Незабутні · “Бідою України є те, що в нас при кермі ніколи не були націоналісти, які б по-справжньому любили свій народ, свою країну!” · с. 13сторінка оригіналу ↗
Поміж нас і для нас
Слово Просвіти, №14–15 за 2021 рік
Георгій ФІЛІПЧУК Для мене він був романтиком, наділеним різнобічними інтересами і вродженими здібностями, набутими чеснотами, що часто “заходив” за обрій реальних можливостей. Справді, його універсальна життєдіяльність, позбавлена збайдужілості, емоційна реакція на український світ, товариська приязнь і здатність об’єднувати людей навколо ідей, що містили в собі значимість суспільної, а не приватної справи, завжди викликали симпатію і повагу, стаючи прикладом для наслідування. Державна, політична, громадська праця не сприймалася ним як формальна справа, розвага чи себелюбство, а радше – моральний обов’язок, випробовування, іспит на громадянськість. Можливо, саме така сприйнятність своєї життєвої місії в різних сферах формували його вольові якості, стійкість характеру, безкомпромісність стосовно українських питань, демонструючи “собі”, сім’ї, суспільству якості борця і творця, коли справа торкалася державотворчих ідеалів, української церкви, національного поступу. Налаштований на змагальність і творення, він не переставав прагнути фізично й етично самоудосконалюватися, розуміючи, що сильні мають бути сильнішими, хоробрі – хоробрішими, мудрі – мудрішими. Його світоглядність утверджувалася на розумінні, що лезо меча гострішає лише завдяки безперервному заточенню. Він безперестану трудився над собою, долаючи перепони й сумніви, часто відмовляючись від багатьох звабливих речей, не проявляючи жалю до себе. У поставі Анатолія самовиховання дійшло такого стану, що перетворилося для нього в найбільш продуктивну університетську інституцію, роблячи його більш знаючим, політично моральнішим. Шляхетна мета ствердження української ідеї знаходилася на високому щаблі в ієрархії громадянських цінностей, чутливо реагуючи на суспільні справи, беручи участь у вшануванні знакових загальнонаціональних подій, починаючи з козацької Хортиці, Холму (резиденції короля Данила Галицького), Хуста (Карпатська Україна) чи Кіцманя (малої батьківщини Володимира Івасюка) і підтримки єдиної української газети в Криму – “Кримської світлиці”. Багато років він впроваджував програми “Єврокарпатська ініціатива”, “Карпатський простір”, духовно-мистецького проєкту “Вірую” за участю українських музикантів світового рівня, ініціював відновлення Успенського собору ХІІ ст. у Крилосі як передумови об’єднання в єдину соборну українську Церкву, організував благодійний фонд “Україна Інкоґніта”, облаштував садибу Святого Миколая. Будучи прекрасним спортсменом, проводив турніри для молоді. Мені подобалася його спортивна злість, особливо коли змагання містили політичний підтекст. 1998 року в Маріуполі, коли парламентська збірна України з футболу “побила” російську (4:1), Анатолій висловився дуже метафорично – тепер маємо моральне право “чіпляти бутси на гвіздок”. У тій грі він був одним з найкращих, доводячи, що “москалів” треба перемагати завжди і скрізь. Хоча рамки його інтересів виходили за межі усталених поглядів і звичок, проте чітко прослідковувалися ті пріоритети, які слугували йому життєвими дороговказами. Насамперед, такою цінністю для нього була державність, Україна. Він сповідував Шевченків заклик – “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”, трансформуючи Слово поета на реальності сучасного українського життя. Суголосною і близькою йому була державницька ідеологія Народного Руху, організацій національно-патріотичного спрямування. Уся багатогранна діяльність, живильна енергія, громадські ініціативи “Матвія” (так звався по-товариськи) спрямовувалися в річище державотворення. У ньому доволі природно поєднувалися мрія, ідеали, світовідчуття, слово та чин, національний інтерес. Умів рафінувати та виокремлювати приватне і загальне, відокремлювати, особливо в політичному середовищі, зерна від полови, не намагався кидати слова на вітер: не говорити безпідставно, безвідповідально. У гострих дискусіях щодо національної політики, державної мови, історії, церкви, літератури, культури, національної пам’яті і традиції він переконливо і часом дуже емоційно доводив значимість цих вічно сакральних вартостей для нинішніх і майбутніх поколінь українців, збереження і зміцнення української ідентичності, безпеки Держави. Серед багатьох притаманних йому характеристик варто виокремити передусім образ людини-державника, громадянина-державника. У його поставі не було декору і тих місцевих хиб (за Іваном Франком), за якими “брак самокритики”, “парадування європейськими формами”, домінування “голосного, фразеологічного та в більшій частині нещирого, бо ділами непотертого патріотизму”. Етика Каменяра як “жива, критична праця думок і готовності подати свій голос у загальній справі” стала для нього найбільш життєдайною вартістю. Активною позицією він унеможливлював девальвацію державницьких цінностей, нетерпимо ставився до удаваних захисників “прав людини”, доморощених “громадян світу”, зліплених з українофобства, байдужості і вигідництва, колаборантів, запопадників перед чужинством, що “моляться чужим богам, чужою мовою”. Він пропікав Україною (словами Миколи Вінграновського) “кожну душу, груди і чоло”. Він безупинно торував найвіддаленіші куточки рідної землі, історичні місця, просвітлював українську душу, відкриваючи сторінки славних звитяг, відновлюючи пам’ять і правду, честь і гідність українства. З 1999-го здійснював експедиції по гетьманських столицях України під гаслом “До джерел державності”. Тисячокілометрові просвітницькі маршрути до Батурина, Конотопа, Чигирина, Канева, Трахтамиріва, Переяслава, Ніжина, Кам’яної Могили, Хортиці, Хуста, Хотина, Кам’янця-Подільського, Херсонесу та інших пам’яток України спрямовувалися для вирішення найголовнішого – виховання національної свідомості. Особливо неприйнятною була вада малоросійства, оскільки вважав це явище загрозою Українській державі, що проявляється у байдужому, негативному ставленні до українських національно-державницьких традицій та прагнень, у підтримці ідеології “русского міра” (донині не забороненої в Україні) з його політичною, культурною, мовною, церковною експансією. У ліквідації рудиментів малоросійства як “хвороби бездержавності” і руйнівника національної душі полягала його життєва ціль. Характер спротиву чужинцям (незалежно від походження і географії) містився для нього не в тому, що вони “інші”, а передусім в тому, що вони є зайди, експлуататори-визискувачі українського народу, який стане, нарешті, господарем рідної землі, коли “В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля”. Пригадую день святих Петра і Павла 2004 року, коли після освячення святійшим Патріархом у Володимирському соборі вирушили у загальноукраїнську культурнопросвітницьку (політичну!) експедицію “Соборна Україна-2004” на підтримку Віктора Ющенка в президентських виборах. Маю визнати, що та кампанія, як і пізніша трьохмісячна робота з Анатолієм у Харківській області, були для мене кращими політичними сторінками. Вони асоціювалися із справжнім “ходінням у народ”, який тоді гостро нуртував Шевченковим питанням “Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?” У ті часи в праведне слово і моральний обов’язок, насамперед влади, люди, як і ми з Анатолієм, продовжували ще вірити, сподіваючись, що “діждемось-таки колись”. Особистість Анатолія характеризувалася чітко вираженою україноцентричністю незалежно від обставин, суспільної кон’юнктури. Будучи очільником політради партії Трудовий Конгрес України, Народно-демократичної партії, Української народної партії “Собор”, членом ради “Громадської ініціативи “Форум національного порятунку”, представником Громадянського комітету захисту Конституції “Україна без Кучми” чи народним депутатом України шести скликань, він постійно відшуковував політичну лінію національних інтересів. Пам’ятаю зустрічі з президентом України 1996 року, коли він (як голова Вінницької облдержадміністрації) рішуче обстоював ідею прийняття Конституції. 1998 рік, коли Леонід Кучма на закритій нараді голів облдержадміністрацій поставив недвозначне запитання: “Хто здатен із вас вигравати вибори до Верховної Ради?” Було піднято лише чотири руки (голови Житомирської, Вінницької, Полтавської і Чернівецької областей), а виборчі перегони на мажоритарних округах вдалося виграти лише Анатолію імені. Згадую також наші відверті товариські розмови на політичному ґрунті, які ми проводили поза увагою “добрих друзів” на узбіччі дороги між Києвом і Житомиром. Завжди сміливий і цілеспрямований у поглядах, непоступливий у протистоянні. Мені завжди імпонувала його націєтворча спрямованість думки (близька моїй “рухівській ідеології”). Анатолій Матвієнко часто наголошував, що “слід перестати боятися слова “націоналізм”. Бо це той самий патріотизм, тільки діяльніший і жертовніший. Бідою України є те, що в нас при кермі ніколи не були націоналісти, які б посправжньому любили свій народ, свою країну!” Публічно гостро проявляючи непримиренність до кадрової політики в незалежній Україні, засуджуючи олігархічний фетиш
22 березня Анатолію Матвієнку виповнилося б 68. Не судилося. Хоча не віриться, що такого енергійного, життєствердного, непогамовного можна зупинити. Серед великого кола людей, які знали Анатолія, існує розмаїття думок, почуттів, ставлень, оцінок щодо образу цієї яскравої індивідуальності, зарядженої на дію, з високими цілями.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
