Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Жоден народ у світі ніколи не визнав і не визнає свого ката за брата!”. Літературні новини · с. 5сторінка оригіналу ↗

Маю честь бути Українцем

Слово Просвіти, №14–15 за 2020 рік

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Я є ант, пелазг і етруск... Я є скиф і шумер... Я Українець — і мене не здолати... Нескорений я. Тому і безсмертний! Симпатикам і шанувальникам творчості Сергія Мартинюка — активного учасника двох Майданів, генерал-осавула Українського козацтва, котрий ніколи у своєму житті не грав у гідність, а жив з нею, випала гарна нагода познайомитися з новою книгою цього непересічного автора “Маю честь бути Українцем”, щойно виданою у Видавничому домі “АртЕк”. Фонд Сергія Мартинюка “Лелеко” багато допоміг у свій час в оздоровленні майданівців і українських воїнів — бійців фронту. Також сприяв в організації числених виставок “Герої ЄвроМайдану” та “Герої російсько-української війни на Сході України” заслуженої художниці України Марини Соченко. Тепер допомагає видавати книжки друзям-письменникам. Наразі Сергій заснов­ник мистецького проєкту “Моя перша поетична збірка”, також засновник і видавець першого числа часопису “Балтське коло”, а нині працює над створенням однойменної літературно-мистецької премії. Митець свої видані книжки щедро роздаровує друзям та бібліотекам. Автор (офіцер із вищою військовою освітою) як член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України добре знає й історію визвольних змагань українського народу протягом багатьох століть. Сама назва його книжки спонукає до рішучих дій і перемог. В автора оригінальна побудова твору і зміст. З епіграфа, пролога або постскриптуму дізнаєшся цікаві факти з давньої історії життєпису предків та зовсім свіжих подій сучасності. Такого роду книги формують у читача культ справжнього Українця. Адже саме культу справжнього Українця в сьогоденні якраз не вистачає Україні — українця сміливого і гонорового, достойного та мудрого, аристократичного й шляхетного. Це так важливо та вкрай актуально в умовах сучасного світу, що глобалізується, та новітньої “гібридної” війни з московитами. В книзі, спираючись на історичні свідчення давнини, автор стверджує, що ми, українці, великий і неповторний народ. Давній народ, який був засновником світової цивілізації... Автор розпочинає давню історію нашу із розповіді про Кам’яну Могилу, що під Мелітополем, проходить по наших славних праукраїнських предках — трипільцях, далі не обходить увагою інших наших предків: сколотів, скіфів, сарматів. “Всі ми чули про сім чудес світу, головне ж чудо світу — це його колиска — наша рідна Україна, й найдавніший на планеті доказ цього — Кам’яна Могила. Тут з’явилися на світ культурне зерно, колесо, плуг, ярмо, письмо… Цим треба пишатися!. Ми, українці, великий народ, який стояв біля джерел світової цивілізації”, — підкреслює в своїх філософсько-історичних екскурсах на сторінках книги її автор. Українці народжені перемагати, ствержує автор, бо це наші прадавні риси характеру: честь, мудрість, гідність, шляхетність, а сильний духом, свободолюбивий народ — завжди буде вільним! Ми, українці, як одна з найвойовничіших націй Європи, маємо в своєму літописі не 38 науковців з Австрії, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Словаччини, України та Чехії визначили трьох номінантів Міжнародної премії імені Івана Франка 2020 року. Як передбачено Положенням про Міжнародну експертну раду, оцінювання наукових праць та анотацій до них відбувалося за трьома критеріями: наявність інноваційних та оригінальних підходів у дослідженні; концептуальність, системність та критичність дослідження; міжнародний контекст і рівень наукового дослідження. За результатами оцінювання члени Ради експертів рекомендують до розгляду Міжнародного журі наступні наукові роботи: монографію “Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині ХVІІІ ст.” док-одну величну перемогу — говорить автор книги, і наводить, зокрема, як приклад переможних битв битву під Оршею, що відбулась 8 вересня 1514 року військом під командуванням князя Костянтина Острозького, на той час Гетьмана Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, нащадка Рюриковичів, некоронованого володаря Руси-України. Автор нагадує читачам також про втрачені етнічні землі України-Русі, про що свідчать українські топоніми та гідроніми за нинішніми межами нашої держави, бо, окрім Московії, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам’янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось — міста, Піна — річка в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє майже поліським діалектом нашої мови. Доводить українське коріння міст, заснованих нашими давніми володарями на наших землях сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Рюшева, Грубишева, Кросна, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця. Важко приховати наше коріння назв річок: Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра — Польща; Тутова, Ракова, Бистриця — Румунія; Тур, Красне — Румунія, Угорщина. Чимало тексту в книзі присвячено автором історичному безпамятству, особливо про українсько-московські відносин протягом останніх століть. “Усі наші біди від того, що ми не знаємо або не хочемо знати правду: українсько-московська війна розпочалась вже фактично на другий день після підписання “Переяславської угоди” і триває й донині”. “Якщо могутність народу вимірювалась пролитою кров’ю і слізьми — то український народ був би наймогутнішим.” — писав Іван Франко. “Московська імперія завжди боялася національного прозріння українців. За часів московської окупації нас хотіли перетворити на “безрідних іванів”. Саме в часи страшної московсько-більшовицької диктатури мільйони українців записалися в московити, до своїх прізвищ додавали літеру “ов” і запровадили в свої сім’ї дитяче “тикання” до батьків, до діда й баби. Назавжди потрібно відпустити, забути і викинути геть із пам’яті колоніальне, московське минуле. Адже жоден народ у світі ніколи не визнав і не визнає свого ката за брата! В часи московського іга у нас забрали все: вкрали історію, спаплюжили мову, перекроїли культуру, вбивали холодом і голодом, витягнули душу і поставили її на коліна перед “московським православієм”. Не змогли, не знищили тільки одного — наші нескорені гени вольнолюбивого народу. Отож шануймо своїх героїв — героїв національно-визвольної боротьби за українську незалежність в усі часи! Пам’ятаймо їх, щоб нашим дітям і онукам не довелось це проходити і гинути. Піднімаймо велич України, щоб учергове не посипати голову попелом і знову співати сумних пісень, чому у нас знову не вийшло з Незалежністю… Тож зараз головне — позбутися змосковщення в душах своїх. І головною проблемою є подолання комплексу народу-жертви, адже геноцид в Україні триває, і теж носить тепер “гібридну форму”… Він не вичерпався голодоморами, вій­нами, засланнями, буцегарнями. Тільки методи геноциду інші. Головна складова геноциду полягає в тому, щоб перемішати нас, українців, у загальнодержавному казані — створити так звану “політичну націю”, щоб були ми без роду і племені, тобто позбавити нас українського обличчя й гідності. Всім українцям варто згадати, що ми нащадки великих київських князів, українських гетьманів, згадати всі кращі національні традиції та звичаї, повернутися до своїх джерел!” Автор підкреслює надзвичайну важливісь в цьому процесі двох Майданів, що відбувались на наших очах нещодавно: “Душу — 2004, тіло — 2013 ми положим”, — так жартували на другому Майдані. А ще надзвичайно важливим гаслом Другого Майдану було: “Україна не стане на коліна. Україна вільна країна”! Майдан, його “Небесна Сотня” стояли на смерть за гідність і волю всіх українців. Стояли на смерть, не маючи страху, бо за ними були правда, честь, гідність і воля народу. Стояли, щоб жити вільними серед вільних, гідними серед гідних, сильними серед сильних. Майдан — це величне повстання Гідності, повстання нескорених генів українського народу”. Про це йдеться в книзі в спогадах сотника 27-ої сотні Майдану Миколи Маркова: “Нотатки сотника: “Україна понад усе!”. Сергій Мартинюк пише, звертаючись до читача: “Сьогодні моя Україна стоїть на зламі — між окупаційним їхнім минулим і своїм майбутнім. Історія дала нам чудову можливість самостійно організувати власне життя, звільнитися від зовнішніх і внутрішніх паразитів. Проте в парламент і уряд ми продовжуємо допускати відкритих і таємних ворогів української державності… видаючи це за “українську демократію”. Автор закликає нас, українців, почати жити по-нашому, поукраїнському, і давно настав час вимести великим віником з країни всю нечисть й увесь зброд: московських попів із РПЦ і п’яту колону москалів-окупантів, та жити в нормальній демократичній, європейській країні! Загальнонаціональний Рух за утворення правдивого українства і справжньої української національної держави повинен бути просякнутим нетерпимістю до всіх, хто гальмує, вставляє палиці в колеса, стоїть упоперек дороги утвердження української мови, культури, духовності, українського національного відродження і піднесення України у світі як великої європейської держави! Згадаймо Шевченкове: Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте! та Франкове: Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить… Нам пора для України жить! Українська нація дуже унікальна: навіть у довготривалі часи окупаційної бездержавності українці зберегли енергетичну систему національного менталітету, творену впродовж тисячоліть. На думку автора книги, головним приорітетом для нинішньої української молоді має стати правило: “Ми повинні створити нову Націю із попелу старої — з розумом переможців! А пріоритетом для українства має стати започаткування нового мислення нової ж української еліти. “Історія нічого не вчить ледачих, які її лише вивчають. Улюбленими учнями історії є ті, хто її творить, і вони — стають героями історії!” У Сергія Мартинюка є основна риса характеру, яка мені дуже імпонує. Він такий, як є, справжній, безпосередній, не прикидається і не змінюється під обставини. Він — людина, яка вміє тримати слово. Народжений перемагати і вимагає від нас, людей, мати розум Переможця. на Франка у 2015 році заснував його онук — Роланд Франко. Лауреатами попередніх років були: у 2016 році — Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2017 році - професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій. У 2018 році — професорка Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник і доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі. У 2019 році нагороду дістала докторка філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні (Італія).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин