Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запрошуємо до книги · “Володя був дуже культурний і талановитий редактор, бо він був поетом, але в нього був і дар редакторський”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Його глибоке серце ВВооллооддииммиирр П Пііддппааллиийй

Слово Просвіти, №14–15 за 2021 рік

Михайло Слабошпицький далі працює над новою книжкою спогадів, котра продовжить серію мемуарних книг “Протирання дзеркала”, “Тіні в дзеркалі”, “З пам’яті дзеркала”, “З присмеркового дзеркала”. Пропонуємо фрагмент з книжки. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Хіба ж даремно вік було прожито, як є між нами на землі місток... Володимир Підпалий ожливо, для сьогоднішніх поетів, які бунтуються проти поетик шістдесятників, усе заперечують і категорично відгетьковують, він видається аж надто традиційним та старомодним. Сьогодні молоді справді намагаються писати по-іншому. Не братимуся стверджувати: краще чи гірше (це – питання смаку й естетичних орієнтацій; незаперечно, що самий час фаворизував інші літературні “школи”). Невідомо, на краще чи на гірше, але все змінюється в цьому світі. Старіють, незрідка безнадійно анахронізуються літературні тексти, почасти окарикатурнюється те, що було загальноприйнятим еталоном краси. Час безжальний до всього. А ми наївно виголошуємо про те чи те: “Це непідвладно часові!” На жаль, часові підвладне все. Чи майже все – тут безнадійні оптимісти можуть спробувати подискутувати. Добре, що людині здебільшого немає клопоту аж поза обрії своїх днів – і майбутнє та позамайбутнє для неї звучить – якщо звучить – безнадійною абстракцією. Її дім – її час, із якого вона може виходити хіба що в недалеке минуле. А якщо та людина – поет, то вона неминуче чудується усім тим, що довкола неї і прагне зафіксувати духовний профіль часу, в якому вона опинилася, закинута туди владною рукою долі. Коли згадую Володимира Підпалого, то чомусь не можу позбутися думки, що він мав би народитися в інші часи. Скажімо, тоді, коли романтичні народники з-поміж освічених різночинців та зубожілих дворян одягали скромні свитини й, вірячи в силу просвіти, ішли здебільшого до селянства, щоб пояснювати їм, що таке Правда і звідки взялася Кривда, щоб наша людність дозріла для правильних висновків. Підпалий вражав високою самопосвятою (він бачив у літературі щось непорушно сакрально-місійне); його доброзичливість і терплячість (навіть у стосунках із агресивними графоманами) дивували. Він редакторував у видавництвах, і чи не всі пхалися зі своїми рукописами саме до нього. Знали: буде до їхніх екзерсисів уважним, не глузуватиме з тої писанини, котра “так собі” чи й геть “не дуже”. Він умів обходитися дипломатичними евфемізмами навіть тоді, коли мусив пояснювати: оце твориво – безнадійна сірятина. Не знаю, якою ціною те йому давалося, бо ж у багатьох його колег не було такого витерпу, а тому стосунки редактора й автора виливалися в перманентну війну. І мені неоднораз доводилося чути від авторів, що видавничі редактори – то просто звірі й реакціонери. Але я знав з-поміж редакторського корпусу таких, як Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Роман Андріяшик, Анатолій Шевченко, Світлана Жолоб, Анатолій Макаров, Валерій Гужва, Андрій Крижанівський, які відзначалися не тільки високою літературною кваліфікацією, а й неудаваною демократичністю, і всі вони мали конфлікти з цензорами, відстоюючи тексти авторів од брутальних цензорських вівісекцій. У цьому ряду стоїть і Володимир Підпалий. Я чув чимало подробиць про те, як він намагався рятувати – а поінколи йому і вдавалося порятувати – літературні твори від утручань у них цензорів та завжди перестрашеного начальства, що незрідка в своїй ідейній суперпильності навіть перевершувало весь цензорський легіон. Не можу відмовити собі в бажанні навести тут ось цю довгу цитату, котра не вимагає жодного коментаря. “Я, мабуть, дуже добре знаю Володю Підпалого не тому, що ми були якимись близькими друзями, не тому, що ми часто спілкувалися чи ходили одне до одного в гості, просто тому, що ми зустрілися з ним в роботі, в екстремальних умовах. Він був редактором моєї книжки у 1972 році, книжки, яка так світу і не побачила... Це була така ситуація, при якій дуже добре видно, хто є хто. Там за один день, за один момент можна було побачити людину так глибоко, через що я сказала, що, мабуть, я його дуже добре знаю... Я дуже люблю Володимира Підпалого...” І далі – важливі подробиці тієї історії з біографії поетеси, в якій фігурує Підпалий: “Редактор у ті часи це була видавнича рукавичка, в яку вставлялась рука невидима. Володя був дуже культурний і талановитий редактор, бо він був поетом, але в нього був і дар редакторський. Редактором він був дивовижним... Я думаю, що якби багато із наших поетів тоді його послухали, то, може б, не червоніли зараз. Володя Підпалий був відсторонений від роботи над моїм рукописом “Княжої гори”, тому що він виявився не тією видавничою рукавичкою, якою можна було б отак керувати і душити мене. Він не міг, не хотів, і він був просто глибоко порядною людиною. Коли він, Володя Підпалий, помер, замість нього залишились діти, замість нього залишились вірші, замість нього залишилось світло, яке ми всі зараз відчуваємо...” Ці слова Ліни Костенко на вечорі пам’яті Володимира Підпалого у Державному музеї літератури в грудні 1993 року. Тоді там прозвучало багато доброго про нього. І це було зумовлено не тільки гіркотою дочасної смерті його. Як ведеться, при таких подіях мовці значно перебільшують чесноти небіжчика. Але коли йшлося про особу Підпалого, то всі суперлативи про нього були заслужені, сказати б, оплачені його світлим життям і глибоким серцем. Не випадково ж із Ліною Костенко в її оцінці Підпалого виразно перегукується Дмитро Павличко, який розповідає: йому дуже пощастило, що редактором його “Гранослова” був саме Підпалий, який стояв в обороні автора на всіх етапах. А далі він же був і редактором поетичного тому Богдана-Ігоря Антонича “Пісня про незнищенність матерії” (перше видання творів великого лемка в радянській Україні). Павличко розповідає, як важко давалося це видання, який упертий спротив йому був на всіх етапах і всіх рівнях. Поява Антоничевих творів стала справді сенсаційною літературною подією. Антонич одразу ж перетворився на культового поета студентської та літературної молоді. А такі ідеологічні мастодонти, як Микола Шамота і Ко, накинулися і на впорядника (та автора блискучої передмови) Павличка, і на редактора книги, якого звинувачували втому, що він став поплічником того, хто здійснив цю диверсію. Сьогодні в такий маразм просто важко повірити, але все те було. Я тоді працював у “Літературній Україні” і добре пам’ятаю, як цензура забороняла згадувати в друці Антоничеву книгу. Не випадково ж редактор Підпалий таки муляв керівництву Держлітвидаву, котрий згодом став “Дніпром”, і змушений був поміняти місце роботи. Якщо вже зайшлося про те, як Підпалого згадують ті, хто мав справу з ним – саме як з редактором, – то наведу при цій нагоді ще такі промовисті свідчення про його редакторську роботу та характеристики особи Підпалого. Дмитро Павличко: “Сьогодні, коли вся поетична спадщина автора “Трьох перстенів” надрукована в Україні, коли знак Антоничевої музи виразно прочитується у творах багатьох українських поетів, хочеться мені з особливою вдячністю згадати мого сміливого спільника Володимира Підпалого, який допоміг проламати багаторічне мовчання надовкола творчості безсмертного сина Лемківщини...” Важливо, що зіркий та вимогливий Павличко розгледів у Підпалому не тільки видатного редактора, який ставився до літератури, як глибоко релігійна людина до Святого Письма. “Володимир Підпалий був істинним талантом, він зблиснув правдивими віршами, але межі його життя, власне, ота юна смерть, що прийшла до нього одночасно з поверненням сталінщини в наше ледь провесніле нужденне існування, зробила своє. Вона забрала в нас людину, яка могла стати провідною зіркою. Вона затоптала іскру надії, вогонь, який ще тільки збирався вибухнути...” Не мав я наміру реферувати спогади про Володимира Підпалого – збирався писати тільки про своє емоційне його сприйняття і бодай побіжно окреслити, яким він постає в моїй пам’яті, однак не можу перебороти спокусу навести ще пронизані душевною теплотою слова про нього людей із його ближнього кола. (Виявляється, воно було справді широке – це від широти його душі). Ось говорить Петро Засенко: “Без гучної слави, не підтримуваний попід руки літературними дядями, він увійшов під високе склепіння Храму Слова просто й природно, глибоко відчувши, що мимо пройти не зможе, та добре пам’ятаючи, хто в цьому храмі був до нього”. Для сьогоднішнього читача такі слова звучать аж надто запафосно. Але вони прийшли до нас із тієї епохи, коли культивувалася пафосність. Запевняю читача, що такий емоційний регістр зумовлений справді щирими почуттями, поглибленими несподіваністю втрати поета, в якому заповідалося щось багатообіцяюче. До того ж поета, в якому жило щось безоружно людяне. Ось уривок зі спогаду вимогливої Михайлини Коцюбинської: “Та глибинна духовна сутність, те поєднання делікатності і моральної твердості, та не на показ, без тіні пози й зовнішнього ефекту людяність – становили осердя його неголосної поезії, осявали й зігрівали всіх, хто спілкувався з ним, одухотворювали і його редакторську діяльність – той для нього воістину “сродний труд” у сковородинському розумінні. Йому якось вдавалося проводити поетичний корабель цілим, з мінімальними втратами поміж рифами кон’юнктури, не нав’язуючи авторові своєї волі і разом з тим дисциплінуючи його поетичну уяву своїм чуттям слова і естетичним смаком. Майже всі найвагоміші поетичні збірки, які побачили світ протягом нетривалого Ренесансу 60-х, – то результат його нервових зусиль, його редакторської майстерності і громадянської свідомості. То своєрідні пам’ятні знаки його творчої праці”. Тендітний поставою, уважноокий, чоластий, зі світлорусим чубом, часто всміхнений – таким він мені побачився й запам’ятався. І, може, найперше вимальовуються, коли згадуєш його в подробицях, нещадно прокурені вуса й неодмінна в його портреті сигарета. Бо ж таки курив він, як сказав приязний до нього Віктор Близнець, справді безбожно. Кілька разів я бачив його в імпровізованих турнірах молодих поетів на засіданнях літстудії видавництва “Молодь”, про котру вже писав у попередніх мемуарних книжках. Здається, він єдиний там не спалахував у дискусіях (Мозолевський, Сом та Кириченко вибухали, як гейзери!). Підпалий щоразу говорив спокійно і здебільшого переконував саме завдяки своїй зрівноваженості. Гадаю, що вже тоді він дав собі відповіді на ті важливі питання, котрі постають перед кожною людиною, яка пише: навіщо вона – література? Що важливіше – правда чи краса? Думка чи емоція – душа поезія? Я все те жадібно слухав і конспектував, хоч мав нелюбов до конспектів і вмудрявся обходитися без них в університеті, де це категорично вимагалося. Ми охоче приходили туди дружним гуртом, який вів на літстудію ентузіазм незмірно більший, ніж на лекції. Загалом Підпалий був там не головною дійовою особою. Головними були вже згадувані Борис Мозолевський, Микола Сом і Григорій Кириченко, які атакували всіх і все своєю безапеляційністю й ораторським темпераментом. Майже землетруси. Керівник літстудії терплячий Дмитро Білоус мав чимало клопоту, коли брався погамовувати їх. Нагадаю, що тоді ще не закінчилися часи відомої “відлиги”, хоч, як тепер розумієш, уже наближалися ідеологічні заморозки. Молоді поети ще зухвало вільнодумствували, свято переконані, що інакше бути не може. Не знаю, чи це справді так, але мені здається, що саме Підпалий інтуїтивно прозирав наперед і передчував: уже йдуть тихіші і значно смутніші часи. Чомусь мені хочеться так думати, коли згадую його розумні очі, розумні слова. Очевидно, він був соціально зріліший за своїх літровесників. У ньому органічно поєдналися совісна сільська людина й міський інтелігент, який, увібравши в себе спосіб життя в місті та рефлекси міського чоловіка, не загубив оте дорогоцінне, що виніс у своїй душі із села. Часто бувало – та й нині є – так, що індивід, вибравшися з села, стільки сил витрачає для того, щоб позбутися в собі всього того, що нагадує його походження “від плуга”. Найчастіше першою страждає мова (вчорашній селюк незграбно переповзав на те, що вважав російською, а насправді то волапюк). Далі незрідка з’являлася зарозумілість міщука, який погордливо – мало не з піднебесся – дивиться на бідних провінціалів, які тепер для нього – істоти нижчого сорту. Це я спостерігав по своїх однокласниках, які, вступивши у виші, раптом ретельно почали в усьому маскуватися під “городських”, соромлячись свого непрестижного на ті часи “колгоспного” походження. Підпалий анітрохи не намагався підфарбуватися під міщука. Навпаки – за різних нагод часто нагадував про село. Якось навіть розповідав, що в нього ціла колгоспна біографія, бо від глибоко дитячих літ, як це бувало з майже всіма сільськими дітьми, змушений був братися за всяку роботу – і його руки вміли все, що треба робити в господарстві. Потім у його “Автобіографії” я прочитав про те, що він перед вступом до університету комбайнерував і навіть вийшов у передовики соцзмагання, а тому красувався своїм портретом на дошці пошани. Володимир не вихвалявся там, а говорив про це з гумором. Мовляв, у кожного були такі “університети”, котрі хоч і не наближали до розуміння поезії і не мали жодного стосунку до поглиблення едукації, але давали розуміння звідки в сві-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин