Читацьке віче · “Письменник повинен бути генератором змін. Так було віками”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Стихія невгамовної душі
Слово Просвіти, №14–15 за 2021 рік
Ольга ЯВОРСЬКА, членкиня НСПУ, Львівщина
З Павлом Федюком (літературний псевдонім Павло Ясінь) мені допоміг познайомитись у 1994 році блаженної пам’яті письменник Іван Гнатюк. Він подарував Павлові збірку моїх віршів “Зелений зарінок”, а Павло передав мені книгу своїх новел “Самотня зірниця” з автографом і запросив до співпраці, бо працював тоді головним редактором журналу “Літературний Львів”. Зачарована його творами і заінтригована можливістю надрукуватися в журналі, я одразу ж поїхала до Львова. Павло зустрів мене дуже привітно. Був це середнього зросту чоловік, міцної будови з приємним голосом, проникливим поглядом чорних, як вуглини, очей. – Коли я вперше читав твою поезію, мене не полишало дивне від! чуття, начебто ми давно знайомі. Я залишила папку на столі редактора, а невдовзі у журналі “Літературний Львів” з’явилася моя проза. “Я відчуваю слово на смак, – писав мені у листі. – Бути пись! менницею і водночас бути собою – визначена тобі доля. Ти вроджена для творчості”. Спілкуючись з ним, я не могла не потрапити під вплив його широкої, розхристаної натури. Нестримний, гарячий, емоційний… З розповіді Павла дізналася, що за бунтарську вдачу його було відраховано з Львівського державного університету. Найкращі молоді роки минули на лісосплавах в Сибіру. Тільки з початком перебудови повернувся до Львова і вже в часи незалежності закінчив університет. Павло постійно перебував у творчих задумах і творчому пошуку. Йому було притаманне природне відчуття краси, філософське мислення, глибокий патріотизм. Він, як ніхто, підтримував колег, що творили у провінції, завжди давав слушну пораду і підтримку. У його душі були гори і полонини, гірські потоки й безмежжя простору, клекіт громів і шум дощів. Він був людиною вулканіч-
Олена ГОРОБІЄВСЬКА, наукова співробітниця Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка
1 квітня 2021 року відомому львівському фотохудожникові, заслуженому працівникові культури України Любомирові Степановичу Крисі виповнилося б 80. П’ять років тому, до дня пам’яті автора славнозвісної “Червоної рути”, у виставковій залі Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка було відкрито виставку світлин Любомира Криси “Та в мене спогадів є повна скриня…” На жаль, сам фотомайстер на ту пору не зміг приїхати, але присутні побачили понад 30 фотографій Любомира Степановича, які зберігаються у фондах музею Володимира Івасюка: світлини, зроблені за життя композитора (Володя з рідними Любомира Криси, портретні 1975- 1977 років, низка світлин родини з відпочинку у Гагрі, зокрема, на озері Ріца у 1976 року, Володимир зі співачкою Софією Ротару у Львові), та фотографії, зроблені вже після його трагічної загибелі: відкриття виставок і проведення різноманітних заходів, відкриття меморіальної дошки у Львові, світлини на могилі на Личаківському кладовищі, Михайло Івасюк перед обличчям сина в скульптурі, перший фестиваль “Червона рута” у Кіцмані і Чернівцях 1989 року, експозиція музею В. Івасюка, концерт у Києві “Повернення.
ного характеру, але водночас лагідною, простою і дуже щирою. Одухотворено читав свої новели, метаючи вогонь чорних блискучих очей. “Михайло Осадчий дорікнув мені за песимізм, а я з тим не по! годжуюсь. У моїх творах дійсно багато людського розпачу, безна! дії, туги. Це зумовлено тим, що пережив наш народ. Але ж там є імпульси гумору, багато світла і добра” (П. Ф.). У його прозі, крім трагізму, є воля духу, глибина внутрішніх відчуттів. Твори глибоко драматичні і емоційно проникливі. Прекрасна, мелодійна мова… “…Яка повінь! Повінь густого місячного сяйва. Воно прибувало і прибувало. Ми попливли на ньому на той берег. Доплисти б разом, не потонути. А воно, сяйво, як живе срібло, спливало у долини, перепов! нювало потоки і натікало у Чере! мош. Місяць, як срібний князь, пишний та могутній. І весна на! любуватися не могла, залюбилася у нього…” (П. Ф.). Це тільки один абзац з книги письменника “Гуцульська мадонна у весільній сорочці”. Мова плавно і легко тече через душу, виводить її з нудного побутового будня на чарівну “повінь місячного світла”. “Рівного йому не бачу в сучасній українській прозі”, – писав той же Михайло Осадчий. Виходець із гуцульського села, серцем і душею вростав у рідні Карпати. Виступав на захист рідної землі, жив в ім’я рідного слова, високо ніс честь і гідність відважного гуцула. “Дві стихії заволоділи моїм серцем – стихія любові до слова і стихія любові до України”, – ви! повідав душу у листі. “В мене відсутня аура спокою і рівноваги. Слово рятує мене від вто! ми, дає відчуття життя. Я не мо! жу жити поверхневими враження! ми, я прагну вогню, інтиму і правди. Це фантоми моєї долі. Ницість не! другів і недоброзичливців накриває мене з головою, як хвиля. Словесні баталії, цинічна підла гра графома! нів виводять мене з рівноваги. Нена! виджу запроданство” (П. Ф.). Бунтарська непримиренність, свята жертовність в ім’я України, безмежна любов до рідного краю проявляються у внутрішньому стані його героїв. Душа автора летіла, як птах, у рідні гори і полонини. За кожною новелою максимальна напруга душевних сил, бо, як зазначав Микола Холодний, література – це теж Колима. Біль і трагізм – від глибини почуттів, від трагізму цілої епохи. Соковита мова з гуцульським діалектом, межування дійсності з містикою, глибокий патріотизм і висока гідність української душі притаманні його творам. “Письменники є справжні, а є “просунуті”. Багато маститих мають фори, але не мають та! ланту. Присудження премій – це літературні торговища” (П. Ф.). Він нікого не боявся, і всі про це знали. Його твори – це частина історії, це реальна дійсність, жорстока оголена правда. “Ніякого визнання державності української мови і української нації немає. Підкуп на кожному кроці. Письменник повинен бути генера! тором змін. Так було віками. Все пережите, переслухане збурюється в пам’яті, до болю стискає серце і тоді я мушу писати” (П. Ф.). – Чого ти найбільше боїшся у житті? – запитала колись я його.
– Втратити близьку людину, боюся тих писак, що зазіхають на чуже, боюся облесних, бо вони лу! каві, боюся розчаруватись у дру! зях, боюся збайдужіти. Він сам визначав, що варто друкувати, над чим треба додатково попрацювати, а що нікуди не годиться. “Коли пишеш, відштовхуйся від конкретної події, якщо твір ві! дображає правду, він має право на життя. Сучасна дійсність бук! вально закидує нас низькопробними творами, а деякі критики!песи! місти пророкують загибель укра! їнській літературі, але треба зна! ходити золоті перли творчості се! ред купи мотлоху” (П. Ф.). Його взаємини зі світом були непростими, суперечки з опонентами – безкомпромісними. Можливо, через це так жорстоко побили Павла напередодні нового 2001 року, про що я дізналася з повідомлення Львівського радіо. Письменник тривалий час перебував на межі життя і смерті, переніс кілька складних операцій. У лікарні написав повість “Різдво в реанімації”. Після виписки не міг довго сидіти за столом, його постійно мучив головний біль, з’явилися галюцинації. “Наш народ так тлумили і на! магалися знищити фізично, так нам вбивали в голови, що ми продажні, так розкидали по всіх куточках сві! ту, що ми врешті!решт повірили у свою меншовартість” (П. Ф.). Павлові було притаманне неабияке почуття гумору, про що засвідчує сатирична повість “Львівська прописка, або Дівка з хатою”. Зустрівши його після лікарні, я не могла не помітити, як він змінився. Погаслий погляд, перекошене посіріле обличчя, зсутулена постаріла постать… Намагався відмежуватись від усіх, занепав духом. Шкодував, що не має біля чого навіть тост виголосити. Казав, що працює над трилогією біографічного характеру, у якій планує якомога ширше висвітлити гуцульські звичаї, традиції, історичну правду народу.
явник, стоп-розчин, фіксаж. Одне із головних правил при виготовленні фотографій – темрява при проявленні плівки та використання червоного світла. Майже на кожному етапі важливим було дотримання температурного режиму, вказаного для проявлення плівки і фотопаперу. Перші фотографії Володимир зробив, коли ще навчався у Кіцманській загальноосвітній школі – на початку 1960-х років. Здебільшого фотографував рідних і близьких його серцю людей: батька, матір, сестер, бабусю Олександру Василівну, няню Мілю, подругу Людмилу Шкуркіну. В майбутньому – друзів родини, тому в Івасюків такий великий фотоархів. Тоді поширеною була чорнобіла фотографія, кольорові ж виготовлялися нечасто, бо це вима-
Востаннє ми зустрілись на трамвайній зупинці, неподалік пам’ятника Іванові Федорову. Виглядав дуже змученим, ледве переставляв ноги. Побачивши мене, зрадів. Його, як здавалося, неприязний досі погляд потеплів. Скаржився на самотність і головний біль. Мова була тихою, невиразною. Через кілька місяців мене боляче вразила звістка про смерть Павла Федюка. Того ж дня я записала у своєму щоденнику: “З болем довідалась, що талановитий письменник Павло Федюк, з яким ми були добрими друзями, раптово помер. Останнім часом я ніяк не могла віднайти його (оскільки на телефонні дзвінки ніхто не відповідав). Не мали інформації про нього і мої друзі-письменники. Яскрава, неповторна особистість… Навколо його імені плелися всякі інтриги в зв’язку з тими перемінами, які звалилися на Павла після жорстокого побиття невідомими нападниками. Вчинена наруга зруйнувала фізичне і психічне здоров’я, з тих пір його переслідував дух смерті. Болить те, що дехто з письменників піарився на цій біді. Коли Павло працював головним редактором газети “Літературний Львів”, то не мав відбою від “талантів”, які, знаючи його проблему, проявляли надмірну гостинність, в очі лестили, а опісля виставляли на поглум. Болить те, що такий потужний талант згорів передчасно і трагічно. Літературний критик Петро Сорока назвав Павла “майстром психологічної новели, яких сьогодні мало в українській літературі” (“Удогонь слова”). “… я поніс з собою болісно-мертвенний його погляд і учеписту думку, що великим талантом Господь майже ніколи не ощасливлює людину, а значно частіше розчавлює її” (П. С.). На жаль, так і сталося. Маючи чесну, неприборкану, вперту натуру Павло Федюк згорів, як смолоскип. Його смерть – безумовно велика втрата для України. Він був справжнім письменником. Усі, хто читав його твори, підтвердять мої слова.
гало чимало часу, сили, матеріальних витрат. І Любомир Степанович вивчив технологію виготовлення кольорових світлин, якою одразу ж зацікавився Володя. Він запропонував посперечатися, пообіцяв виготовити 50 кольорових фото. Любомир Степанович лише з того посміявся. Наступного дня, хоч він і застав погром у квартирі Володі, але обіцяні фотографії були, на диво, зроблені. Тож суперечку Любомир Криса програв. На жаль, талановитого композитора та фотомайстра Володимира Івасюка нема вже понад 40 років, відійшов в інший світ 5 квітня 2019 року і фотохудожник Любомир Криса, але нам залишена їхня багата творча спадщина: пісні, інструментальні твори, малюнки, фотографії, кіноархів В. Івасюка та титанічний доробок Л. Криси, адже завдяки його світлинам можемо побачити окремі яскраві сторінки життя В. Івасюка. Своїми неперевершеними і високохудожніми роботами Любомир Степанович збагатив фонди Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка. У Кіцманському історичному музеї відкрито фотовиставку, присвячену 80-літтю від дня народження Любомира Криси. По завершенні карантинних обмежень, ми щиро запрошуємо відвідати її усіх шанувальників творчості Володимира Івасюка та відомого львівського фотомитця Любомира Криси.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
