Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 15сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №14 за 2005 рік

Слово Просвіти, №14 за 2005 рік

ПАМ’ЯТЬ ПОКОЛІНЬ — Пане Олесю, ким був для Вас Ваш батько? — Якщо говорити банальні речі, то він був для мене взірцем у всьому. Ми дуже мало з ним жили разом, тому виховання, впливи відбувалися через листи. Я дуже дорожив зустрічами з батьком. Коли його заарештували, мені було сім років. Десять років ми спілкувалися здебільшого епістолярно. Хоча щороку ми з мамою й родичами їздили до нього. Перше побачення для мене було знаковим, я тоді став великим патріотом. На зустрічі була присутньою кагебістка, яка верещала весь час: “Разговаривайте человеческим языком!” А батько казав, що ми — українці, і спілкування іншою мовою для нас неприйнятне. Я злякався, що ця жінка може перервати нашу зустріч. Тоді я подорослішав, тоді почалося формування моєї свідомості. — У школі не було гоніння збоку вчителів? — Весь час був пресинг. Я організовував втечі класу на Великдень до лісу. Директорка наша була росіянкою, вона кожну втечу коментувала так: “Эти гады ползучие снова убежали в лес”. Мама мені казала, що так робити не варто, бов директорки хворе серце, але я продовжував організовувати втечі. Постійно тиснули й на мою маму. Коли батько помер, я був другокурсником Івано-Франківського технікуму фізичної культури. На другий день я ще не знав про смерть батька, а мене викликали в партком, — виявилося, що ця інформація транслювалася на радіо “Свобода”. Коли навчався у Львівському університеті, мене виключили, мабуть, не через батька, а через те, що організовував похід на похорон Володимира Івасюка. Я не міг влаштуватися на роботу, не міг чотири роки поновитися в університеті. Мене тоді “посадили” на мові й літературі, а тепер ті професори приходять на мої авторські вечори й тиснуть руку і кажуть, що вони не мали вибору. Можна говорити про всепрощення, бо мене ці події загартували. — Чи відчувалася якась підтримка з боку батькових товаришів? — Одним із ув’язнених по акарбувалася мені у пам’ять і вразила, пригостивши щедрою пригорщею віри та оптимізму, здавалося б, зовсім банальна картинка: на виході з Львівського палацу мистецтв, де проходив Форум видавців, високочолий світлоокий юнак, мабуть, студент, із двома книжками в руці. На ті книжки я звернув увагу, бо так трапилося, що обидві прочитав незадовго перед Форумом. На перший погляд, вони зовсім різні за жанром, задумом, зрештою, за мистецькою вартістю — місцем в ієрархії друкованого слова. Перша — повість модного всесвітньо відомого прозаїка Пауло Коельо “Алхімік”. Друга — книга-альбом “Михайло Дяк на світлинах, у спогадах, документах” (Львів: Сполом, 2004), що вийшла у межах Освіт-справі “Український національний фронт” був отець Ярослав Лесів, правда, отцем він став пізніше. Він отримав лише шість років, як наймолодший. Коли Ярослав Лесів звільнився, то спочатку приїхав до мене й мами, привіз листа від ликому сину великого батька”. Я розумів, що це — аванс, але все одно був окрилений. — Яким чином Ваш батько потрапив до школи міліції? — Якщо пригадаєте, у Прибалтиці національний рух прийняв таке рішення — займати керівні посади. У нас це було неможливо. Для батька ця професія була близькою. Йому хотілося іншої міліції, але і тут він поводив себе мужньо і чесно. Саме таким і запам’ятався людям. — Як діяльність Вашого батька сприйняли бабуся і дідусь? — Вони підтримували його. У бабусі було 10 дітей, але вона дорожила кожним. Бабуся плела шкарпетки для партизанів. Вона їх сплела близько трьох сотень. Вони й нас підтримували. Я, до речі, весь час відчував підтримку якихось людей — неафішовану, але серйозну. — А як батько ставився до Вашого захоплення поезією? тягну на собі багато проектів, деякі сам фінансую. Під час Помаранчевої революції я давав концерти перед студентами. — Захоплення музикою — це спосіб самовираження? — Частково. Я з людьми спілкувався через поезію. У такий спосіб я дружу з людьми, які мені якось замінили батька. Такою