Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

«ЯК ЗОРЯ ЯСНА» МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ РИЛЬСЬКИЙ І КАНІВ

Слово Просвіти, №14 за 2005 рік

29 березня у Національній філармонії України відбувся урочистий вечір, присвячений 110-річчю з дня народження видатного українського письменника Максима Тадейовича Рильського. Вели дійство народна артистка України Лариса Кадирова та поет Іван Драч, який також виступив зі словом про славетного поета, перекладача, неокласика, естета і патріота. На вечорі звучали поезії Максима Рильського і пісні на його слова у виконанні Ольги Швидкої, Бориса Лободи, Петра Бойка, Наталії Лавреньової, Людмили Ткач та Івана Чайченка, Валентини Матюшенко, Галини Данилової, Віри Потоцької, Віталія Чікірісова, ансамблю “Благовість”. У вечорі пам’яті взяли участь онуки поета — Максим, Андрій і Тарас Рильські. Окрім рідних, виступили академік НАНУ Микола Жулинський, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Лесь Танюк, голова Українського Фонду культури Борис Олійник, лауреат літературної премії ім. М. Рильського Рауль Чілачава, поет Олекса Ющенко та літературознавець Михайло Іщенко, спогади якого про Максима Рильського ми й пропонуємо вам. аксим Рильський і Тарасова гора. Рильський і Шевчен# ко. Нероздільні ці поняття. Бо ж нероздільними є духовні ве# лети України, що за різних часових відтинків, в умовах тоталітарних режимів відстоювали право свого народу на власний розвиток, на власну культуру й історію, на свою незалежну державу. Ще в дитячі роки Максим Рильський відвідував Чернечу гору з відомими діячами української культури. У зрілому віці рідко якої весни або літа не бував він (по кіль# ка разів) на священній канівській кручі в колі побратимів по перу, з синами, а потім і з онуками. Уси# пальниця будителя нації надихала його незборимою наснагою. Запам’ятався мені Максим Та# дейович у травневі Шевченкові урочистості на Тарасовій горі 1961 року. Приїхав із маленьким онуком Максимом, ходив із ним довкола Великої Могили, декламував хлоп# чикові рядки з “Кобзаря”. Виступаючи на науковій кон# ференції в Музеї Шевченка, Риль# ський тоді сказав: “Важко назвати поета, який би стільки значив у житті свого народу, як Тарас Шев# ченко. Печать Шевченкового духа лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного й культурного розвитку українського народу. Вона позначила всю нашу історію з сере# дини XIX століття”. Після конференції, услід теп# лому дощу, всі вийшли на оглядо# вий майданчик, на повні груди вдихаючи озонову свіжість весни, і не приховували свого замилування красою повноводого Дніпра, ча# рівними зарічними пейзажами. Невимушено якось, ніби звертався до самого себе, Максим Тадейович запитав: “А чи всі знаємо, що поруч Чернечої гори був стародавній мо# настир і біля нього поховані козацькі гетьмани Підкова, Шах і Кішка? До того ж Кішка народився в Каневі, про нього існує одинадцять варіан# тів “Думи про Самійла Кішку”. Це, либонь, найбільша й найкраща з ук# раїнських дум”. Та вперше я мав нагоду перемо# витися з Максимом Тадейовичем під час ІV з’їзду письменників Ук# раїни в березні 1959 року. Коли наприкінці свого виступу на з’їзді М. Рильський прочитав вірш “Рід# на Мова”, зал зааплодував стоячи. Справді весняним громом уда# рили слова: Як гул століть, як шум віків, Як бурі подих — рідна мова, Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа. На противагу загальноприйня# тій тоді зневазі до українського слова Рильський утверджував на# шу мову як універсальний фено# мен буття нації, як носія історич# ної пам’яті, як мірило духовності нинішнього і грядущих поколінь. У перерві молодь оточила ша# новного Метра. Захоплювалися, запитували, скаржилися. Я теж сказав Максиму Тадейовичу, що група студентів нашого Київського медінституту написала листа пер# шому секретареві ЦК КПУ, аби хоч декотрі предмети викладалися ук# раїнською мовою, але відповіді такі немає. Рильський трохи подумав і відказав: “Ви добре зробили, що по1 дбали за рідну мову, але від того мо# жуть спіткати вас певні незручнос# ті. Оцього мого вірша про мову теж не друкує преса ось уже кілька міся# ців. Однак не хвилюйтеся: тепер хоч не арештують”. Придушувати українську мову і її захисників було державною справою не тільки при Сталіну— Кагановичу, а й за часів Хрущова— Киричєнка (останній тоді посідав трон першого секретаря ЦК КПУ). “Певні незручності” ми, ви# пускники інституту, відчули неза# баром. Коли розподілялися при# значення на роботу, всевладний перст ідеологічної жандармерії ав# торам листа показав однозначно — тільки за межі України. Для формування мого поколін# ня, чиє дитинство звідало смерчі війни, особливого значення набу# вала воєнна лірика Максима Риль# ського. У критичні години історії поет#патріот цілком розділив свою долю з долею Батьківщини. Грома# дянська поезія М. Рильського заго# ворила на повний голос зі сторінок української та всесоюзної преси, по радіо. У поета виникла можли# вість розбурхати історичну само# свідомість свого народу, стоптану авторитарною системою. Національно#патріотична ідея знаходить глибоке художнє втілен# ня зокрема в поемі#оді “Слово про рідну матір” та в поемі#видінні “Жага”. То зразки монументальної лірики, народженої добою руйна# цій і пожеж. Тема України усвідом# лювалася наново, сприймалася в ретроспективі століть. Пафос ви# сокого розуміння Вітчизни, віра в незнищенність свого народу дося# гають потужної емоційної сили: Хто золоту порве струну, Коли у гуслях1дух Боянів, Хто димний запах полину Роздавить мороком туманів, Хто чорну витеше труну На красний Київ наш і Канів? (“Слово про рідну матір”, 1941 р.) Боян — співець у стані воїнів. М. Рильський знаходить образ Ма# тері#Вітчизни, щоб у жорстокій війні з фашизмом піднести його: Україна в нього виступає як суве# рен історії, як державний суб’єкт. У відчайдушно#доленосну мить поет осмислює всеохоплюючу значу# щість “землі, яку сходив Тарас ма# лими босими ногами”, “гарячої ду# ми Кобзаря”, Шевченкового Ка# нева як символа безсмертя народу, Канева, що в історичному вимірі надії стоїть поруч Києва. У сонеті, присвяченому визво# ленню Канева і Могили Шевченка від фашистської орди, М. Риль# ський уводить цей благословенний край у широчінь вічності, належ# ності Шевченкових місць до непо# рушного пласту базових духовних цінностей народу: Уклін земний священним верховинам, Де тінь Тараса на віки віків, Душі народної любов і гнів, Знялась в безсмертя помахом орлиним. Важку пульсацію української історії поет передає через звіриний потопт зайд по найбільших святи# нях наших, через сльози матерів, що “квітчали сон синовнім домо# винам”. Шевченкові верховини, Канів постають, як неоціненна духовно# історична підвалина, як знамення борні та волі. І зловорожа падає стіна, І непорушний, як зоря ясна, В багрянім сяйві виникає Канів. Закінчилися жахітливі війни. Видатний борець за гуманізацію людства — Максим Рильський — оспівував титанічну працю народу з відбудови сплюндрованої Украї# ни. Як раптом на голову поета вес# ною 1947 року звалилися громи й блискавиці. Йому інкримінували буржуазний націоналізм, космопо# літизм, філософські збочення. Па# радоксально: найдошкульніше громили ті твори Рильського, за які він нещодавно одержав сталінську премію, — то були збочення у па# раноїдній психіці “вождя народів” та його полигачів. Пригадується, як брутально й послідовно паплюжила Рильського сатанинська критика. Нам, школя# рам, на уроках української літера# тури вчителі радили виривати з підручників і хрестоматій сторінки з портретами та творами “лютого ворога соціалістичного реалізму” М. Рильського. Правда, ті ж учите# лі ніколи не перевіряли ретельнос# ті виконання безглуздих рекомен# дацій. І хоча Максим Тадейович не визнавав себе винним, не каявся, його творчість, як і після тортур поета в Лук’янівській в’язниці 1931 року, зазнає істотних втрат... Тіль# ки дивовижна життєстійкість духу вберегла його від повного занепаду. Тепер Рильський вдається до го# ловного, — до редакторської робо# ти над капітальними виданнями українських класиків (Котлярев# ського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, яка колись благословила його на поетичну путь). Колосаль# не значення мала перекладацька діяльність Рильського, найкращі його переклади українською Пуш# кіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Словацького, Ісаакяна. Після смерті кривавого тирана заново розквітнув самобут# ній талант поета#красномов# ця. Книги Максима Рильського, написані в п’ятдесяті#шістдесяті роки є яскравим набутком україн# ської поезії. Моє покоління зачи# тувалося збірками “Троянди й ви# ноград” (1957), “Далекі небосхи# ли” (1959), “Голосіївська осінь” (1959), “Зграя веселиків” (1960), “В затінку жайворонка” (1961), “Зимові записи” (1964). Здавалося, на схилі літ до Майстра приходило друге дихання. Він ніби заново ви# сягав зі своїх островів юності — “На білих островах” (1915), “Під осінніми зорями” (1918), у “Синю далечінь” (1922), “Крізь бурю й сніг” (1925). Збагачений новими ідейними та естетичними набутками, неок# ласицизм Рильського зміцнів, про# ростав буйними отавами. Непере# вершені образи#перли своєї ніжної лірики Максим Тадейович визби# рував у доброму світі гаїв, річок, лугів, учив нас філософськи ос# мислювали порухи рідної природи як джерела радості й життя. Як же так убого ви живете, Чом так занепали ви, скажіть, Чом у дні космічної ракети Солов’я не в силі зрозуміть! Гармонія людини і природи, — співдружність краси та буденної потреби, тема вічної радості й віч# ного смутку — лейтмотив і сутність найкращих творів останнього пері# оду життя Рильського. Воістину титанічна праця Мак# сима Рильського на ниві рідної культури ще чекає своїх дослідни# ків. Поет#академік, поет#класик, поет#трибун, поет#філософ водно# час був ученим#енциклопедистом, що торував незвідані шляхи гума# нітарним наукам в Україні. Риль# ський створив Інститут мистец# твознавства, фольклору та етно# графії Академії Наук України (який тепер носить його ім’я), дов# гі роки керував ним. Тільки зусиллями Максима Та# дейовича було вирятувано чавунний декорований хрест, установлений на могилі Т. Шевченка народним кош# том 1884 року. Несамовиті пролет# культівці потрощили хреста в 20#их роках. Академік М. Біляшівський перевіз стовп#уламок Хреста на подвір’я Київського художнього му# зею. Там він почав заважати і його мали допровадити на переплавку. Рильський зробив усе, лише б після реставрації меморіальний хрест знайшов своє місце на Тарасовій го# рі, де стояти йому довічно! Максим Тадейович клопотався за будинок Канівського музею Т. Шевченка, щоб оздобити його майолікою за народними мотива# ми, — як це замислив автор проек# ту архітектор і художник Василь Кричевський. Він дбав про приборкання ша# лу ерозійних процесів, аби запобіг# ти руйнації Тарасової гори ярами. Виріс, розпростер до сонця кре# мезні віти дубок Максима Риль# ського, посаджений поетом 1961 На противагу загальноприйнятій тоді зневазі до українського слова Рильський утверджував нашу мову як універсальний феномен буття нації, як носія історичної пам’яті, як мірило духовності нинішнього і грядущих поколінь.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин