Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Автор намагався писати справді свою чесну і скорбну книгу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Поміж двох Тютюнників О Оллееннаа Ч Чееррннееннккоо

Слово Просвіти, №14–15 за 2020 рік

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується на початку вересня. Подаємо фрагмент з книжки. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Тут не уникнути такої передмови. Я кількаразово брався шукати в своїй бібліотеці цю книжку — і не знаходив. Розгублено маю сказати: якщо так піде далі, то я не матиму де жити — книжки вже витісняють мене з квартири. Вселившися сюди, я замовив на всі стіни стелажі від підлоги й аж до самої стелі. А книжки на них — у два ряди. Але скоро цього стало мало — книжками заповнювався кожен вільний куточок. Лікар, який мусив часто навідувати мене, сказав: “Тут живуть книги, а люди вже якось туляться біля них…” Попервах у тому був хоч якийсь лад, але з часом запанував хаос — усе перемішалося — і я вже навіть не вгадаю, де яка книжка може бути. Отож після невдалих спроб віднайти це видання я махнув рукою: як шукання голки в сіні... Запитував у приятелів — також ні в кого її немає. Найцікавіше те, що це ж я сам і видав її у “Ярославовому Валу”. То — одна з його найперших книжок. Але в наших архівах її також не виявилося. А вона дуже потрібна була мені, коли я укладав для видавництва “Знання” збірку спогадів про Григора Тютюнника — хотів узяти уривок із цієї книжки. Минуло кілька місяців. І ось, шукаючи іншу книжку (й природно, не знайшовши!), наткнувся на цю. Олена Черненко “Не зміліє пам’яті криниця”. (Назва надто трафаретна, я тоді так і не зміг умовити авторку придумати щось краще!) Але загалом “Спогади про Григорія і Григора Тютюнників” (таке жанрове уточнення має книжка) справді цікаві — тут чимало невідомих фактів із життя братів-письменників. Мені добре пам’ятається перше враження від Олени Федотівни, з якою мене познайомив Анатолій Дімаров, який допоміг Тютюнникові-старшому з публікацією “Виру”, — це її рішучість і цілеспрямованість. А також демонстративне невизнання літературних авторитетів. Це потверджувало не тільки самостійність мислення, а й рішуче небажання “йти в ногу” з загальноприйнятою думкою. Вдова Григорія не тільки мала впертий і вольовий характер, а й гостру спостережливість та літературний хист, ба навіть творчі амбіції. Коли я познайомився з Оленою Федотівною, то відразу спостеріг: це таки людина вольовита й надарована лідерськими здібностями. Такі ставали вождями, отаманами й комісарами. А в радянські часи з них виходили громадські діячі. Не випадково ж вона була директоркою школи в Кам’янці-Бузькій на Львівщині. Як відомо, в буденному житті людина розкривається чи не найбільше. Принаймні такого висновку доходиш, читаючи цю книжку. Так, тут годі шукати якихось мудрованих теорій про психологію творчості чи, скажімо, мистецтво прози або еволюцію творчого задуму. Але тут є соковитий побутопис, у якому фігурують обидва Тютюнники, обидва Григорії, один із яких — старший — її чоловік. Вона розповіла про їхню першу зустрічі своє миттєве враження від нього. Завучка Кам’янсько-Бузької школи Олена Черненко ревниво сприйняла те, що її улюблений клас передали новому вчителю, якого вона, за її словами, сприйняла геть недружелюбно й не приховувала цього від нього. А Григорій Михайлович раптом почав їй читати вірші Дмитра Павличка. Вона була цим заскочена зненацька й розгубилася. Улюблений її клас попервах майже бойкотував нового вчителя. Але він таки зумів прихилити до себе симпатії учнів. І, за спогадами Олени Федотівни, те не стало для неї великою приємністю. Але, як підтвердив несподіваний службовий роман, од антипатії до кохання — всього лише кілька кроків. Позірно стриманий, непідробно Олена Черненко скромний, важко поранений на війні (мав під серцем осколок), невродливий, із пошрамованим обличчям вчитель-віршувальник знайшов в особі завучки не тільки прихильну слухачку. Сталося те, що й мало статися, коли статистика розгублено засвідчувала катастрофічну диспропорцію між кількістю поріділого в війну чоловіцтва та жіноцтва, поміж якого було так багато тих, про кого казали, що вони надовго засиділися в дівках. І мають тільки примарні надії на заміжжя. Як для чоловіка з такими проблемами (чотири складні операції, одна з яких мало не скінчилася смертю — його буквально витягли з “того світу”!), Григорій Михайлович був на подив життєрадісний і доброзичливий до всіх. Олена Федотівна дивувалася, що його у житті не супроводять, як багатьох, конфлікти. Володів він даром поступатися навіть своїми принципами, якщо бачив, що зіткнувся з непробивною глухотою чи глупотою, мав не тільки педагогічний, а й дипломатичний хист. І ховав глибоко в собі всі свої болі та тривоги. А тривожитися було чому — мав (і не безпідставну!) тривогу, що дні його злічено. Знову постала необхідність операції. Цього разу потрапив у Київ до Миколи Амосова. Як тільки Тютюнникові призначали день операції, в нього напередодні різко піднімалася температура. Це були стреси. Так реагувала психіка на інформацію про небезпеку, котру таїть у собі операція. Амосов усе зрозумів. Тому якось несподівано, заглянувши до Тютюнника в палату, сказав: “Ходімо”. “Куди?” — запитав пацієнт. “На операцію”, — раптом мовив хірург. “Так великий Амосов подарував Григорію шість років життя, і завдяки йому Україна одержала “Вир”, — пише в цій книжці Олена Черненко. Вона, як мовиться, крок за кроком, відтворює “труди і дні” Григорія Михайловича, пов’язані з “Виром”, починаючи ще від самісінького ембріона задуму, коли він раптом полишив писати довго виношуваний роман “Буг шумить” і взявся за інший твір. Він тоді охоче ділився своїми планами й сумнівами з дружиною — і вона, пам’ятлива, пронесла все те через десятиліття й оприлюднила в цій книжці. А ще багато чого їй нагадали чоловікові нотатники й помальовані редакторами варіанти твору. За словами Олена Федотівни, попервах “Вир” не зустрів жодної підтримки у львівських Тютюнникових колег. Публікація його в “Жовтні”, про яку автор мріяв, виявилася справою, м’яко кажучи, проблематичною. В спогадах Олени Черненко виразним відлунням звучать нахвалки Петра Інгульського. Письменником він був рівня нижче посереднього; але ж — ідейний активіст, мав впливові посади. Інгульський буцімто наголосив: нехай Тютюнник і не мріє про публікацію роману в “Жовтні”. А вже згодом погодився, коли Тютюнника рішуче підтримали Анатолій Дімаров та Олександр Дяченко, що, як мовиться, були тоді для літературного Львова людьми не останніми, однак із усіх сил упирався проти друку в часописі його завідувач відділу прози Микола Тарновський. Також письменник не першого, не другого і навіть не третього ряду. З одного боку він уособлював упертого цензора, й мав багато претензій, сказати б, відповідного характеру. З другого, вважав, що “Вир” безнадійно “сирий”, художньо недолугий. Так, твір має чимало вразливого. Він і розтягнутий, і подекуди Тютюнник збивається на ілюстративність. Але маємо віддати належне: автор намагався писати справді свою чесну і скорбну книгу. Наївно було б вимагати, щоб це стало творінням непримиренного дисидента — дисидентом Григорій Тютюнник ніколи не був. Він був суто радянською людиною. Але — людиною чесною, що прагнула жити по совісті й честі. Такі також впливали на моральний клімат, своєю присутністю очищаючи його. Все те було набагато складніше, аніж сьогодні його уявляють деякі молоді максималісти, категорично перекреслюючи в тих часах усіх і все. Дуже хотілося б подивитися на таких категористів, якби вони жили у тих часах і тих обставинах. Як відомо, кожна доля — то конкретні вчинки — подвиги чи підлості, милосердя чи жорстокості, благородства чи ницості. У кожного були (а також є і будуть!) свої мрії та ілюзії, “вірую”, і “заперечую”, здобутки і втрати. І завжди так багато тих, хто призначає себе святими, а всіх інших зараховує до грішників хоча б тому, що їм не пощастило народитися і жити в інших часах. Самозвані прокурори, судячи життя попередників, приречених існувати в умовах “розвинутого” чи “недорозвинутого” соціалізму, категорично звинувачують: чому ви не були святими? (Хоча вони і в святих знайшли б непрощенні гріхи!). Моє писання про Григорія Тютюнника продиктоване аж ніяк не бажанням створити апологію. Хочу, по-перше, нагадати про нього в час загрозливої нашої амнезії. По-друге, зрозуміти, як йому велося, які етичні імперативи його стримували перед звабливими спокусами тогочасного життя і яку ціну йому довелося заплатити за право бодай регламентовано побути самим собою. У мене було припущення, що владна й вольова Олена Федотівна призначила себе в сім’ї лідером. Навіть важко сказати, на чому воно базувалося. Може, на відчутті її вітальної енергії та рішучої внутрішньої сили. Коли вона щось оповідала, то пересипала все те такими категоричними присудами, які можуть бути тільки в людини свято переконаної в її беззастережній правоті. Не думаю, що Григорій Михайлович став абсолютним підкаблучником, здається мені, що цей скалічений війною, сильний духом і розумний чоловік охоче делегував їй право (а може — більше ілюзію) глави сім’ї, але в особливо важливих моментах непомітно повертаючи його собі. Повторюю: це — тільки моя гіпотеза. Відомо ж бо: чужа сім’я — темний ліс. Та все ж хочеться якось собі пояснити, використовуючи для цього підказані логікою аргументи й оперуючи своїм досвідом. Я знав такі подружжя, де все це було оригінально збалансовано. А тому центр прийняття рішень у них переміщався то в той, то в той бік. Ще коли не був знайомий із нею, неоднораз чув од Григора Тютюнника про Олену Федотівну похвальні слова, навіть забарвлені світлим сентиментом. Та інколи там проривався приблизно такий мотив: мовляв, ця бідова молодиця не дасть у кашу наплювати. Тоді ще не з’явилися друком Григорові спогади “Коріння”. Під час наших зустрічей (я на той час працював у “Молодій гвардії”, куди інколи заходив Тютюнник) він розповідав, що, бувши пізнім студентом російської філології Харківського університету (бо вступив туди вже після служби на флоті), починав писати прозу російською і попервах навіть не мислив собі, що опиниться в українській літературі. Коли вже згодом, по смерті, його сумлінні публікатори оприлюднили Григорові записники й листи (особливо багато тут зробив Олексій Неживий), з’явилася можливість осмислити його повернення до українства, зрозуміти особливості творчої еволюції й уявити систему поглядів на світ. А тоді, в шістдесяті, він розповідав про публікацію свого оповідання “В сумерки” в московському журналі “Сельская молодёжь” і про те, як редакція подала замість його портрета Тютюнника-старшого, вже знаного на той час письменника. Там не могли знати, що з’явився “Тютюнник-2”. Григір говорив про старшого брата надзвичайно теплими словами, інколи в нього навіть голос од зворушення дрижав. З усього відчувалося, що в них — окрім ріднокровності — була ще якась незбагненна зрідненість і спільність. Я тоді взнав, що обидва рідні по батькові брати мали одне ім’я. Хтось оповідав, що коли народився молодший, старший був мало не при смерті (очевидно, з ним уже подумки попрощалися), і молодшому дали те ж саме ім’я Григорій. Щоправда, від Григора я нічого такого не чув. Але чув, що він для того, аби читачі розрізняли їх, став писатися “Григір”. У Григорових спогадах “Коріння” про це йдеться так: “Коли народився Григорій […] його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгорем. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома — онук! — дід вирушив до сільської ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти заради такої нагоди ще й до неї! І він зайшов… Коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати — не пригадується, то сказав секретареві:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин