Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Українства мені неможливо позбутися, бо тоді я став би мертвим”. Остап Лапський · с. 9сторінка оригіналу ↗

Остап ЛАПСЬКИЙ став першим лауреатом Націо, нальної премії імені Т. Шевченка, у якого по сьо, годні не видано жодної книги в Україні. Бо він зав, жди друкувався в Польщі.

Слово Просвіти, №14 за 2007 рік

Петро АНТОНЕНКО Фото автора Пан Остап зустрів нас ще в під’їзді свого багатоповерхового будинку по вулиці Діккенса у Варшаві. Оскільки я вже трохи знав про його життя, це дещо здивувало. Адже ми щойно попереджали телефоном, що піднімаємося на другий поверх. І літній чоловік, який багато пережив, міг би спокійно зачекати гостей у квартирі... Та після двох годин спілкування і це, і багато іншого в цій енергійній людині мене вже не дивувало. Я був першим українським журналістом, який завітав до нового лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка і привітав його з цим “українським Нобелем”, як сказав сам поет. І цьому завдячую виключно своєму доброму й давньому варшавському другові, одному з найвідоміших українських критиків і літературознавців Польщі, докторові кафедри української філології Варшавського університету Василеві Назаруку. Саме він влаштував цю зустріч зі своїм побратимом по перу, по слову, по українській справі, з яким зв’язаний міцною дружбою вже не одне десятиліття. Життя видатного українського поета Польщі — це матеріал для фільму чи й серіалу. Власне, такий фільм існує: це польський телефільм 2000 року “Остап Лапський: поет невигідний”. Назва, схоже, від того, що все своє довге 80-літнє життя був невигідним для любителів загнати людську долю, а тим паче поетичне слово у стандарти і шаблони. Випускник російської, а згодом — української філології двох університетів, блискучий знавець російської, німецької літератури, а також польської, в якій творить уже понад півстоліття — такі іпостасі українського поета. І він постійно ставав “невигідним” системі й системам. Звідси — звільнення з роботи, ізоляція в літературі. І була ще чорна прірва життя, роки перебування поміж небом і землею. Уже в досить поважному віці Остап Лапський був підкошений смертельною хворобою. Майже повний параліч. Втрата мови. І так довгі 9 років. Вирок медицини: це смертельно, зостається лише чекати, поки Бог забере в інші світи. Він ніби випав із життя. З ним зосталися лише рідні й найближчі друзі. І чіткий ясний розум. І ось так 9 років просто неба, в пошуках себе, “собі назустріч”, як він потім назвав чи не найщемливішу свою книжку поезій. Невіруючим у чудеса доведеться змиритися з тим, що диво існує — просто існує. Життя повернуло поета до життя. Ніхто, може, хіба що окрім нього самого, не знає, як це сталося. Але сталося. Сам поет якось зізнався, що це, мабуть, не просто так співпало з першими роками незалежності України. Позаду знову понад 10 років напруженої праці. Остап Лапський написав за цей час 10 книжок поезій. Три з них: “Обабіч істини?!”, “Себе розшукую?!” і “Мій почитачу”, видані в Польщі коштом добрих людей, українців США і Канади. Сім книжок існують у комп’ютері. Вони навіть “видані” кожна в кількох примірниках, їх можна потримати в руках. Але ці книжки ще не прийшли до читача. Надруковано добірки поезій у варшавській українській газеті “Наше Слово” — виданні Об’єднання українців Польщі. Цю газету Остап Лапський кілька десятиліть тому започаткував разом з однодумцями, був її редактором. І це практично все рідною українською мовою у поета, що народився, був і є українцем по крові, по духу і серцю. А в рідній Україні не видано нічого, якщо не рахувати давніх добірок віршів у журналах. Не видано жодної книжки. Немає публікацій у періодиці. Немає рецензій. Лише тепер ми, очевидно, відкриваємо для себе цього глибинного поета. Ми втрьох у його оселі, де висить портрет господаря у 45-річному віці, де по стінах — у мальовничому безладді засушені стебла рогози, пучечки трав і квітів. …Але слово самому поетові. Пан Остап розповідає багато, цікаво, детально, гарним чітким голосом — бо ж був викладачем літератури, і досі веде цикл своїх передач на варшавському радіо. Але потім раптом говорить: “Може, не треба витрачати місце в газеті на моє інтерв’ю? Дайте краще вірші”. Тут уже я, як журналіст, не погоджуюся… * * * — Пане Остапе, здається, у Буніна є цікава фраза: про себе саму 25,річної давнини людина думає вже як про якусь іншу лю, дину. Ви відчуваєте щось подіб, не, чи ця сентенція не завжди вірна?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин