На часі · “Тут, на Пріорці, донині живуть нащадки тих дітей, яким колись поет влаштував банкет, мабуть, якраз на свято Преображення”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Нова, а головне – дуже сучасна біографія Тараса Шевченка
Слово Просвіти, №14–15 за 2021 рік
Надія НАУМОВА, наукова працівниця Музею історичного центру міста Києва Чи хто рахував, скільки вже створено біографій українського поета Тараса Шевченка з 1882 року, коли з’явилася перша? Її автор був не тільки сучасником, а й добрим другом поета, який 20 років працював над своєю книгою, збираючи спогади від близьких друзів і тих, хто його знав. Можливо, Михайло Чалий у чомусь і помилився, але то була перша спроба осмислити і життя, і творчість митця. Були й інші життєписи. Серед авторів Олександр Кониський, Павло Зайцев, Марієтта Шагінян із її твором-дисертацією “Тарас Шевченко”, польський автор Єжи Єнджиєвич із книгою “Ночі українські, або родовід генія”. Ще був роман Оксани Іваненко “Тарасові шляхи”. У 2020 р. у видавництві “Дух і літера” вийшла книга Станіслава Росовецького. Сама її скромно-претензійна назва “Сучасна біографія Тараса Шевченка” викликає у читача сподівання на щось нове, досі невідоме. Яка ж мета цієї нової біографії, що постала на тлі уже всього написаного? Може, з’явилися якісь факти, раніше не відомі шевченкознавцям, чи змінилися наші погляди на поета, його творчість, значення його для вже незалежної України? Чим збагатила книга наші знання про поета? Наразі варто радіти хіба з того приводу, що постать Шевченка не залишає байдужими літераторів, які добре знають, що саме його ім’я на обкладинці уже приверне увагу. Роксолана Харчук заздрить читачам, які “зануряться у чарівний світ шевченкової біографії”. Зрозуміло, що життя поета і художника може бути прикладом не лише для українців. Але ж було воно зовсім не чарівним. Можна, звичайно, зануритися у спробу зробити Шевченка і “гульвісою” (слово винесене навіть у назву розділу: “Біглий відставний рядовий”, небезпечний для обох столиць, гульвіса і театральний критик, Нижній Новгород”), чи бісексуалом (аякже, це дуже сучасно). Але ж зовсім не “біглий”, і не “гульвіса”, а щодо театрального критика, то поет виступив у цій ролі лише один раз, щоб висловити свою думку про гру Катерини Піунової, якій симпатизував і мав намір одружитися. Забракне місця і слів, щоб аргументовано відповісти на всі ці сучасні, притягнені за вуха гіпотези, такий собі “фаст-фуд”, забарвлений психологічними вишуканостями. Кожна істина нас збагачує, а часткова правда, забарвлена натяками, не додає нічого, щоб зрозуміти, якою людиною насправді був Шевченко. Усе це на довгу розмову без впевненості, що вона дійде до автора, захищеного званнями і посадами, який запросто звинуватить критиків у непрофесіоналізмі. Назви розділів подано в надто сучасному стилі. Особливо епатажні заголовки, як у бульварних газетах, що викликають інтерес обивателя: чи читали, цей Тарас Шевченко, виявляється, був ще той гульвіса. Наприклад, назва останнього розділу: “Класик у свинцевій труні як засіб національно-визвольної та ліберальної агітації”. Сам Тарас би подивувався такому зразку канцелярсько-радянської риторики. Просто калькований вислів В. І. Леніна: “Кращої агітації і придумати не можна…”. Автор переповідає відомі факти біографії, які вже не раз коментувалися, широко залучаючи цитати із Щоденника і повістей Шевченка. Чого варті роздуми автора про бажання Тараса накласти на себе руки, “юнацький потяг до “Танатосу”, який підтверджуються виконаними Шевченком ще в доакадемічні роки композиціями на тему смерті, як то “Смерть Сократа”, “Смерть Віргінії”, “Смерть Богдана Хмельницького”: “На цих малюнках історичні діячі вмирають замість нього, Тараса, а він продовжує жити у бідноті та бруді…” – комусь ця сентенція може видатись глибокою, але вона ж придумана. Такі композиції виконували всі студенти (маємо на увазі відомі античні сюжети, пов’язані зі смертю героя), це була обов’язкова програма. А ось “Смерть Богдана Хмельницького” у Тараса Шевченка – це щось інше, він сприймав історичні події вже з точки зору свого часу. Не сама смерть його цікавить, а те, що у цей момент вирішувалася доля України. Далі пан Росовецький приступає до коментування арешту і причин важкого покарання поета і розвиває таку детективну історію про одруження і розлучення Карла Брюллова з Емілією Тімм, яка не надається ні на прочитання, ні на осмислення. Такий собі Шерлок Холмс, який, нарешті, явив нам сучасний погляд: Шевченко у поемі “Сон” висміяв царя, бо мстився за свого учителя Брюллова, а цар своєю чергою помстився Шевченкові. Бідна Емілія Тімм… Вона (може, й коханка імператора) і гадки не мала про свою роль у цій політичній справі. Є у книзі мовні огріхи, русизми (залишився в живих, влюбливий, лязгали, повергали у відчай, обрушився з критикою, встали на якір, потихеньку збігає, що значить тут тікає). Є просто недолугі фрази, як то: “На початку її (йдеться про поему “Сон” ) автор змушує селянина-оповідача заявити, що немає господа на небі”, або “Поет намагався погодувати її прихопленими на обід бубликами, але вона не могла вкусити баранку.” (епізод про знайдену біля Золотих воріт дівчинку за спогадами О. Афанасьєва-Чужбинського). Якщо звернутися до авторського стилю при подачі окремих епізодів, то сучасний популізм у ньому відчувається навіть на рівні естетичного чуття. Є помилки і у цитатах, зокрема у пояснювальному тексті до офорта “Дари у Чигрині”: “щоб схилить на свою сторону Богдана…” у Шевченка – “щоб єднать Богдана”; “скарбниця – скарб”; “за винятком – опріч”. Хочеться посперечатися із тезою “…під впливом Гребінки Шевченко замислювався про місце, яке може посісти в літературі імперської Росії”. І під впливом Гребінки не був, і місця зовсім не збирався посідати. А також дуже “заманливо і сучасно” звучить вислів: “ …праця над повістями зуміла втримати поета від більшого пияцтва”. А як же олівцеві малюнки і сепії, такі досконалі, треба мати тверду руку, щоб малювати. Пияцтву, зокрема, виділено багато сторінок. Про самі повісті сказано: “Всі вони в жахливому мовному і стилістичному стані”. Сумнівно, щоб вірш “Не женися на багатій”, написаний у Чернігові і записаний до альбому О. Афанасьєва-Чужбинського, був пов’язаний зі сватанням до доньки священника Кошиця Феодосії. Якщо вже говорити про автографи “Заповіту” (їх є чотири), то треба було б хоч приблизно сказати про їх послідовність. Чи була у Шевченка вишита сорочка на засланні? Чому це він не міг назвати свою подругу татарку Забаржаду “пренепорочно молодою”? А вже історія з “гарненьким юнаком Колею Ісаєвим”, зі щічками, які “ще не знали бритви” не лізе нів які ворота. На портреті бачимо у нього досить густі вуса. Тут і Забаржада, і Ісаєв, і дружина Герна Софія, до якої, платонічно закоханий у цього Ісаєва поет, його й приревнував – усе сплуталось. І наслідки цього були фатальні… Справжній мексиканський серіал?.. Ледве не на кожній сторінці читаємо: “міф”, “міфологія”. Розуміємо, що автор спеціалізувався на цій ниві і хоче увести свої пізнання в цій царині у біографію Шевченка. Яка міфологія? Більш чи менш достовірні анекдоти часто розповідають про великих людей. З приводу міфології згадується і одне ім’я: “Найдивовижніший міф належить Олесеві Бузині. Бузина був моїм студентом, людиною помітною…”. Прикро, що цей міф втілився у одіозній книжці “Вурдалак Тарас Шевченко”. Найбільше автор задіює міфологію, коментуючи олівцевий малюнок-автопортрет, на якому художник зобразив себе оголеним: тут і гіматій, і древньогрецький шолом, і “жіноподобний скіф” (за Геродотом), “…двостатевий Діоніс, що крокує берегом Аральського моря”, а далі Борей і Стрибог, Летючий корабель – є про що помислити. Мистецтвознавець Дмитро Горбачов назвав цю композицію летючим Меркурієм, що біжить берегом моря. Більш цікаво уявити собі, як Тарасу вдалось виконати кількома начерками такий живий пейзаж і вписати себе у нього та ще й у русі. До речі, цей малюнок має вигляд академічної постановки, однієї з тих, які бачимо в альбомі 1843- 1845 рр. Художник ніби зображує себе, як натурщика і з легким гумором споглядає на себе збоку. Міф чи “міський фольклор” про мешкання Шевченка на Пріорці на квартирі у Варвари Пашковської не дає спокою ще одному учневі Станіслава Росовецького. Обидва, учитель і учень, звинувачують журналістку, дитячу письменницю сестру Варвари Стефанію Крапівіну (псевдонім) у брехні. Нащо це було їй робити? А Михайло Чалий, який увів ці спогади у свою книгу “Жизнь и произведения Тараса Шевченко”, виходить теж брехун? Хто ж не знає, що Чалий, інспектор ІІ Київської гімназії, дружив із Іваном Сошенком, який і познайомив його з поетом влітку 1859 р. У Чалого: “оселившись на Пріорці, майже за містом, поет блукав стогнами богоспасаємого града в одному і тому ж парусиновому пальтечку…”. Цей полотняний костюм, у якому Тараса сфотографував Іван Гудовський, нині експонується у Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка. Так от пальтечко є, і це правда, а про Пріорку біограф збрехав? Чалий посилав на Пріорку студента Маркевича віднести поетові надіслані з Петербурга гроші, та й сам приходив до Тараса, коли організував його зустріч із молоддю на Оболоні. А Оболонь – продовження Пріорки. Як мантра, повторюється у професора оцей “міський фольклор”. Але ж фольклор з неба не падає, у ньому завжди є первісна правда. Чомусь не створився він ні на Солом’янці, ні на Деміївці, ні на Кожум’яках. Тут, на Пріорці, донині живуть нащадки тих дітей, яким колись поет влаштував банкет, мабуть, якраз на свято Преображення. Тут на горі росте 400-літній дуб, який невипадково називають “Тарасовим”. У хаті, де квартирував Шевченко, не дві, а чотири кімнати. Чи був хтось із тих науковців, які заперечують проживання там поета, у тій “Хаті на Пріорці”? А ось Петро Жур їздив туди спеціально і розмовляв з людьми, які тоді жили у хаті на вулиці Вишгородській. Чи знають науковці спогади про Шевченка пріорської бабусі, записані письменником
Кузьмою Грибом? Чи знають вони, що ще у 1921 р. прихожани Покровської церкви на вулиці Мостицькій порушували питання на церковній раді про відзначення будинку, де жив поет. Працівники музею теж записали спогади старожилів, зокрема Євгенії Лісовської, батько якої знав Шевченка, коли був ще хлопчиком. Всі ці спогади друкувалися у періодиці, а їх рукописи зберігаються у “Хаті на Пріорці”. Бабуся Женя з родини Лісовських прожила на вулиці Білицькій 104 роки і оповідала про свого батька, який ще хлопчиком познайомився з Шевченком, і про те, як вони в родині щороку в день народження поета співали за столом “Лілею”. Хата справді “не то панська, не то мужицька” (на дві половини), яку чоловік зняв для своєї хворої на сухоти дружини. Варвара Матвіївна жила тут зі своїми дівчатками, як на дачі, бо Пріорка була завжди дачною місцевістю. Можна покритикувати статтю Крапівіної, щось вона підзабула, дещо прикрасила. Спогади, записані у 1862 р., були надруковані лише у 1875 р. на прохання М. Мікешина, з яким їх авторка була добре знайома. Така пізня публікація спричинена засланням її чоловіка Лободи, з яким вона була разом і повернулася у Петербург лиш через довгий час. Готуючи записи до друку, чи могла вона зробити хронометраж проживання Шевченка у Києві, та й чи ставила собі таке завдання? Зате такий хронометраж зробив О. Боронь. Але хто сказав, що Шевченко жив у І. Гудовського, у І. Сошенка, чи у О. Сенчила-Стефановського? Він не міг і не хотів жити у жодного з них тому, що ті самі мали проблеми, і поет не хотів їх обтяжувати, любив свободу і незалежність і волів заплатити чужим людям за квартиру. А від свого опікуна священника Юхима Ботвиновського Тарас просто втік через пару днів, про що той сам говорив отцю Феофану Лебединцеву. Помешкання Ботвиновського на Георгіївському провулку і є тодішня єдина напівофіційна київська адреса. Православний священник взяв на себе відповідальність за нього, тим більш, що був добре знайомий з генерал-губернатором. До Гудовського поет приходив, призначивши зустріч Лебединцеву в центрі міста. У тій хаті на околиці міста йому було затишно. Спогади простолюдинів про Шевченка, записані В. Беренштамом, – це спогади жителів Куренівки, яка є продовженням Пріорки. У спогадах ідеться, що Тарас приходив на свята, пан Росовецький питає: які тоді свята були? А свята у цей період були – Маковія і Спаса. Не йшов би він – ні з того ні з сього – з центру міста на Куренівку. Стефанія Крапівіна не говорить про те, що Тарас Шевченко щось писав чи малював? А він справді у ті два тижні перебування у Києві не писав і не малював. Не можна обійти інтерпретацію перепоховання поета і ролі у ньому Григорія Честахівського, якого Росовецький характеризує
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
