“Українства мені неможливо позбутися, бо тоді я став би мертвим”. Остап Лапський · с. 9сторінка оригіналу ↗
СОБІ НАЗУСТРІЧ ПРОСТО НЕБА
Слово Просвіти, №14 за 2007 рік
— Є таке відчуття, що я про себе “давнього” почав говорити не 25 років тому, а років 50, відколи почав писати, записувати свої переживання, думки, почуття. Вже більше живу пам’яттю, ніж поточною біжучою хвилиною. Пишу по пам’яті. Пригадую, чим пахло життя. Тепер мені здається, що воно нічим не пахне. Але це так здається. Це оманливе. Всі мої вислови слід сприймати, як вираз специфічного світосприймання. Я не впевнений, чи правдиво говорю сам про себе, чи проектую себе надалі, викликаю себе на герць із самим собою. Тому в моїх віршах багато знаків запитання поряд зі знаком оклику. Церкви наші недолюблюють релятивізму. Я без нього не можу обійтися. І думаю, що коли перестану спогадувати себе, то хоч житиму, буду мертвим. — Ви — український поет, але чудово знаєте інші мови, культу, ри. Наскільки відчуваєте себе людиною рідної мови, культури, а наскільки, як це говорять, лю, диною світу? — Треба тоді розповісти про мій шлях до українства. Народився, почався в лоні матері-українки. Хоча по лінії чоловічій — польського коріння. Мій прадід Кшиштоф — католик, поляк. А вже дід Іван був православним. Це сталося, мабуть, під тиском російського самодержавства. Моїх предків змусили виїхати з Полісся, з Берестейщини, вглиб Росії — навіть не за причетність до польського повстання, а за національний дух. Як би там не було, але я — син українки, народжений на українській Берестейщині, до 7-ми років користувався виключно українською говіркою, наближеною до волинської. І лише після відчув: поряд існують інші мови, в тому числі польська, яку приносили зі школи старші брати і сестри. В школі нам, українським дітям, було прикро, коли вчителі з центральної Польщі кепкували з нашої української мови. А ми раділи, коли, читаючи трилогію Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем”, знаходили там цілі українські фрази й казали: “Дивись, як козаки по-нашому говорили”. А вже зовсім тішився, коли в 5 класі нашої польської школи вчитель Карський припрошував нас співати українських пісень. Польських дітей у школі було мало: нас — 300, їх — 30. Ми співали “Їхав козак на війноньку”, “Ой, за гаєм, гаєм зелененьким” або якісь інші пісні. Цей учитель-поляк, мешкаючи у селян-українців, нахапався там українських пісень і радо заохочував нас їх співати. Правда, він змушував нас спілкуватися польською, бо така була вказівка зверхньої влади довоєнної Польщі. Із приходом у 1939 році на Берестейщину радянської влади знову постало питання: ким бути? Адже після Першої світової війни у нас була Українська народна республіка. А до 1939 року санаційна польська влада ліквідувала все можливе українське, не допускала книжок із Галичини, календарів, альманахів. А були ж у нас на Берестейщині діячі українського відродження з УНР. І хвиля петлюрівська, яка мала дозвіл поселитися не в Галичині, бо там було небезпечно для польської адміністрації, а в нас, на Берестейщині. Бо тут, мовляв, територія така інертна у національному розумінні. Ну, і були наші місцеві свідомі українці. Але, на жаль, ця територія була колонізована. Ще з часів Першої світової війни, коли біженці з Росії, нахапавшись революції, прийшли на нашу територію. Вони внесли стільки “класової боротьби”, що український національний рух підупав. Петлюрівці ще користувалися якоюсь прихильністю влади, бо були союзниками Пілсудського, а-от наші свідомі націоналісти потерпали. І ось в атмосфері такого духовного бурління я йшов до свого українства. Повалення в 1939 році двома режимами, східним і західним, Польської держави я, підліток, якось особливо трагічно не сприймав. Просто було дуже шкода, що 1 вересня не пішов до школи. Так любив навчання. Коли активніші люди почали боротися за українське відродження, то відомо, що зними зробив сталінський режим. 22 червня 1941 року, коли тут перестала існувати радянська влада, ми довідалися, що були занесені у списки на вислання в Сибір. — Це лише за те, що Ви, Ва, ші земляки, відчували себе ук, раїнцями? — Так. І ось коли нова німецька адміністрація почала видавати оголошення, накази, оповіщення українською мовою, ми подумали, що в нас буде своя українська церква. Але так не сталося. Правда, в документах німецького рейхскомісаріату “Україна” мене записали “українець”. Вийшло так, що німецька окупація знову викликала український рух у наших головах, наших серцях. Кобрин, повітове місто Берестейщини, почав кишіти українцями. Біженці напливали з Харкова, Маріуполя, Сум, Кіровограда. А яка прекрасна мова, яка інтелігенція, скільки чудових людей! Так що далеко не вся творча інтелігенція України на початку війни подалася на схід, до Уфи. Для мене Кобрин став Меккою і Мединою українства. Коли війна йшла до завершен-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
