Гаряча тема · с. 4сторінка оригіналу ↗
ПІД МАСКОЮ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ
Слово Просвіти, №14 за 2005 рік
Закінчення. Поч. на с. 1
Чиновники зазвичай і надалі спілкуватимуться з громадянами “по суті” російською мовою, нехтуючи мовами інших національностей, не кажучи вже про державну українську, які б застереження не робилися у досить туманному третьому пункті проекту президентського указу. Чи не ліпше було б, аби вони нарешті до ладу, на фаховому рівні опанували державну мову на всій території України? Але, здається, таким питанням ніхто сьогодні серйозно не переймається. В такій ситуації створюються сприятливі умови для російської мови, якій може бути повернуто штучний статус “засобу міжнаціонального спілкування”, як це практикувалося не тільки в радянські часи, а й у період правління Л. Кучми, коли здійснювалася політика повільної деукраїнізації, провокуючи небезпечну, обстоювану у 20- ті роки минулого століття партфункціонером Д. Лебедем, “теорію боротьби двох націй”, коли пріоритети зазвичай надавалися російській культурі та мові, натомість українська опинялася в ролі наймички, перефразовуючи слова Т. Шевченка, “на рідній не своїй землі”. Таким чином запроваджувалося чисто утилітарне ставлення до мови, трактування її лише як комунікативного та інформативного засобу, тому, мовляв, нічого поганого не станеться, якщо одну мову замінити на іншу, “престижнішу”. Прихильники таких поглядів часто апелювали до “важливіших” виробничих та соціальних питань, забуваючи про принцип “не хлібом єдиним”, цинічно нехтували духовними чинниками людського існування, суттю кожної мови, що містить у собі домінанту — етногенетичний код, пошкодження якого призводить до незворотних мутацій свідомості, до породження амбівалентного психотипу, відомого під зневажливою назвою неповноцінного малороса, постійно дезорієнтованого в національному просторі, позбавленого чуття етнічної гордості та ідентичності, перетвореного на російськомовного марґінала. Проект Указу “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України” під “демократичною” маскою соціальної справедливості приховує і далі білінгвальну недугу, з приводу якої українське письменство завжди било на сполох. На жаль, нащадки не завжди здатні засвоїти гіркі уроки трагічної минувшини, усвідомити застереження своїх попередників, як-от Б. Грінченка, який у своїх “Листах з України Наддніпрянської” під час полеміки із М. Драгомановим цілком слушно попереджав, як і К. Ушинський, від фатального за своїми наслідками штучного білінгву, що негативно позначається на людському мисленні; нагадати застереження О. Потебні, який вказував на “мерзоту запустіння” як наслідок такої політики, що неодноразово підтверджувалося життєвою практикою, відображеною у драмі “Між двох сил” В. Винниченка. Адже мова як етногенетичний код передбачає відповідний тип життєдіяння, позначається на етнічній психології (згадаймо теорію Сепіра-Ворфа та підтвердження сучасних етнологів). Людина може бути достеменним двомовцем тільки в ситуації рівних мовних можливостей. Ще кращий варіант поліглота, адже чим більше мов людина знає, тим більше в неї комунікативних та духовних можливостей, однак не за рахунок материнської мови, що свого часу продемонстрували І. Франко, Леся Українка, А. Кримський, М. Зеров, В. Мисик, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.
Українська мова й досі зазнає дискримінації, що спостерегли навіть іноземці, як-от Д. Кілленз, Ш. Андерсен та М. Ґейснер, які радили нашим краянам із приводу такого порушення прав людини звертатися до ООН (див.: “Голос України”. — 1994. — 30 червня). Треба, очевидно, усвідомити, що проти української мови віками велася війна за всіма вимогами тактики і стратегії, в одних випадках заграючи з національними почуттями, що продемонструвала українізація 20-их років, в інших — вдаючись до цинічного одержавленого терору, іноді використовуючи двомовних колаборантів, аби потім безборонно заповнити штучно створену порожнечу вже власними, відмінними від автохтонних, лексико-семантичними структурами, дарма що українців за останнім переписом — 77,9 %. Не забуваймо про цинічний указ Петра І (1720), яким заборонялося книгодрукування українською книжною мовою у друкарнях Києво-Печерської лаври, в Чернігові та Новгород-Сіверському, указ Катерини ІІ (1754) про заборону викладання українською книжною мовою у Києво-Могилянській академії, розпорядження синоду (1769) про вилучення українських текстів із писаних церковних книг, про закриття Києво-Могилянської академії (1811), “переформованої” у духовну академію, закриття недільних шкіл (1862), в яких викладання велося українською мовою, циркуляр
Малюнок О. Ніколайця міністра внутрішніх справ Росії Валуєва (1863) про заборону публікацій українською мовою будь-яких творів, крім деяких художніх, обмежених цензурою, указ, підписаний царем у німецькому місті Емс (Емський указ,1876) про заборону будь-якого книгодрукування рідною мовою в Україні та ввезення українських книжок з-за кордону, закриття українських театрів (1884), заборону української дитячої книжки (1895), підступну постанову ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови” (1938), спрямовану на неухильну асиміляцію неросійських народів, програмовий курс компартії на “зближення та злиття націй” (1961), тобто на тотальну росіянізацію, за що викладачам російської мови та літератури навіть давали певну доплату. І коли В. Сосюра підкреслював, що “за кожне рідне слово/ В нас слали кулю вороги”, то це була страшна правда, яку не слід забувати, адже українська мова у нас була і лишається не тільки філологією. Далекоглядна метрополія завжди усвідомлювала, що мова автохтонів завжди правитиме за основу їхньої ідентифікації, і тільки усунувши цю мову, можна неподільно панувати на їхній території, перетворюючи козаків на кріпаків, депортуючи непокірних до Кубані, Сибіру чи Казахстану, влаштовуючи голодомори та репресії, розпорошуючи їх між іншими етносами, аби сліду не лишилось. Але на перешкоді імперським домаганням несподівано постали українські письменники, для яких мовна справа була справою життєвої долі, іноді переростаючи на комплекс “двоєдушності” (С. Єфремов), як у випадку з М. Гоголем, який перейшов на російську мову, тому що рідна була “безперспективною”. Вони в переважній більшості самотиною володіли рідною мовою і тому вже були приречені на репресії — від Т. Шевченка до В. Стуса. Дорога до свободи, як свого часу слушно зазначив М. Грушевський, в українців “вимощена книгами”. Йдеться і про дорогу до Помаранчевої революції. І коли Т. Шевченко писав “Возвеличу/ Малих отих рабів німих!/ Я на сторожі коло їх/ Поставлю слово”, він мав на увазі не слово взагалі, а, передусім, українське, свавільно відібране в його народу, перетвореного на “рабів отих німих”. Тому не треба дивуватися, що психіка українців, починаючи від фатальної для них Переяславської ради, формувалася під потужним тиском немовби вищого й досконалішого російськомовного середовища, призводила до небезпечного розколу нації. То чи варто нав’язувати українській спільноті ще одну інтригу, яка загрожує поглибити розмежування українства “на два підетноси, які поступово стають етнічно чужими один одному”, про що попереджає колишній депутат Верховної Ради Ю. Гнаткевич (див.: “Україна молода”. — 2005. — 24 березня)? Чи, може, слід нарешті розпочати процес конструктивного націотворення, беручи приклад із Гарібальді, Масарика чи Пілсудського, що стало для них завданням номер один, тільки-но їхні народи спромоглися на незалежність. Під час виборчої кампанії сьогочасний пан Президент полюбляв словосполучення “моя нація”, яким викликав симпатію помаранчевого Майдану, тому національно свідома інтелігенція хотіла б пересвідчитися у послідовності вельмишановного Віктора Андрійовича та його команди, у відповідності його слів конкретним справам. Чи не час звернутися до фахівців із приводу багатьох делікатних проблем сьогочасного життя в Україні, надаючи пріоритет думці лінгвістів, а не політиків, коли вже йдеться про делікатні мовні справи, довкола яких почалися нездорові передвиборні спекуляції. Чи не час критично переглянути проект нового Закону “Про розвиток і застосування мов в Україні”, переданий Радою з мовної політики при Президентові України (1997) до Верховної Ради, який розглядався нею досить неохоче. Адже Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, прийнятий ще радянською Верховною Радою (28 жовтня 1989) під тиском національно-демократичного руху, не відповідає сьогоденним реаліям, бо розрахований на збереження правочинності російської мови, прихованої за підступним формулюванням “вільного вибору мови навчання”. Цей Закон втілювався дуже мляво, іноді просто ігнорувався, перетікаючи у річищі прихо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