людиною, до речі, є Леонід Талалай. — Ініціатором видання альбому спогадів про батька були Ви? — Я. Але без підприємця Ігоря Мельника, який був спонсором проекту, це було б неможливим. Для нього це теж було якимось духовним очищенням. Він згадував, як його батько прийшов якось додому і пошепки розповідав мамі про синьо-жовтий прапор на гошівській зупинці, — цей випадок у нього був нерозривно пов’язаний з іменем мого батька. — Які ще проекти втілюєте вжиття? — Це освітній проект “Школа”. Ніколи не відмовляюся від пропозиції виступити перед школярами. У Львові таких виступів було десь сорок. Це робиться ненав’язливо, — я задекларував своє бажання через пресу. Проект давно вийшов за межі області. На Прикарпатті я виступав уже разів двадцять. — Ви — автор багатьох збірок… — Восьми. Три останні висунуті на здобуття обласної премії Маркіяна Шашкевича. Приємно, що поцінували не лише читачі. Хо- Три покоління Дяків орган УНФ — журнал “Воля і Батьківщина”… І в усі ті заходи Михайло Дяк, виконуючи найризикованіші доручення, вкладав молодечий запал, уміння, енергію. Безоплатно, безкорисливо. Бо про яку винагороду може йти мова, коли прямуєш до мети. Заметушилися спецслужби. Винюхали. У березні 1967 р. кагебісти розгромили керівне ядро організації. Прокотилася хвиля арештів і судових процесів. Михайлові ча, скажу відверто, я далекий від Спілки. Буваю там дуже рідко, бо та стихійність мене дратує. Роль Спілки — це не тільки іноді збирати людей, а й велика освітянська робота — паралельно з “Просвітою”. — Тобто, письменник для Вас, — насамперед, освітянин? — Саме так. Кобзарська форма життя, філософське розуміння життя, вічна мандрівка. Коли ти пишеш — потребуєш самотності, а коли твір готовий, — потребуєш спілкування. Я намагався друкуватися, поки мені секретар журналу “Жовтень” не відкрив очей: мене довго не друкували, бо я був у “чорному списку”. А музика не мала такої ізоляції. Тому я організовував багато виступів — із власним оркестром троїстих музик. Я грав в оркестрі “Черемош” і багато співав, за що ставав лавреатом багатьох конкурсів — українських і міжнародних. —Вашій сім’ї не надто заважає сковородинський спосіб життя? — Я дуже домашній, хоч рідко буваю вдома. — Ваше найзаповітніше бажання? — Щоб було добре — моїй сім’ї, народу. Якщо я живу їхніми болями й радощами, то нехай цих радощів буде більше. Я хочу бути гарним батьком для свого сина. — Успіхів Вам у Вашій роботі й творчості. — Успіхів у цьому й іншим. Розмову підтримувала Марія КРИШТОПА Дяку присудили дванадцять років ув’язнення і п’ять років заслання. Владімірський централ, мордовські та пермські табори не зламали його духу, не похитнули переконань, але підірвали й відібрали здоров’я. У 1975 р. під тиском світової громадськості, зокрема Міжнародної амністії, його, невиліковно хворого в’язня, звільнили з табору, дозволили померти в Україні… Як справедливо відзначив у спогаді один із його співкамерників, ідеї державності і самостійності він “без найменших вагань… приніс у жертву свою долю, своє життя. І все це якось буденно, без високих фраз…” Долаючи тернистий шлях до мети, Михайло Дяк сягнув своєї висоти, знайшов свій скарб і передав його, насамперед, свойому родові, а усім в Україні сущим залишив приклад безкорисного служіння її майбутньому. Вагоме підтвердження тому і книжка-альбом, так старанно упорядкована його сином, — відомим львівським поетом-бардом Олесем Дяком. Сприймімо як символ безперервности роду поміщену там світлину, на якій біля пам’ятної таблиці-барельєфа Михайла Дяка виструнчилися син Олесь і внук Михайлик, і проймімося вірою у вічність і величне майбутнє нашого народу. І скріпімо ту віру, згадавши незнайомця-юнака з книжкою про Михайла Дяка у руках. Вірмо, що для нього вона стане посібником при виборі мети свого життя. Вірмо, що не лише для нього. Микола ДУБАС, м. Львів Олесь Дяк та Ігор Калинець (праворуч) на відкритті пам’ятного знака Михайлові Дяку. Івано-Франківськ, 2 вересня 2001 року

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин