеслав сказав про неї: “Ця країна” — вираз, популярний серед нинішніх “державників”. Він був моральним авторитетом нації, тим люстром, у яке волеюнолею доводилося дивитися всім: суспільству, владі, кожній людині. Монстр, бачачи своє відображення, розбив ненависне дзеркало. Відтоді монстрові ніхто не заважає почуватися красенем. Чи оговтається колись Україна від цієї втрати? Нещодавно один чоловік сказав: “Після загибелі Чорновола життя пішло в інший бік”. Іноді мені здається, що воно просто зупинилось…
Напередодні дня пам’яті Великого Українця, вже удвадцять третє, визначаємо нових лауреатів премії ім. Івана Огієнка. Традиційно комітет засідає в Житомирі, в музеї-кімнаті Коледжу культури і мистецтв ім. І. Огієнка (див. на фото). А дипломи й медалі лауреатам вручатимуть незабаром у Брусилові — на його малій
Батьківщині. Називаємо цьогорічних достойників.
У галузі літератури: Дячишин Богдан (Львів) — за серію книг-есеїв з українознавчої тематики; Марищенко Ярослав (Житомир) — за документально-художні книги про російсько-українську війну ХХІ ст. “Східний фронт” та “Україна у війні”.
У галузі науки: Деревінський Василь (Київ) — за монографію “В’ячеслав Чорновіл: дух, що тіло рве до бою”; Махорін Геннадій (Житомир) — за розвідку “Українська революція 1917—1922 рр. та її перебіг на Житомирщині”.
У газузі освіти: Сорока Михайло, Сорока Олексій (Київ) — за книгу нарисів “Святий Афон і Україна”.
У галузі мистецтва: Войтенко Валентин (Житомир) — за серію монументальнодекоративних полотен.
У галузі громадської, політичної та духовної діяльності: Мужук Леонід (Київ) — за серію документальних фільмів про маловідомі сторінки української історії.
Власн. інф.
Професор Микола Тимошик оглядає номіновані книги
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
