Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“...Побратимство людей було в нас рідніше за дім і кревне братство...” Микола Гоголь · с. 10сторінка оригіналу ↗

НОТАТКИ ПИСЬМЕННИКА

Слово Просвіти, №14 за 2007 рік

198JРІЧЧЯ ВІД НАРОДЖЕННЯ Й 155 РІЧНИЦЯ ПАМ’ЯТІ Олександер ШОКАЛО Микола Васильович ГОГОЛЬ. Геніальний український мислитель, класик української й російської літератур, історик, народознавець, педагог. Писав російською мовою. Народився 1 квітня 1809 р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині в сім’ї нащадків козацького старшинського роду. Ріс ус. Василівка (нині Гоголеве) в родовому маєтку. Початкову освіту здобув удома, потім навчався в Полтавському повітовому училищі (1818—1819) та в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька (1821—1828) — одному з найкращих навчальних закладів того часу. На початку 1829 р. переїхав до Петербурга, де служив урядовцем і водночас навчався в Академії мистецтв. У 1834 р. працював ад’юнкт-професором історії Петербурзького університету, мріяв про викладання історії в Київському університеті. Але справжнім покликанням стала літературна творчість, яка давно вабила його. Своїми “Вечорами на хуторі біля Диканьки” (1831—1832) уславився як яскравий український письменник. У 1836—1848 рр. жив у Німеччині, Швейцарії, Римі, Парижі, Єрусалимі. Перше видання творів М. Гоголя у чотирьох томах (1842) здобуло йому світову славу, а своїми українськими повістями він відкрив світові Україну. Помер М. Гоголь 4 березня 1852 р. й похований на цвинтарі Свято-Данилового монастиря в Москві, а 31 травня 1931 р. його прах перепоховано на Новодівичому кладовищі. Багатогранна творчість (проза, драматургія, публіцистика, наукова есеїстика) М. Гоголя як одного з найбільших світових письменників ХІХ ст. справила великий вплив на розвиток української й російської літератур, а його ідеологія — не менш сильний і широкий вплив на пробудження української національної свідомості. Ще в юному віці (1827) М. Гоголь писав із Ніжина своєму дядькові П. Косяровському: “Неправосуддя — найбільше у світі нещастя, найдужче розривало моє серце. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, не зробивши добра”. Він бореться з “неправосуддям і гнітом” своїм словом, сповненим геніальних осяянь і дедалі гострішої й оголенішої іронії. Водночас із натхненною працею над своїм найулюбленішим твором — повістю “Тарас Бульба” (1834— 1835), де воскрешено дух козацької волі, української державницької традиції, М. Гоголь інтенсивно трудиться над тисячолітньою історією України (“Заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил”) і пише низку фундаментальних праць з української історіософії та історіографії, зокрема надзвичайно важливу статтю “Роздуми Мазепи”, в якій чітко висловлює позицію українського патріота-державника. М. Гоголь правдою слова й діла оберігав від омертвіння людські душі, воскрешав і просвітлював національний дух — джерело права й первинної державотворчої сили. Ще в середині ХІХ ст. великий провидець застерігав слов’янський світ від “пролетаріатства”, яке почало ширитися по Європі й загрожувало позбавити селянина землі-годувальниці, що з нею він зрісся всім єством, від “тих озлілих партій, …які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей”, руйнують “побратимство людей”, породжують “непримиренну зненависть верстви проти верстви”, попереджав про руйнівну дезінформацію, що розповсюджується “крізь облудні призми всяких партій”. Найпроникливіше охарактеризував особливу суспільну місію Гоголя-мислителя Василь Розанов: “Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь”.

с. 11 · сторінка оригіналу ↗

шальну роль перебрала на себе психопатологія. Чи думав письменник по-українському? Вочевидь — і по-українському також. Непереборне відчуття рідної мовної стихії (разом з індивідуальним забарвленням власного таланту) визначили стиль письменника, найважливішими ознаками якого є невідповідність синтаксичним і лексичним канонам Карамзіна та Пушкіна (1) і тотальна, — до рівня смислових атомів — іронія (2). Російська критика розкололася в ставленні до першої позиції. Мова Гоголя (яка невдовзі стала питомою ознакою російської в її літературних і побутових реалізаціях) викликала скепсис — від легких жартів щодо хахлацтва до повного неприйняття. Іронія, з систематичними протуберанцями в сатиру, також провокувала шалений спротив, коли йшлося про тих “проживателей”, дозволяючи відчувати свою однозначну великодержавну зверхність. Ось вам Пузатий Пацюк із “Ночі перед Різдвом”: “…ничего не работал, спал три четверти дня, ел за шестерых коса-рей и выпивал за одним разом почти по целому ведру. Притом шаровары, которые носил он, были так широки […] что ног было совершенно незаметно, и казалось — винокуренная кадь двигалась по улице”. Який тут лібералізм, яка філософія, звідки необхідність “отторгнуться от России”? Як не сумно, навіть “передова інтелігенція” — здебільшого — симпатизувала українцям у межах, визначених спільністю слов’янських і православних коренів, водночас вважаючи лише себе головними носіями слов’янськоправославних ідеалів, поставленими Богом над іншими. Еволюцію Гоголя в цій системі координат можемо прослідкувати за двома варіантами “Тараса Бульби”. Ось передсмертні слова полковника в першому виданні повісті (1835): “— Прощайте, паны-браты, товарищи! — говорил он. — Вспоминайте иной час обо мне. Об участи моей не заботьтесь […] Да глядите, прибывайте на следущее лето опять, да погуляйте хорошенько!”. А ось “Тарас Бульба”—2 (1842), через сім років: “— Прощайте, товарищи! — кричал он им сверху. — Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чертовы ляхи? […] Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!” Втім — з тієї ж фінальної сцени: “Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!”. І йдеться не про плутанину, пов’язану зі, сказати б, нелегітимним поширенням назви (Київська) “Русь” на Московію: Гоголь написав саме те, що хотів; коли сьогодні там (де нафта і газ) що-небудь називають “русским”, то мають на увазі “своє” — з київськими храмами і філософами включно. Якщо патетика в фіналі “Тараса Бульби” принаймні виправдана героїчним жанром повісті, то погляньмо на “Мертві душі” (1842). Шахрай і пройдисвіт Чічіков покидає сторінки першого тому, густо заселеного різними монстрами, страшненькими через свою буденність. Сам перекупник мертвяків задрімав у бричці; дрімає й кучер Сєліфан, а слуга “За всё” Петрушка хропе — аж картуз загубив. І… р-раз! “И какой же русский не любит быстрой езды? […] Эх, тройка! птица тройка, кто тебя выдумал? […] Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка несешься? […] …и, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства”. Звідки ентузіазм, якщо все, написане Гоголем перед останньою сторінкою “Мертвих душ”, не обіцяє нічого (і підпадає під стерту, але змістовну формулу “сміх крізь сльози”)? Він помиляється, казали з одного боку; він злісний наклепник, кричали з іншого. Хай так; визнаємо Росію взірцем тодішнього і прийдешнього благоденствія. Але ж письменник сам не бачив, не малював і — виходить — не визнавав її такою; звідки мажорний фінал “Мертвих душ”? Аванс?.. Одним із віддзеркалень життєвої й творчої трагедії Гоголя є те, що доля не дарувала йому здатності справедливо поціновувати свої твори. Радше бідний, ніж багатий; негарний; претензійно й без смаку вбраний, він приїхав з Полтавщини до Петербурга з нечіткими планами щодо майбутньої кар’єри. Попрацювавши писарем у двох департаментах, без успіху спробувавши найнятися в актори, Гоголь зрештою взявся писати. Робив це по-діловому, міркуючи над тим, як малоросійською екзотикою зацікавити тутешній приморожений бомонд — і (насамперед!) заробити трохи грошенят. Перо слухалося його рації, але мало і свою, неконтрольовану логікою, волю: геній пробивався з підсвідомості, на власний розсуд добираючи слова і гуртуючи їх у діамантове намисто. Успіх “Вечорів на хуторі…” (а пізніше циклу “Миргород”) Гоголя і втішив, і здивував, бо цю роботу він робив легко і — так йому здавалося — по-ремісницькому (зокрема — запозичуючи фольклорні мотиви в німецьких казкарів і в своїх попередників по цеху “малоросійська словесність”). Коли так його хвалять за “дурниці”, то… Експериментальні й дуже нерівноцінні “Петербурзькі повісті” слугували прологом до справжнього (думав Гоголь). Справжніми він начебто визнав “Ревізора” й “Мертві душі”, але на той час, коли робота над ними була завершена, патологічний демон уже володів душею письменника, змушував нехтувати написаним раніше і маніакально зосередитися на продовженні “Мертвих душ”. Це мало бути Слово, яке не поступиться Біблії. Месіанство, дидактичність і резонерство стали сутністю розмов і листів Гоголя (а останні пізніше перетворилися на матеріал психіатричних експертиз). “Вибрані місця…” мали стати попередньою презентацією ідеології 2-го тому “Мертвих душ”. Провал цієї книги (та її захоплене сприйняття реакційними колами) здивували Гоголя — і фактично знищили його. Божевілля вкладало в пальці перо і змушувало дописувати державницькі дурниці — приший кобилі хвіст — до нової версії “Тараса Бульби”, до “Мертвих душ”; так виникли “Русский царь” і “птица-тройка”. Геній, проте, знав своє і штовхав перо писати правду. Геній переміг: письменник спалив рукопис і вмер. Він збожеволів не через конфлікт між українським і неукраїнським складниками своєї душі: цей конфлікт зумовлений хворобою Гоголя. Те Слово, яке він чув у голові, повинно було ощасливити все людство, якби пощастило його записати. Московський цар мав слугувати письменникові помічником, силоміць запроваджуючи знайдене ним Добро, бо — так бачилося — ні воля, ні освіта, ні релігія не годні були це зробити. “Він — негідник”, — сказав про Гоголя Толстой. “Він — хворий”, — сказав Чаадаєв. “Він геній, він герой”, — скажемо сьогодні ми, пам’ятаючи, як згоряв письменник разом із своїм рукописом. Самотній, нещасний, великий Гоголь… Отже, знімається кіно… “Тарас Бульба” (1835) чи “Тарас Бульба” (1842)? Між першим і другим варіантом — велика різниця. Другим — детальніше прописаний, має більший обсяг, і в ньому немає тих нісенітниць щодо устрою Січі, яких Гоголь припустився спершу — не до кінця з’ясувавши для себе, що пише героїку, а не карнавал. У переробленій версії вже не 30, а 120 тисяч козаків під проводом Тараса Бульби рушають на ляхів (що надихає, скажімо, на масштабнішу режисуру батальних епізодів). У варіанті 1842 р. зрадник Андрій стає командиром у польському війську і зустрічається з батьком у бою, а не ховається за чужими спинами, як і раніше. Нарешті, у виданні 1835 р. Тарас Бульба гине, можна сказати, буденно; не має під собою вогнища і не має виграшної сцени, в якій проголошує і “православную русскую веру”, і “русскую силу”, і “Русской земли царя”. Обмеживши поле зору вимогами кінематографічного ремесла, можна однозначно зупинитися на переробленій версії. Якщо ж ідеться про щось більше, ніж ремесло… Що тут скажеш? Кіно знімається на “православные русские деньги”; поживемо — побачимо. У статті використано фраґменти з книги “Гоголь, Геній та божевілля”, роботу над якою я розпочав разом із сином Олександром (1958—2005) і яку сподіваюся завершити.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин